Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 78)
— Він чудовий, — сказала Керрі. — І готовий на все. З моєю мамою він був нещасливий, але залишався з нами, поки ми з Ніколою не виросли і не стали самостійними. І лише тоді дозволив собі піти й почати нове життя із Сереною. Якби в Люсі був такий батько, як Джеффрі, у неї все склалося б зовсім інакше. Для мене він був не просто татом. Він був моїм найкращим другом. З ним я могла поговорити на будь-яку тему, він завжди підтримував і радів за мене. І я вірила, що можу гори перевернути, якщо мене підтримує такий чоловік.
Гори перевернути… Але щось у неї пішло не так. І про це Керрі не збиралася розповідати Семові.
Що менше вона говорила, що більше щось приховувала, то сильніше йому кортіло про все дізнатися. А ще його цікавило, чи ця одержимість нею — справді початок закоханості.
Бо інакше чому б його так хвилювала її скритність? Але який сенс закохуватися в жінку, віддану роботі та своїй сім’ї? Жінку, яка ніколи не залишить свого життя і не переїде жити до Сема Говарда на північ Шотландії? Тим паче, що він і досі одружений із Деборою.
Горас поворухнувся і заскавчав — мабуть, змерз. Сем теж змерз, та не рушив з місця. Глянувши на горизонт, побачив, що блідо-рожеве небо вибухнуло червоними й жовтими кольорами, які в тумані нагадували вогники. А над невисокими пагорбами далекого мису завиднівся краєчок оранжевого сонячного диска. Сліпуче світло торкнулося бурхливого моря, розігнало тіні з піщаних дюн, розчинило темряву неба, і воно із сапфірово-синього перетворилося на аквамаринове.
Сем, піднявши голову і втративши лік часу, спостерігав, як оранжевий диск поволі підіймається з іншого краю світу. Таке саме диво, як і в дитинстві. Забувши про холод, Сем дивився на нього не відриваючи очей. Маленький миготливий вогник на маяку раптом погас. Почався новий день, і вже від завтра дні довшатимуть, а потім почнеться новий рік. Проте Сем і гадки не мав, що він йому приготує.
У Крейґан він повертався швидко, ступаючи вузькою доріжкою між вкритими снігом майданчиками для гольфу. Туман розвіявся, і з-під нього вигулькнуло блідо-блакитне безхмарне небо.
Дійшовши до перших будинків, Сем побачив, що в містечку вже вирує життя: їздять автомобілі, працюють крамниці, і з них виходять перші покупці з паперовими й поліетиленовими сумками в руках. М’ясник замітає сніг на порозі своєї лавки, молода мама везе на маленьких дерев’яних санках закутану дитину.
Сем відчув, що страшенно зголоднів.
Переступивши поріг будинку, зрозумів, що тут давно вже ніхто не спить. Згори чулося гудіння пилотяга, і жіночий голос на свій лад співав стару пісню гурту «Бітлз»: «Я кохаю тебе, так, так, так…»
Поважна місис Снід, напевно, вирішила вигнати їх усіх з дому.
З відчинених дверей кухні линуло світло й аромат бекону та кави. Відстібнувши з Гораса повідець, Сем зняв куртку і капелюх — зайшов на кухню. Там була лише Керрі і купа брудного посуду, що залишився після сніданку. Вона пила каву й читала
— Доброго ранку, — привіталася вона.
Того першого вечора, лише два дні тому, коли він так несподівано з’явився з темряви й заметілі з ключем Г’ю Маклеллана у руках, його приголомшила краса дівчини, яка відчинила двері. Тоді вона тільки встала з ліжка після хвороби, була бліда, здавалася тендітною і дуже вразливою. Та все одно вона була надзвичайно красива. А тепер, коли застуда відступила, коли здоровий молодий організм здолав її, Керрі стала ще кращою. Сьогодні вона вдягнула червоний кашеміровий светр. Яскравий колір підкреслював її жвавість, тому вона здавалася ще ефектнішою і красивішою. Сем відчув нестримне бажання доторкнутися до неї, обійняти, зруйнувати всі уявні бар’єри і почати говорити.
— Добре прогулялися?
Божевільне бажання розсудливо відступило.
— Здається, ми навіть трохи загулялися. Горас дуже втомився.
А пес тим часом жадібно пив воду, розбризкуючи її по підлозі.
— Ви, мабуть, дуже змерзли.
— Ні. Багато ходив, зігрівся. Але до смерті зголоднів.
— Є бекон.
Вона поклала газету і підвелася.
— Я так і думав.
— Зараз ще кави зварю.
— Керрі, я сам усе можу зробити.
— Не треба.
На підігрівачі стояла тарілка, накрита іншою. Керрі надягла кухонні рукавички, поставила конструкцію на стіл і спритно, певною мірою навіть урочисто, підняла верхню тарілку. І він побачив не лише бекон, а й яєчню, сосиску і смажений помідор. Усе парувало.
— Я теж можу. Їжте.
— І хто все це приготував? — вражено запитав Сем.
— Я. Подумала, ви будете голодні.
— Мені дуже приємно, — сказав він зворушено.
— Та без проблем.
Сем сів і намазав тост маслом.
— Де всі? — запитав він.
Керрі налила в чайник води й поставила грітися.
— Роблять кожен своє. Уже всі поснідали. Прийшла місис Снід. Елфріда, здається, заправляє ліжка. Оскар говорить телефоном. Нам треба з’їздити по ялинку. Він питав, чи зможете ви це зробити — ваш автомобіль більший, до того ж Оскар боїться сідати за кермо по такому снігу.
— А звідки її треба привезти?
— З Коррідейла. Саме туди він зараз і телефонує. Якомусь чоловіку, Чарлі Міллеру. Уже все домовлено, просто хоче впевнитися, що Чарлі буде на місці, коли ми приїдемо.
— Ми? Ви поїдете зі мною?
— Оскар намалював план, і я буду вашим штурманом. Крім того, хочу подивитися Коррідейл. Оскар стільки про нього розповідав. Там колись жила його бабуся, потім дядько, потім Г’ю. А Оскар туди приїздив на канікули в дитинстві. Каже, що колись уся територія і сади були дивовижні, але зараз, звісно, все інакше. Там тепер готель. Та мені все одно цікаво. У готелі нікого немає, тож, якщо Чарлі Міллер дозволить, походимо там, подивимося.
Сем їв бекон і тихо радів. Він навіть не уявляв, що ранок може бути таким чудовим — він поїде з Керрі у Коррідейл по ялинку. А ще цікаво буде глянути, чим раніше володів Г’ю і що він примудрився пустити за вітром. Проте Сем кинув лише «Гаразд» і продовжив їсти, бо не хотів, щоб Керрі помітила, як він зрадів, і передумала їхати з ним.
Насипавши у кавник меленої кави й заливши її окропом, запитала:
— Зробити ще тостів?
— Буду вдячний.
Керрі підсушила ще кілька шматочків хліба, налила йому кави, долила трохи у свою чашку й сіла до столу. Сем сподівався, що вони бодай трохи поговорять, але, звісно ж, з’явилася Люсі — збігла сходами і влетіла на кухню.
— Керрі, місис Снід збирається прати біле, тому питає, чи тобі треба щось випрати? Привіт, Семе. Ви з Горасом добре погуляли?
— О так.
— А коли ви пішли?
— Десь о восьмій. Ще темно було. Побачили, як сходить сонце.
— Ой, яка краса. Шкода, що я з вами не пішла. Я ще ніколи не бачила, як сходить сонце. Мабуть, було дуже гарно. І сніг на полі для гольфу виблискує. Наче в Швейцарії.
— Ми із Семом збираємося в Коррідейл по ялинку. Хочеш із нами?
— Ой!.. — вигукнула Люсі, скривившись. — Ох, я дуже хочу, але вже пообіцяла місис Снід, що допоможу їй. Тому не поїду. Але я справді
Сем, вдячний Люсі за те, що вона відмовилася, запропонував:
— Я відвезу тебе туди іншим разом.
— Справді? Обіцяєте? Оскар каже, це найкрасивіше місце на світі і що його бабуся вирощувала там дуже гарні азалії всіх можливих кольорів. А ще із саду є вихід до озера, і він там катався на човні.
Місис Снід прокричала згори:
—
— Краще робити, що кажуть, а то матимемо проблеми, — усміхнулася Керрі. — Ходімо, Люсі…
Сем лишився допивати каву сам. Він був задоволений, наче школяр, якому пообіцяли десерт.
Оскар намалював детальний план усієї території Коррідейла: лабіринт із доріг і під’їзних доріжок, ліс і довга лінія узбережжя. А ще він зобразив усі котеджі та інші будівлі й попідписував їх: «Будинок Біллікліффа», «Будинок Роуз Міллер», «Будинок лісника», «Фермерський будинок (основний будинок Коррідейла)». Останнім був зображений «Будинок садівника», тобто Чарлі Міллера, а поруч із ним — сад за стіною і гараж для трактора. Трохи далі, поряд із дорогою, що йшла паралельно узбережжю, намалював Коррідейл-хаус, оточений добре розпланованими садами, які східчастими терасами спускалися до самого узбережжя лиману.
План нагадав Семові малюнки у книжці про Вінні-Пуха, але Керрі сказала, що це справжній витвір мистецтва і його слід вставити в рамку.
Дорога привела Сема й Керрі в незнайомі місця. Не доїжджаючи до моста на Кінґсферрі, вони звернули праворуч і рушили старою дорогою на захід, яка петляла повз фермерські угіддя: то спускалася вниз, то підіймалася вгору, а то бігла, наче в тунелі, під безлистими буками. Усе було вкрите товстим шаром снігу, але ранок не підвів — на небі не було ні хмаринки, а морозне повітря аж виблискувало.
На дорозі майже не було ані автомобілів, ані пішоходів. Лише на полі дирчав трактор, везучи сіно для овець, якась жінка у дворі вивішувала білизну, й червона поштова вантажівка повільно сунула нерівною ґрунтовою дорогою.
Ліворуч розкинулося величезне озеро, яке тяглося кілометрів на двадцять п’ять. Зараз приплив трохи спав, і вода здавалася блакитною, як улітку.
На протилежному березі в небо здіймалися гори, сліпучо-білі — лише де-не-де чорні кам’яні розсипи, наче водоспади, збігали вниз.