Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 79)

— Тут усе таке величезне, правда? — сказала Керрі. — Навіть небо ніби вище, ніж деінде.

На ній була чорна парка і хутряна шапка. А ще вона наділа темні окуляри, щоб захистити очі від сліпучого сонця.

— Може, тому що тут немає смогу. Повітря чисте. А ви знали, що п’ять найкращих річок Шотландії із лососем впадають у це озеро?

— Хто вам це сказав?

— Оскар.

— Мабуть, рибалив тут у дитинстві.

— Пощастило йому.

Керрі уважно придивилася до Оскарового плану.

— Здається, скоро будемо на місці. Доїжджаємо до стіни, і головні ворота будуть метрів за чотириста…

Аж раптом ліворуч від дороги з’явилася стіна. За нею виднілися високі дерева, висаджені у певному порядку. Схоже на паркову зону. Обабіч головних воріт здіймалися два велетенські мамонтові дерева. З димаря маленького будиночка клубочився дим, у невеличкому саду на мотузці сохла білизна, а біля входу лежав дитячий пластмасовий тракторець.

Вони побачили вивіску:

ЗАМІСЬКИЙ ГОТЕЛЬ «КОРРІДЕЙЛ»

AA

RAC

★ ★ ★ ★

— Нарешті на місці, — сказала Керрі.

Сем проїхав у ворота, і під’їзна дорога повела їх униз між високими дубами. На землі виднілися сліди від шин, а тіні від дерев здавалися синіми. Метрів за чотириста вони побачили дерев’яну табличку зі стрілкою, що вказувала праворуч: «Для гостей готелю». Цією частиною дороги ще ніхто не їздив — сніг лежав чистий і незайманий. Попереду побачили ще один вказівник — «Фермерський будинок і лісопильня». І вони поїхали туди. Керрі знову подивилася на Оскарову схему.

— Далі буде ще одна розвилка, ми повинні поїхати ліворуч, і там побачимо будинок Біллікліффа.

— А хто такий Біллікліфф?

— Він раніше був тут управителем. Елфріді й Оскару довелося заїжджати до нього за їхнім ключем. Елфріда розповідала, що він виявився старим нудним чолов’ягою, у будинку гармидер, і вони того вечора повелися з ним не дуже ввічливо. А потім він усіх перелякав, бо дуже захворів, і Оскару довелося відвезти його в лікарню. Він і зараз там лежить. О, розвилка — нам ліворуч.

Слідів від шин було багато, і незабаром збоку від дороги вони побачили перший котедж.

— Ось, — озвалася Керрі, — тут живе майор Біллікліфф.

Сем, зацікавившись, скинув швидкість — хотів роздивитися. Невеличкий, але міцний кам’яний будинок зі старенькою верандою і двома мансардними вікнами. Від воріт до вхідних дверей вела коротка під’їзна доріжка, на якій сумно стояв покинутий старенький «воксголл», вкритий двадцятисантиметровим шаром снігу. Вікна в будинку були щільно зачинені віконницями, всередині не було видно ні вогника, з димаря не йшов дим.

— Яке похмуре місце, — відзначила Керрі.

— Покинуті будинки завжди такі.

І вони повільно рушили далі, поскрипуючи шинами по замерзлому снігу. А дорога все петляла і вигиналася. Ще один поворот, і перед ними постав будиночок Роуз Міллер, зовсім не схожий на котедж Біллікліффа — затишний, охайний, з мереживними фіранками на вікнах. У саду щось заповзято клювали кури. Роуз палила камін — торф’яний дим сповнював повітря дивовижним ароматом.

Вони поїхали далі, повз фермерський будинок і господарський двір, звідки доносився запах добрив, повз поле з вівцями, ще один невеличкий котедж — будинок лісника — з вольєром і будками, з яких вискочили два спанієля і несамовито загавкали.

— Добре, що ми не взяли із собою Гораса, — сказала Керрі. — У нього б стався інфаркт.

Звідси знову було видно затоку. Поля спускалися аж до самої води. Проминули дерева, затим ще один будиночок, потім показалася північна сторона стіни, яка відгороджувала сад, і красивий кам’яний дім, до якого вели подвійні ковані ворота. Далі виднівся великий дерев’яний гараж для трактора. Двері були широко відчинені, а поруч стояв великий, забризканий брудом «лендровер». Сем припаркувався поруч із ним, і вони вилізли з автівки. Із сараю одразу ж вийшов чоловік зі старим рудим лабрадором. Одягнений він був у робочий комбінезон, гумові чоботи й капелюх «мисливця на оленів» — дашок насунутий мало не на самий ніс.

— Чарлі Міллер?

— Так, це я. Так, Бренді, стій, не стрибай на леді. Стара невихована сучка.

— Нічого страшного, — всміхнулася Керрі.

— Думаю, стане страшно, коли вона вас усю замаже, — відказав Чарлі, а тоді повернувся до Сема: — Ви, мабуть, Сем Говард.

— Так. А це Керрі Саттон.

— Радий знайомству, — промовив Чарлі Міллер, і вони з Керрі потиснули одне одному руки. — Оскар мені телефонував. Отже, ви приїхали по ялинку. Вона в гаражі, заходьте.

Керрі із Семом пройшли за ним у напівтемний гараж, у якому чого тільки не лежало і не стояло. Сем побачив стос палет, купу напиляних дров, кілька старих ящиків з-під фруктів і сітчасті мішки з ріпою. Біля старого трактора стояла їхня ялинка.

— Оскар сказав, що метр вісімдесят заввишки вистачить, тож я зрубав цю. Гарна, усі гілки цілі.

— Як на мене, хороша.

— Коштує дванадцять фунтів. У вас є підставка?

— Навіть не знаю… Оскар нічого не казав.

— Ось гляньте, яка в мене є. — І Чарлі дістав із кутка дерев’яну хрестовину, збиту металевими цвяхами. — Син фермера зробив, продає по два п’ятдесят.

Сем недовірливо подивився на неї.

— А витримає, ялинка не впаде?

— Так, навіть не сумнівайтеся. Отже, — Чарлі поклав хрестовину біля ялинки, — з вас чотирнадцять п’ятдесят.

Видно було, що він не любить розводити теревені.

Сем дістав гаманець і простягнув йому п’ятнадцять фунтів.

— Скажіть сину фермера, щоб решту лишив собі. Заповзятливий хлопчина. Він заслужив її.

— Я йому передам, — згодився Чарлі й поклав банкноти в кишеню комбінезона. — Допомогти вам покласти її в багажник?

— Буду дуже вдячний, якщо допоможете. Я опустив задні сидіння, тож місця має вистачити.

— Без проблем.

— Чарлі, ви не будете проти, якщо ми тут трохи прогуляємося? — озвалася Керрі. — Ми в Коррідейлі вперше, тому хочемо тут усе роздивитися, глянути на будинок. Але якщо це приватна власність чи не можна…

— Та можна, чому ні. Ідіть, куди забажаєте. Готель зачинений, а в саду зараз майже немає на що дивитися.

— Хай і так, нам байдуже. А де краще пройти?

— Повертайтеся назад, а біля будинку майора Біллікліффа поверніть ліворуч. Так дістанетеся садів і будинку. Там є доріжка поміж деревами, яка веде до води, а потім сюди підійметеся уздовж берега. Поки гулятимете, я спакую ялинку і покладу в автомобіль. Якщо мене не буде, коли ви повернетеся, отже, я пішов обідати.

— Дякую.

— Прошу. Гарної прогулянки.

І вони пішли доріжкою. Примерзлий сніг рипів під ногами, повітря здавалося солодким, ніби охолоджене вино, зимове сонце пригрівало в спину, а з гілок часом падав сніг. На тлі блакитного неба голе гілля скидалося на чорне мереживо. Сем і Керрі пройшли повз ферму і будинок лісника, минули ворота до саду біля будиночка Роуз Міллер.

— У такому місці, — сказала Керрі, — здається, можна затишно влаштуватися і щасливо прожити все життя.

За порожнім будинком майора Біллікліффа вони зійшли з дороги і рушили стежкою до головного будинку. Іти неторканим, доволі глибоким снігом виявилося непросто.

Керрі сказала:

— Мабуть, колись це був багатий маєток. Така величезна територія, стільки котеджів, ферма, сад. Цікаво, звідки господарі брали гроші на все це.

— Мабуть, мали якесь виробництво. Кораблебудування, сталь чи щось подібне. А може, заробили на зв’язках із Далеким Сходом. Чай, тикове дерево, морські перевезення. Не знаю. Треба спитати в Оскара.

— Але в самого Оскара, здається, взагалі нічого немає.

— Так. Думаю, він має небагато.

— Що ж сталося? З грішми, маю на увазі.