Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 81)

— Поки що не знаю. Думаю, просто буду поруч, на відстані телефонного дзвінка. Недалеко. Може, на Великдень знову кудись поїдемо. У Корнволл, наприклад, до Джеффрі. Він же її дідусь як-не-як. Чи, може, всі разом поїдемо кататися на лижах. Його діти вже дорослі. Джеффрі вперше взяв мене кататися, коли мені було дев’ять років, і відтоді лижі стали моєю пристрастю.

— Поїдете в Обербойрен?

— Ні! — навіть не дослухавши запитання, вигукнула вона. — Не в Обербойрен. У якесь інше місце. В Арозу, Ґріндельвальд, Валь-д’Ізер.

— Можете злітати у Штати. У Колорадо чи Вермонт. Хоч і далеко, зате обійдеться дешевше.

— Вермонт, — повторила Керрі. Засунувши руки в кишені куртки, вона ішла поруч із Семом. — А ви каталися у Вермонті?

— Так. Багато разів. Ми туди часто їздили на вихідні з Нью-Йорка.

— Ми… — повторила Керрі. — Тобто ви з дружиною?

Ось воно. Точка, навколо якої вони весь час кружляли. Настав момент істини. І він розумів, що мусить усе розповісти.

— Так, — відказав Сем. — Я з дружиною. Ви знаєте, що я одружений?

— Знаю, — спокійно, майже байдуже відповіла Керрі.

Вони йшли далі, в тому самому темпі, ніби нічого особливого не відбулося, ніби нічого важливого ніхто не казав.

— Вам розповіла Елфріда?

— Так. А не можна було?

— Ні, можна. Я знав, що вона розповість. Ми з дружиною розійшлися.

— Це вона теж казала.

— Хочете почути неприємні подробиці?

— Та не дуже.

— А мені здається, нюанси завжди мають вагу.

— Для вас, а не для мене.

— Без них важко правильно зрозуміти ситуацію.

— Правильно? Ви настільки погано поводилися?

— І так, і ні. Я не спав ні з ким і не зраджував дружині, але багато працював і мало бував удома. Як наслідок — мало часу проводив з нею.

— Як її звати?

— Дебора. Деббі. Я завжди називав її Деборою. Я тоді працював у Нью-Йорку. Якось на вихідні поїхав із другом до Істгемптона. Нас запросили на одну вечірку, де ми з нею і познайомилися. У її дідуся був величезний чудовий будинок: багато землі, приватний пляж, коні, загони, басейн, все таке. Ми й одружилися на галявині перед будинком її дідуся. Було сімсот гостей, десять подружок нареченої і десять шаферів, одягнених у чорно-білі кольори, через що нагадували мені пінгвінів. Дебора була дуже красива, а я — такий щасливий, що просто плив за течією, яку не міг ні контролювати, ні протистояти їй. А потім ми купили квартиру на Східній Сімдесятій вулиці, Дебора затіяла ремонт. Поки він тривав, вона була щаслива, але коли все зробили і дизайнер нарешті зник із нашого життя, Дебора почала нудитися і не знаходила собі місця. Я ж постійно їздив у відрядження Штатами, й інколи, коли мене не було вдома, вона поверталася в Істгемптон. Або ж чудово проводила час на вечірках і з друзями.

— А діти у вас є?

— Ні. Вона не хотіла одразу народжувати. Казала, може, згодом. Обіцяла мені, що колись це станеться обов’язково, але не зараз. Коротше кажучи, торік улітку вона знову зустрілася з тим чоловіком. Вони були знайомі ще з коледжу. На той момент він вже устиг двічі одружитися і розлучитися. Нью-йоркський холостяк. Заможний, красивий, не дуже розумний. Солоденький, як котик. І в них почалося те, що зараз ввічливо називають «стосунками». Певна річ, я ні сном ні духом про це, аж поки вона сама сказала, що йде від мене, бо вирішила жити з ним. Я почувався спустошеним, розбитим. І не лише тому, що втратив її, а й тому, що знав, з яким лайном вона зв’язалася. Чудово розумів, що він із тих чоловіків, які одружуються з коханкою і одразу мріють про іншу.

— Але ви не розлучилися?

— Ні. Часу не було. За півтора місяця до мене зателефонував президент компанії, Девід Свінфілд, і покликав назад у Лондон. А потім… потім я пустив усе самопливом. А ще з головою поринув у роботу. Але не сумніваюся, що одного дня отримаю листа від її адвоката, і тоді все закрутиться.

— Вона жадібна? Вимагатиме великих аліментів?

— Не знаю. Залежить від адвоката. Хоча не думаю. Не така вона людина. До того ж той мудак дуже багатий, а в неї і своїх грошей кури не клюють. Можливо, саме через це у нас і виникли проблеми.

— Ви й досі її кохаєте?

— Ох, Керрі…

— Розумію, але ви відчуваєте відповідальність за неї. Хвилюєтеся за її майбутнє. Боїтеся, що їй зроблять боляче, кинуть її. Досі хочете її захищати.

— Ну так, — після короткої паузи погодився Сем. — Мабуть, ви маєте слушність.

— Якби вона захотіла… якби покликала вас, попросила… ви би повернулися до неї?

— Ні, — подумавши якусь мить, відказав він.

— Чому?

— Бо тепер у мене інше життя. Дебора залишилася в минулому. Я тепер тут. І буду тут, бо маю роботу.

— Але ж вона і досі ваша дружина.

— І що з того?

— А те, що коли одружуєшся з кимось, ця людина стає частинкою тебе. Ти ніколи вже не будеш вільним. Ти належатимеш їй усе життя.

Керрі сказала це з такою гіркотою у голосі, що Сем одразу збагнув: варто трішечки натиснути, і зачинені двері між ними, хоч зі скрипом, але прочиняться.

— Керрі… — він поглянув на неї.

Але вона мало не побігла від нього, він кинувся навздогін, схопив її за руку і ривком повернув до себе. І побачив чорні скельця її окулярів. Піднявши руку, обережно зняв їх і жахнувся, бо в її темних очах стояли сльози.

— Керрі. Розкажіть мені все.

— Чому?! — вигукнула вона, сердито кліпаючи очима, щоб зморгнути непрохані сльози. — Чому я повинна вам щось розповідати?

— Тому що я чесно розповів вам про себе.

— Але я не просила. І угоди ми не укладали. Вас мої справи не стосуються, і я не хочу про них говорити. Немає про що розповідати. І ви все одно не зрозумієте.

— А я спробую зрозуміти. Ба більше, упевнений, що зрозумію. Бо я сам багато чого пережив. А найгірше те, що всі знали, що відбувається у мене в сім’ї, крім мене, сліпого. Я жив одним днем. Я почувався наче на біговій доріжці — біжу, біжу, а все на місці. Лише намагався змиритися з тим, що від мене відмовилися.

— Але від мене ніхто не відмовлявся! — прокричала Керрі і раптом, скривившись, як мала дитина, залилася слізьми. Сердита на саму себе, вона штовхнула Сема, намагаючись вирватися, але він міцно тримав її за плечі, ніби боявся, що, якщо відпустить, вона розпадеться на шматки. — Від мене не відмовлялися. Мене кохали. Ми кохали одне одного і хотіли лише одного — жити разом. Але забагато було перешкод. Від нас багато вимагалося, ми порушили забагато зобов’язань і традицій. Його робота, родина, дружина, діти, релігія, гроші… Усе це протистояло нашому коханню. А я була просто коханкою. Тулилася на задвірках його життя. У мене не було ані найменшого шансу. Ніколи. І найгірше те, що я завжди це розуміла. Ненавиджу себе за те, що закривала на це очі, ховала голову в пісок, як тупий страус. Прикидалася, що все коли-небудь владнається. Мені ж тридцять, бляха, років. Я думала, що впораюся. А коли Андреас пішов, я зламалася. Тож ось, Семе, тепер ви знаєте і можете припинити мене розпитувати. А ще, можливо, затямите собі назавжди, що одружені чоловіки мене ніскілечки не цікавлять. Якщо почнете співчувати мені чи жаліти, присягаюся, я закричу.

Він хотів заперечити, але вона різко смикнулася, вирвалася з його рук і побігла — спотикалася на снігу, мало не падала, але все одно бігла. Кинувшись навздогін, він знову схопив її.

— О Керрі… — тільки й сказав він.

І вона вже не виривалася. Може, втомилася, може, задихалася від плачу. Він обійняв її, і вона притислася до нього. Її плечі здригалися, і вона плакала, уткнувшись у його куртку.

Цілий день він мріяв обійняти її, притиснути до себе. Керрі була така худенька, майже невагома. Сему здавалося, що крізь усі шари зимового одягу він відчуває, як б’ється її серце.

Її хутряна шапка лоскотала його щоку, а шкіра пахла солодкою свіжістю.

— О Керрі! — знову сказав він і спіймав себе на думці, що не годиться бути таким задоволеним і захопленим, коли вона страждає, почувається самотньою і нещасною. Він спробував заспокоїти її: — Усе буде гаразд.

— Не буде.

У її голосі вчувалися холод і рішучість, і Сем зрозумів, що немає сенсу говорити банальні, заяложені фрази. Стоячи посеред дороги й обіймаючи Керрі, він раптом збагнув, що не знає, як далі поводитися, що робити. А таке з ним траплялося вкрай рідко, бо зазвичай інтуїція не підводила — завжди підказувала, що робити в певній ситуації, особливо коли йшлося про почуття. А зараз він почувався вкрай розгубленим. Керрі красива, розумна, бажана, але разом з тим дуже складна особистість. Можливо, саме тому вона й досі лишається для нього загадкою. Знадобиться багато часу й терпіння, щоб зрозуміти її.

І він цілком із цим погодився і змирився. Повторив:

— Усе буде гаразд.

— Як ви можете знати?

Оскільки він у цьому не сумнівався, тому й не бачив сенсу сперечатися далі. Незабаром вона припинила плакати.

Вона ніби намагалася опанувати себе. Обережно відсторонивши Керрі від себе, Сем дивився, як вона рукавичкою витирає мокрі від сліз щоки.

— Вибачте, — сказав він.

— За що?