Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 80)

— Те, що й завжди стається. Старі померли, податок на спадщину величезний. Здорожчала вартість життя. А після війни справи взагалі пішли кепсько. До того ж доволі часто маєтки успадковували такі, як Г’ю Маклеллан. Вони примудрилися розбазарити рештки колись багатих володінь, а вцілілі будівлі продали. Якби маєток розташовувався на півдні Англії, територію б уже давно розділили на дрібні ділянки й наставили б маленьких будиночків. А тут принаймні головний будинок зберігся.

— А чому Оскар усе це не успадкував? З нього вийшов би чудовий лерд[37].

— Припускаю, що Г’ю був сином найстаршого сина. Тут спрацювало право первородства. Усім просто не пощастило, що він виявився таким лайном.

— Несправедливо якось, правда?

— Життя взагалі несправедливе, Керрі.

— Мені так шкода Оскара. Він заслуговує на краще, і Елфріда теж. Вони заслужили право мати власне житло, у якому б мешкали і знали, що звідти їх ніхто і ніколи не вижене. Хотіла б я бути багатою. Я б купила їм красивий будинок, у якому вони би прожили решту життя. Елфріда так сподівалася на свою картину. Вона була впевнена, що володіє маленьким скарбом, який допоможе їм жити спокійно і в достатку. Боляче було дивитися, як розбилися її мрії. Мені аж ніяково зробилося.

— І мені, — зітхнув Сем.

— Але ж для вас це й на краще.

— Чому?

— Бо якщо в них не вистачить грошей, Оскару доведеться продати вам свою частку Естейт-хаусу, і ви отримаєте те, за чим прийшли.

— Ви справді вважаєте мене таким чудовиськом?

— Я вас майже не знаю. І тим паче й гадки не маю, що ви про все це думаєте.

Це зауваження Сем пропустив повз вуха.

Нащо сваритися на самому початку прогулянки? Натомість спитав:

— Як думаєте, вони лишаться разом? Тобто більше ніколи не розлучаться?

— Хтозна. Мені здається, що цілком можливо. У них обох більше нікого немає. Але де вони житимуть?

— Там, де й живуть. Якщо Оскар не хоче продавати свою частку, то Г’ю на свою теж не зможе знайти покупців.

— А ви що робитимете?

— Пошукаю інший будинок.

— У Баклі?

— Не знаю. Я тут ще нічого до пуття не бачив, а тим паче не цікавився, яка нерухомість виставлена на продаж.

Якийсь час Керрі мовчала. Вони йшли доволі швидко заметеною снігом дорогою. Ліворуч від них плавно спускалися до води засипані снігом поля, а праворуч височів невеликий буковий ліс. Поміж товстих стовбурів виднілися відбитки слідів кроликів і пташок. Над головами кричали граки, а з безлюдного берега долинало протяжно-сльозливе булькання кроншнепів.

— Я б хотіла побачити вашу фабрику, — раптом сказала Керрі.

Сем і подумати не міг, що її може цікавити фабрика.

— Справді? — здивовано перепитав він.

— Звідки така недовіра в голосі?

— Просто там зараз немає на що дивитися. Велика порожня вогка будівля, кілька фарбувальних чанів і трохи неробочих станків.

— Але ж ви казали, що сама будівля — пам’ятник архітектури. До того ж доволі цікавий. У вас є ключ?

Вона говорила цілком серйозно.

— Звісно, — так само серйозно відказав він.

— То з’їздимо якось?

— Якщо хочете.

— Я люблю роздивлятися порожні, покинуті будівлі. Люблю уявляти, якими вони колись були, і намагаюся придумати, якими вони можуть стати. Ви, мабуть, уже дочекатися не можете, щоб узятися до цього завдання. Усе відновити й перезапустити.

— Так, — відказав Сем і подумав, яка важка робота чекає його попереду, які непереборні на перший погляд проблеми доведеться вирішувати. — Так і є. Але водночас і трохи побоююся, бо знаю, що не все одразу вдаватиметься, і я психуватиму, зриватимуся, навіть лютуватиму. Та складнощі тільки стимулюють, дають енергію — особливо коли поряд з тобою людина, яка вірить, що ти з усім упораєшся. У Баклі в мене є хороший помічник, Ферґус Скіннер. Я йому довіряю.

— Але ж після роботи в Нью-Йорку це справді кардинальні зміни.

— Якби я був молодшим, навряд чи погодився б. Але мені вже тридцять вісім. І той етап у моєму житті вже завершився. Настав час змінити курс. У світі великих грошей немає нічого приємнішого, ніж почати із самого початку, а тим паче маючи за плечима неабиякий досвід і вміння.

— Так би мовити зіграти на пониження.

— Певною мірою так. Та, бачте, я з дитинства спостерігав, як працює вовняна фабрика, і, відверто кажучи, вважаю, що немає нічого красивішого, зручнішого і кращого, ніж добре пошитий твідовий піджак. Він чудово поєднується з будь-чим, і його не соромно вдягнути хоч і на вечерю. Мені подобається запах твіду, я люблю торкатися його. Обожнюю слухати, як звучать добре налаштовані шестерні в машинах, як стукотять ткацькі верстати, з величезним задоволення спостерігаю, як працюють чесальні машини. І в цьому бізнесі працюють чудові люди. У цих чоловіків і жінок навички ткацтва, прядіння, фарбування — у крові двох-трьох поколінь. Тож я на своєму місці.

— Мені здається, що ви щаслива людина.

— Ви маєте на увазі роботу?

— Не тільки. — Керрі спинилася, замовкла і подивилася на канюка, який летів високо в небі. — Ви житимете тут. У цьому просторому, чистому, незіпсутому місці. — Вона знову пішла доріжкою. — Подумайте лише: ви зможете грати в гольф, полювати на рябчиків і фазанів, рибалити на одній із тих річок з лососем, про які говорили мені. Ви любите ловити рибу?

— Так. Рибалив у Йоркширі з батьком, коли був малий. Але ловив форель, не лосося. А от стріляти не люблю.

— Я теж. Маленькі гарненькі пташки, підстрелені, падають на землю. А потім їх подають на вечерю в «Савої»… Вони такі крихітні, завбільшки з канарейку.

Попереду вже виднівся сад, обнесений вигадливим кованим парканом. Доріжка вивела їх до залізних воріт, обабіч яких на підставках, оповитих почорнілими від морозу кущами троянд, сиділи горді кам’яні леви.

Вони дійшли до воріт і спинилися роздивитися сад крізь мережчаті завитки кованих воріт. За терасами газону Сем і Керрі вперше побачили Коррідейл. Це був особняк у вікторіанському стилі з двосхилим дахом і баштами із червоної цегли, частково схованими під заростями плюща. Великий, навіть трохи претензійний, але привабливий на вигляд. Від нього так і віяло успіхом і багатством. На всіх вікнах були засунуті штори, але оскільки вони виходили на південь, сонце відбивалося у шибках золотавим сяйвом. Скраю, на верхній терасі, стояв флагшток, однак прапора на ньому не було.

— Гарно, — сказала Керрі. — Оскару, мабуть, добре тут жилося.

— Хотіли б жити тут? — спитав Сем.

— У цьому будинку?

— Ні. Просто тут. У Крейґані. Чи Сатерленді.

— Я працюю. У Лондоні. Я повинна заробляти на життя.

— А якби такої потреби не було? Ви б хотіли оселитися тут? Щодня бачити все це?

— Не знаю. Треба подумати. Зважити всі «за» і «проти». Щоби поїхати з Лондона, я маю бути вільною. Без зобов’язань. Без відповідальності.

— А ви хіба не вільна?

— У мене є Люсі.

— Люсі?

— Так, Люсі.

Керрі відсунула засув і відчинила хвіртку. Від неї через увесь сад ішла широка і пряма, як лінійка, доріжка, що вела до букового лісу вдалечині. Біля доріжки, поряд зі східцями, що здіймалися схилом до будинку, стояв кам’яний сонячний годинник і дерев’яна різьблена лавочка. Наступний проліт східців, навпаки, вів до партерного квітника, оточеного рододендронами й азаліями. Квітник, що починався від кам’яної статуї якоїсь міфологічної богині, складався з кіл, еліпсів і хвилястих ліній. Зараз він увесь був укритий снігом, і контури клумб ледь проглядалися, тож здавалося, ніби якийсь художник зробив кілька штрихів вугіллям на білому папері.

— Саме через Люсі я погоджуюся працювати в Лондоні. Треба, щоб поряд із нею хтось був. Хтось, хто висмикне її з нудного життя в лондонській квартирі поряд із двома жінками. Вона зовсім не винна, що обставини склалися саме так, а не інакше, і вона змушена так жити. У неї немає шансів вирватися звідти. А я хочу дати їй цей шанс.

Сем обдумав почуте, а потім нерішуче сказав:

— Як на мене, у неї нібито все гаразд. Вона здається щасливою.

— Бо вона і є щаслива. Але тільки тут. З Елфрідою, Оскаром, з гостями в будинку. І Рорі Кеннеді теж відіграє не останню роль. Повернення до Лондона стане для неї справжньою трагедією.

Сему зовсім не сподобалося це тітчине піклування. Керрі надто молода і надто гарна, щоби присвятити своє життя турботам про племінницю.

— Я думаю, у неї все буде гаразд, — сказав він. — Вона молода і досить гнучка. Виросте і сама вирветься звідти.

— Ні, — відрізала Керрі. — Ви не знаєте її маму-егоїстку. Тому дуже складно щось говорити наперед.

— І що ви плануєте робити з Люсі?