Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 82)

— Я цього не хотів, не очікував. Я не хотів вас засмутити. Просто думав забрати ялинку і трохи прогулятися. Жодних таємних мотивів. Але чомусь усе пішло не так.

— Ви зовсім не винні. Якось усе по-дурному вийшло.

— Я розповів про Дебору, бо мені треба було виговоритися. Але я зовсім не хотів вас розсердити.

— Знаю. І пропоную про все забути. Удамо, що нічого цього не було. І все-таки прогуляємося колишнім маєтком.

— Але ми все-таки поговорили. А розмова завжди на користь. Я думав, ми ніколи не зможемо поговорити.

— Ви впевнені, що з розмови буде якесь пуття? Я от — зовсім ні.

— Розмова завжди все розставляє по місцях. Так легше розуміти одне одного.

— Не впевнена, що хочу, щоб мене розуміли. Знаю тільки, що понад усе мрію, щоб мені просто дали спокій. Можливо, саме цього я наразі й потребую. Почуватися незалежною. І не прив’язаною ні до кого.

«Ну не варто бути у цьому такою впевненою», — подумав Сем, але не промовив уголос.

Люсі

Четвер, 21 грудня

Сьогодні вранці Сем і Керрі поїхали по різдвяну ялинку. А ми з місис Снід прибрали їдальню. Там усе було в пилюці, бо кімнатою давно не користувалися. Ми повісили на двері табличку «Не турбувати», щоб ніхто до нас не заходив. Місис Снід запалила в каміні папірець, аби перевірити, чи немає в димоході пташиних гнізд, але дим добре пішов угору, і вона сказала, що ми зможемо розпалити камін, а отже, кімната набуде святкового вигляду.

У їдальні стояло кілька картонних коробок, і ми думали, що там самі лише старі газети, але, розібравши їх, знайшли чотири срібні підсвічники — страшенно брудні, але гарні. Усе зайве ми віднесли у стару контору. Товсті жакардові штори були всі в пилюці, тож ми принесли з посудомийні драбину, зняли їх, витрусили в саду й повісили назад. Я помила вікно, а місис Снід почистила плитку біля каміна, а потім ми пересунули стіл, і місис Снід добре попилососила підлогу. Затим ми протерли всі меблі, а після цього почистили підсвічники — на це знадобилася ціла вічність, бо на них багато різьблення й візерунків. Поки я ходила до крамниці, щоб купити свічки (високі, кремові, трохи схожі на церковні), місис Снід у своїй шафі з білизною шукала скатертину. На жаль, скатертини не виявила, зате знайшла лляне простирадло, яке цілком згодиться. Під нього ми постелили товстий плед, щоб не зіпсувати стіл. Більше нічого не встигли, тому що місис Снід треба було йти додому готувати обід для Артура, але з підсвічниками і каміном, у якому можна будь-якої хвилини розпалити вогонь, їдальня стала по-справжньому святковою.

Я хотіла, щоб ніхто не знав про їдальню, хотіла влаштувати сюрприз, але перед обідом приїхали Сем і Керрі з різдвяною ялинкою, і всі почали обговорювати, де її поставити. Спершу думали встановити її у вітальні, однак Елфріда в суботу влаштовує вечірку, прийде багато гостей, а ялинка займе чимало місця. Оскар запропонував поставити її на сходовому майданчику, але там буде столик з напоями, і ялинка заважатиме людям ходити. Тож мені довелося розповісти про їдальню, і всі побігли подивитися, що ми зробили. Усі були вражені, бо їдальня аж сяяла чистотою. Елфріда сказала, що вона й не припускала, що їдальня може мати такий святковий вигляд. Усі вирішили, що це ідеальне місце для ялинки. Тож Сем пішов і приніс ялинку й підставку, яку він теж купив. Елфріда зняли з ліжка свою червону шаль і прикрила підставку, щоб не було видно дощок і цвяхів. Ялинки виявилася прекрасна — ідеального розміру й форми. Мені подобається її запах — схожий на піну для ванни із сосновим ароматом.

Після обіду Оскар зібрав усі прикраси, які ми купили, і ми повісили їх на ялинку. Сем повісив гірлянди й почепив на вершечку зірку. Елфріда принесла рулон красивої картатої стрічки, якою хотіла перев’язувати подарунки, але вирішила, що скотч теж згодиться, а стрічка піде на ялинку. Тож ми її порізали, наробили бантів і прикрасили ними ялинку. Клянуся, коли ми все розвісили й увімкнули гірлянду, вона стала просто чарівною. Здається, це найкрасивіша ялинка, яку мені доводилося бачити.

Керрі сказала, що в Коррідейлі дуже гарно і мені треба якось туди з’їздити. Вона розповіла, що там багато снігу, і сині тіні, і сонце, а сад тягнеться від самого будинку і аж до води, а дерева там — високі й старезні. Мені трохи шкода, що я не поїхала з ними, але треба було прибрати в їдальні, поки місце Снід не пішла, бо ж я обіцяла допомогти.

Завтра почнемо готуватися до вечірки. Елфріда вже зателефонувала до місис Кеннеді, щоби позичити в неї склянки, бо своїх нам не вистачить. Керрі відповідатиме за їжу. Сьогодні, закінчивши прикрашати ялинку, ми сходили в пекарню і замовили сосиски в тісті, різні пироги й піцу. А потім замовили ще копченого лосося, щоб зробити бутерброди із темним хлібом. Вечірка почнеться о шостій. Місис Снід і Артур прийдуть допомогти. Я й не знала, що треба стільки всього зробити. Можливо, тому мама й бабуся ніколи не влаштовують удома вечірок.

Звісно, ми запросили Рорі та Клодаг. Я вдягну нову чорну мініспідницю, чорні колготки і білий светр. Хочу зачесати волосся нагору і зібрати у вузол, аби було видно сережки.

Елфріда

Оскільки в цих краях розвиднялося пізно, Елфріда, прокидаючись, зазвичай ніколи не знала, котра година, бо темно було завжди. Вона намацувала годинник у темряві й, примружившись, вдивлялася в циферблат. Іноді бувало, що й о другій ночі вибиралася з ліжка, накидала халат і йшла у ванну. Інколи прокидалася о п’ятій, іноді годинник показував восьму, отже, час вставати. Але небо все одно було чорне, жоден промінчик на ньому не зблисне — темно як опівночі.

Цього ранку вона, простягнувши руку й намацавши годинник, побачила, що вже пів на восьму. Оскар ще спав поруч. Вона тихо, щоб не розбудити його, встала з ліжка, накинула теплий халат, засунула ноги в капці й пішла зачинити вікно. Надворі знову падав сніг — не густий, але мокрий, важкий; вітер приносив з моря великі, вологі сніжинки. Вони кружляли навколо церкви, танцювали між чорними голими гілками дерев на кладовищі, сяяли золотом у світлі вуличних ліхтарів. Видовище було таке чудове, що Елфріді захотілося, щоб його ще хтось побачив. Оскар зовсім не зрадіє, якщо вона його розбудить, тож Елфріда вийшла з кімнати, спустилася на кухню, закип’ятила чайник і зробила дві чашки чаю. Затим знову піднялася нагору, у вітальню, розсунула штори й поставила чай на столик біля вікна. Потім пішла на мансардний поверх, щоб розбудити Люсі.

Люсі спала як дитина — долоня під щокою, довге волосся спадає на шию. Її ліжко стояло під мансардним вікном, повністю засипаним мокрим снігом. Елфріда ввімкнула лампу біля ліжка.

— Люсі, — погукала вона. — Дівчинка заворушилася, перевернулася, позіхнула і розплющила очі. — Люсі…

— М-м-м?

— Ти не спиш?

— Уже ні.

— Вставай. Хочу тобі дещо показати. А ще я зробила тобі чаю.

— Котра зараз година?

— За чверть восьма.

Люсі сонно сіла, протерла очі.

— Я думала, ще глибока ніч, — сказала вона.

— Ні. Уже ранок. І до того ж дуже красивий. Усі ще сплять, але я хочу тобі щось показати.

Люсі, яка все ніяк не могла прокинутися, встала з ліжка і загорнулася у світло-коричневий халат.

— Холодно, — мовила вона.

— Бо вітряно надворі. І знову сніг пішов.

У цілковитій тиші, що панувала в будинку, вони спустилися вниз. Вітальню заливало світло з вулиці.

— Ти тільки поглянь, — сказала Елфріда, а затим підійшла до вікна і вмостилася на канапі під вікном. — Яка краса! Я мусила розбудити тебе й показати це. Боялася, що сніг припиниться — і ти не побачиш. Але він сипле, і все таке саме гарне.

Люсі сіла біля неї і не відводила очей від картини за вікном. Трохи згодом вона сказала:

— Як у скляній кульці. У мене колись така була. Усередині вода і маленька церква, а якщо потрусиш — починав падати сніг.

— Я теж пам’ятаю такі кульки. Але ці сніжинки у світлі ліхтарів здаються золотими.

— Такі пейзажі малюють на різдвяних листівках. Однак коли дивишся на них, то здається, що насправді так не буває, — сказала Люсі.

— А вулиці які чисті! Ніхто ще не ходив і не їздив. Здається, ніби в усьому світі немає нікого, окрім нас. — Елфріда замовкла, про щось розмірковуючи. — Мабуть, дороги знову занесе. Добре, що нам нікуди не треба їхати. — Люсі здригнулася від холоду. — Ось, тримай чай.

Обхопивши чашку руками, вона зробила ковток. Якийсь час вони мовчки насолоджувалися картиною за вікном. Потім з’явилася автівка.

Об’їхавши церкву, рушила в бік головної дороги. Їхала повільно й обережно, залишаючи по собі дві темні довгі смуги.

Коли автомобіль зник з очей, Люсі спитала:

— А котра година зараз у Флориді?

Елфріда трохи розгубилася. Люсі ніколи не згадувала ні про Флориду, ні про маму, ні про нового маминого друга. Але швидко опанувала себе і якомога спокійніше відказала:

— Не знаю. Здається, різниця годин п’ять. Тож приблизно третя ночі. І, мабуть, там тепло і волого. Складно уявити. Я ніколи не була у Флориді. Та й загалом в Америці. — Елфріда чекала, що Люсі ще щось скаже, але та мовчала. — Хотіла б зараз бути там? — м’яко спитала Елфріда. — Синє небо, пальми, басейн…

— Ні. Мені б там не сподобалося. Тому я й не поїхала.

— Зате твоїй мамі точно сподобається. Ідеальна відпустка.

— Мені не подобається Рендалл Фішер.