Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 77)
Хороший будинок. І Сем хотів, щоб він став його. Але в цьому й полягала проблема. Він хотів би викупити його у Г’ю і Оскара, стати єдиним власником. Ідеальне розташування — до фабрики зранку можна доїхати хвилин за двадцять, увечері — так само. Можна пішки дійти до гольф-клубу. А якщо вдома скінчиться пиво, хліб чи молоко — невеличка крамничка на іншому боці площі.
Крім того, це буде будинок із майбутнім. Його майбутнім. Сем знав, що, якщо купить цей дім, більше ніколи не залишить його. Це не маленька квартира з терасою, не мальовничий котедж, оповитий трояндами. Цей будинок здатен витримати все, чого лиш забажає його власник. І це Семові подобалося найбільше. Незабаром йому виповниться сорок років. І він більше не хоче переїжджати, продавати, купувати, починати все спочатку… Він мріє, щоб останній початок стався тут. Йому хотілося залишитися. Саме тут…
Однак половина будинку належала Оскару Бланделлу, і тут жили вони з Елфрідою. Крім цієї половини будинку і їхніх стосунків, у них більше нічого немає. Г’ю назвав Оскара нудним чолов’ягою. Але Семові він анітрохи не здався нудним. Ба більше, Оскар йому дуже сподобався, і від цього ситуація ставала ще гіршою.
Якби на місці Сема був Г’ю, він би і словом не обмовився про маленьку Елфрідину картину. І тим паче нізащо не став би телефонувати Джейні в Лондон і шукати сера Джеймса Ерскіна-Ерла. Так, Елфріда сама хотіла продати картину, але вона не розуміла, із чого почати і в який бік рухатися. Проте візит сера Джеймса Ерскіна-Ерла нічого не дав — вони лише дізналася, що Елфрідин скарб — дуже якісна підробка. У глибині душі Сем сподівався, що Девід Вілкі виявиться оригіналом і коштуватиме мало не мільйон. Тоді він забув би свої мрії і фантазії — спробував би підшукати собі інше житло.
Та все-таки… він не міг позбутися відчуття, що йому судилося прожити решту свого життя тут, у цьому просторому, напівпорожньому, міцному вікторіанському будинку.
Марні думки. Доклавши певних зусиль, він викинув їх із голови, підвівся з ліжка і пішов зачинити вікно. Його кімната розташовувалася на задньому боці будинку, і у світлі вуличного ліхтаря, який стояв біля дерев’яної хвіртки, він побачив сад, що терасами підіймався вгору, а на пагорбі — завмерлі від морозу сосни, густо вкриті інеєм. Ані подиху вітерцю. Ані звуку.
Коли Сем був дитиною і жив у Йоркширі, він інколи вставав дуже рано, йшов до боліт, видирався на якийсь високий камінь і дивився, як сходить сонце. Світанки завжди були різні, і те, як небо поступово заливалося світлом, Семові здавалося дивом. Він пам’ятав, що додому після цих вранішніх прогулянок повертався щасливий і сповнений сил — біг зарослими травою доріжками, перестрибував через струмки. Тепер він знав: його охоплювало щастя від того, що вдома чекав смачний сніданок.
Так, він уже давно не спостерігав, як сходить сонце. Сьогодні найкоротший день року, але ж схід сонця ніхто не скасовував, і він може його побачити. Сем одягнувся, взув черевики, застібнув новий «Барбур», намацав у кишенях теплі шкіряні водійські рукавиці. Затим тихенько вийшов із кімнати і, обережно зачинивши за собою двері, спустився вниз. На кухні на лежаку дрімав Горас.
— Погуляти хочеш?
Горас, який уже одужав після зустрічі з ротвейлером, хотів прогулятися. Знайшовши якийсь аркушик, на якому Елфріда складала список покупок, Сем написав записку, вийшов у коридор, зняв з вішака твідовий капелюх і шарф. Шарф був не його, але він так приємно зігрівав шию. Провернувши ключ у замку, відчинив двері та вийшов у безвітряну темноту морозного ранку. Замерзлий сніг тріщав під ногами. Відчинивши хвіртку, почув звук двигуна і побачив величезний снігоприбиральний автомобіль з міцно закріпленим снігоприбирачем. Він проїхав через площу і повернув на головну вулицю.
Сем і Горас рушили у протилежний бік.
Вони йшли до гольф-клубу й узбережжя, і незабаром міські вогні залишилися позаду. У чистому темному небі сяяла єдина зірка, але над далеким морським горизонтом висів серпанок. Був відплив. Пісок замерз, а озерця між скелями вкрилися льодом. З півночі дув колючий, як ніж, вітер, і Сем прикрив шарфом щоки і підборіддя. Він думав про інші землі, які лежали на цій самій широті, тільки трохи південніше. На заході, за Атлантикою, — Лабрадор, Гудзонова затока, Аляска. На сході — Скандинавія і дикі й напівпустельні простори Сибіру. Там, мабуть, можна до смерті замерзнути, лиш на п’ять хвилин виткнувши носа з дому. А він тут гуляє із собакою узбережжям, наче у відпустці, і не дуже йому й холодно.
Так, Гольфстрім — і справді дивовижна річ.
Сем швидко пройшовся пляжем, потім звернув з нього. Піднявшись на дюни, перетнув два майданчики поля для гольфу і пішов угору крутим пагорбом — між густими заростями дроку звивалася доріжка. Вийшовши на вершину, він уже зігрівся, а Горас важко хекав. Вони дійшли до паркану і сходів. Темне небо вже посірішало, і зірка зникла. Обіпершись об паркан, який з півночі захищали густі кущі, Сем розвернувся обличчям до моря. Побачив довгу лінію обрію й узбережжя, що тягнулося аж до вогника маяка, який і досі миготів удалечині. За маяком, на південний схід, небо вкрилося рожевими плямами, але світло ще змішувалося з туманом. Гарний звідси краєвид. Сем глянув на годинник: восьма сорок. Сів на дерев’яну сходинку східців і чекав.
Собака сів поруч. Сем зняв рукавичку і погладив його по голові — м’яка, ніжна шерсть, пухнасті вушка. Увесь світ, цей пустельний всесвіт, належав лише їм двом. Із цього маленького пагорба світ здавався безмежним, чистим, незайманим — ніби на другий день Творіння.
Чомусь згадав, як у Лондоні, простуючи дощового вечора по Кінґс-роуд, подумав, що ніхто у всьому світі не чекає від нього різдвяних подарунків. Тому і приїхав у Крейґан із порожніми руками. Однак тепер треба подумати, що подарувати різдвяного ранку своїм новим знайомим. А їх четверо. А може, і п’ятеро, якщо врахувати таємничу місис Снід, з якою він ще не познайомився. Оскар, Елфріда, Люсі. Керрі.
Керрі.
Коли він утратив Дебору, виїхав із нью-йоркської квартири і самого Нью-Йорка, повернувся в Лондон і вийшов на нову роботу, він і припустити не міг, що в його житті знову може з’явитися жінка. Новий роман і сплеск емоцій йому зараз були потрібні не більше, ніж дірка в голові. Але на нього чекала Керрі. Вона була останньою ланкою в цьому дивовижному ланцюгу збігів, і йому навіть стало здаватися, що він просто безпорадний пішак у чиїйсь грі. Крізь сніг він підійшов до дверей Естейт-хаусу і натиснув на кнопку дзвінка. І саме Керрі відчинила йому.
Струнка Керрі з її шапочкою гладко зачесаного каштанового волосся, темними виразними очима, довгою шиєю. Керрі з її чітко окресленими чорними бровами і чарівною родимкою в кутику губ. З глибоким голосом, в якому завжди звучить смішок, тому ніколи не знаєш, жартує вона чи говорить серйозно. Зап’ястя у неї тоненькі, руки вмілі, пальці довгі, нігті не нафарбовані, а на правій руці каблучка із сапфірами й діамантами. Здається, що якийсь навіжений колись примусив її прийняти цю каблучку, плекаючи божевільну надію одружитися з нею. А може, Керрі дістала її у спадок від якоїсь родички.
У Керрі немає ані краплини штучності. Якщо їй нічого сказати, вона мовчить. Якщо говорить, то чітко, продумано, логічно. Здавалося, вона не бачить сенсу в пустопорожній балаканині, проте уважно слухає, коли інші говорять за вечерею чи напоями. Вона любить Елфріду й Люсі, піклується про них. Дівчинку Керрі захищає, але не тисне на неї. Люсі робить що заманеться, однак удома її зустрічають з любов’ю і ніжністю — і завжди готові вислухати. А ще тут лунає веселий сміх.
Сем і гадки не мав, що Керрі думає про нього. Вона поводилася невимушено, завжди тримала ситуацію під контролем, але при цьому була дуже стримана, навіть якась відсторонена. Лише один раз вони опинилися наодинці довше п’яти хвилин — коли їхали в супермаркет у Кінґсферрі. Він сподівався, що зможе пробити цей бар’єр, та щоразу, коли розмова заходила про Керрі та її особисте життя, вона замовкала і змінювала тему. Доклавши неабияких зусиль, щоб знайти крамницю чоловічого одягу, він думав, що вона зайде туди разом із ним, щось пропонуватиме, може, навіть пожартує з його вибору спідньої білизни й піжами, наполягатиме, щоб він купив якусь бридку і недоречну краватку. Але Керрі натомість пішла до господарчої крамниці, щоб купити Елфріді нову форму для випікання і посуд для пудингу. Тож Сем мусив купити все сам, а коли повернувся до автівки, вона вже сиділа всередині, читала
Сема цікавило, чи була вона колись заміжня, але він чудово розумів, що йому ніколи не стане духу спитати. Зрештою, це його взагалі не стосується. У перший вечір, коли вони сиділи й чекали Елфріду й Оскара, вона трохи розповіла про себе. Але загалом, без подробиць і без зайвих деталей. Він відчував, ніби між ним і Керрі — міцні, намертво замкнені двері, й він не має ані найменшого шансу переконати Керрі їх відчинити.
Про Люсі вона говорила значно охочіше.
А ще розповіла про свого батька. І тоді голос її потеплішав, очі засяяли, вона наче ожила, і говорила, говорила… Її батька звали Джеффрі, він жив у Корнволлі з другою дружиною, значно молодшою за нього.