Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 76)

Елфріда глянула на старий кухонний годинник. Майже сьома вечора.

Затим втупилася поглядом у Люсі, намагаючись пригадати, що дитина робила весь день.

— Так, це я, — озвалася Люсі.

— Ой люба, вибач.

— Ви так на мене дивитеся, ніби я найостанніша людина на цій планеті, яку ви очікували побачити.

— Та замоталась я щось. І впродовж дня стільки всього сталося, що ти просто вилетіла мені з голови. Але тепер ти знову в неї влетіла, і це чудово.

— А що сталося? — запитала Люсі, зняла вовняну шапку і почала розстібати куртку. — Я щось пропустила?

— Та ні. Один приємний чоловік заходив на чай. Керрі спекла булочки. Здається, він їх майже всі і з’їв.

— А хто той чоловік?

— Його звати сер Джеймс Ерскін-Ерл. Живе у Кінґсферрі.

— А я була в Кінґсферрі. З Рорі, — сказала Люсі.

— Я думала, ви пішли кататися на санках.

— Каталися, але потім стемніло, і ми пішли до нього додому пити чай, а затим з’їздили у Кінґсферрі.

— Знову ходила по магазинах?

— Ні. Не зовсім.

Люсі заінтригувала Елфріду своїми короткими відповідями, а ще виразом обличчя — вона весь час таємничо всміхалася.

— Ти схожа на чеширського кота. Що сталося? Ану, дорогенька, розповідай.

Люсі підняла руку і відкинула назад пасмо довгого волосся. Елфріда побачила, як блиснуло золото.

— Я проколола вуха. У ювелірній крамниці в Кінґсферрі. Рорі мене відвіз. І купив мені сережки. Подарунок на Різдво. Справжні. Золоті.

— Ого, люба…

— Я вже давно хотіла проколоти собі вуха.

— Дай-но я на них подивлюся.

— Але мама не дозволяла.

— Вони чудові. І ти в них зовсім доросла. Який щедрий подарунок.

— Здається, — сказала Люсі, — я ще ніколи в житті не отримувала такого подарунка.

Люсі

Досі середа, 20 грудня.

Думаю, це був один з найкращих днів мого життя. Стільки снігу кругом, усе таке гарне. Зранку я купила всім різдвяні подарунки, а коли повернулася, на мене вже чекав Рорі — він привіз мені телевізор. Відніс до моєї кімнати, встановив, налаштував, а потім ми сиділи й розмовляли. З ним чомусь так легко говорити. Я розповіла йому все: про те, як нудно жити в Лондоні, про квартиру, про маму, бабусю і Рендалла Фішера. І про тата, і про Мерилін, і про дідусеву сім’ю в Корнволлі. Дивовижне відчуття, коли тебе слухають і не перебивають, не підбадьорюють, не намагаються підтримати, не звинувачують, що говориш якісь дурниці чи взагалі не знаєш, про що кажеш.

Він просто слухав і все.

Коли я все розповіла, ми поїхали до нього додому, місис Кеннеді приготувала нам біфбурґери, а Рорі зателефонував своїм друзям, і ми пішли кататися на санках. Це було чудово і весело, і ми всі дуже потомилися. Каталися, аж поки стемніло, а потім знову пішли до Рорі пити чай. Тоді Рорі спитав у батька, чи можна знову взяти його автомобіль. Містер Кеннеді дозволив, і ми з Рорі поїхали у Кінґсферрі. Це дуже старе містечко, яке має чим здивувати. Там багато різних крамниць. Ми припаркувалися й одразу пішли до ювеліра. Там мені прокололи вуха — це лише секунда і зовсім не боляче — і наділи маленькі сережки, які називаються «цвяшки».

Я сказала Рорі, що вдома мені їх носити не дозволять, а він відповів, що я зараз не вдома, а з ним. Затим він заплатив за сережки і сказав, що це подарунок на Різдво.

Дорогою додому ми знову багато розмовляли, і в мене таке відчуття, що в житті настав переломний момент. Рорі сказав, що я обов’язково повинна запам’ятати кілька речей. Ось вони.

У мене гарні оцінки у школі, тож я не дурна.

Якщо я не навчуся відстоювати свої права і думку, ніхто за мене цього не зробить.

Ніколи не варто сердитися, ображатися і лаятися, а треба підкріплювати свою правоту аргументами.

Якщо я хочу поїхати в Корнволл до дідуся, Серени, Емі й Бена, то треба просто взяти й поїхати. І ніхто мене не може зупинити. Я маю сама про все домовитися, отримати від дідуся запрошення і поїхати.

Я повинна бути сміливішою. Я можу сама про себе подбати, оскільки знаю, як влаштований світ, розумію, що на вечірках інколи пропонують таблетки «екстазі», знаю, що на світі є алкоголіки, наркомани, ексгібіціоністи, сексуальні маніяки і старі самотні чоловіки, які полюбляють розмовляти з молодими дівчатами на автобусних зупинках. Можливо, варто подумати про те, щоб на два останні роки перейти у приватну школу, в якій навчаються і хлопці, і дівчата. Раніше я про це ніколи не думала. Скажу про це мамі та зроблю все, щоб вона погодилася. Міз Максвелл-Браун стане на мій бік. Це ж лише на два роки.

Я стану впевненішою в собі просто від того, що щось плануватиму і думатиму про майбутнє. Якби ж то в мене був такий брат, як Рорі.

Хоча ні, краще не треба. Бо якби він був братом, усе було б зовсім інакше.

Проколоті вуха не болять. Коли бабуся і мама побачать сережки, вони зрозуміють, що я змінилася. Відтепер я робитиму те, що хочу. Відтепер я можу сама за себе вирішувати. Я більше не дитина.

На чай приходив якийсь сер Джеймс Ерскін-Ерл. Він узяв Елфрідин годинник, щоб оцінити й застрахувати його. Керрі сказала, що він з’їв шість булочок. Завтра — перший день мого нового життя.

Сем

Сем розплющив очі. Було темно. І дуже холодно. Саме від холоду він і прокинувся. Аж тепер помітив, що стьобана ковдра сповзла з ліжка, і він тремтів на лляному простирадлі з вишитою монограмою, укритий лише двома тоненькими простирадлами. Штори на вікні були розсунуті, і через прочинене вікно у кімнату вривалося холодне повітря. Уночі, мабуть, добряче підморозило.

Нахилившись, Сем підняв ковдру і вкрився. Зігрівся не одразу, але затишку важка м’яка ковдра додала миттєво. Затим простягнув руку, ввімкнув лампу біля ліжка і глянув на годинник. Пів на восьму ранку.

В уже знайомій кімнаті по кутках ховалися тіні. Меблів тут стояло небагато: величезна шафа з усіма речами, які в нього зараз були, умивальник у вікторіанському стилі, який зараз слугував туалетним столиком, з темно-коричневою мармуровою стільницею з великою мискою у квітках і глеком для води. Єдине дзеркало ховалося на внутрішній частині дверцят шафи, а в кутку стояв невеличкий різьблений стілець. У такій кімнаті не попрацюєш і довго не просидиш, а от спиться у ній чудово. А ще тут дуже комфортно розмовляти телефоном.

Сем лежав, поступово зігріваючись під теплою ковдрою, і думав, чого ж він так добре тут почувається. Мабуть, тому, вирішив він, що кімната ні завелика, ні замала, на стінах немає картин, отже, не доводиться зосереджуватися на них, а старі й вицвілі кретонові штори лягають фестонами на старенький килим точнісінько так само, як у мами в їхньому старому будинку в Редлі-гілл. Штори висіли на кільцях, почеплених на мідну палицю з маленькими ананасами по краях, тож коли їх розсували чи засували, лунало затишне постукування.

А тоді вчувався мамин голос: «Любий, прокидайся. Уже час снідати».

Ностальгія, але дуже приємна.

Увесь будинок такий. Просторі, красиві напівпорожні кімнати з вишуканими карнизами і високими різьбленими дверима. Сходи з невисокими сходинками ведуть аж до мансарди, поруччя з полірованої балтійської сосни, старомодна кухня, у якій є все найнеобхідніше. Ванні кімнати оббиті пофарбованими у білий колір шпунтованими дошками, обладнання ще вікторіанської епохи, а бачки в туалетах з ланцюжками і ручками, на яких написано «Тягнути».

Від найпершого, трохи дивного вечора Сема не полишало відчуття, що він ніби повернувся додому.

Будинок йому сподобався з першого погляду. Він кликав його, манив до себе. Сем пригадав увесь дивовижний ланцюжок подій, які привели його сюди саме в такий момент, коли він не зміг звідси вибратися і мусив залишитися. Тепер, озираючись назад, він був певен, що сама доля все це спланувала до найменших дрібниць. Можливо, якесь добре створіння доклало до цього руку, чи так стали зірки, чи у всьому винен незбагненний магнетизм стародавніх лей-ліній.

Зустріч із Г’ю Маклелланом у Лондоні стала першою ланкою цього ланцюжка. Далі — ключ від Естейт-хаусу. І те, як він підкинув монетку, коли сидів в автівці біля церкви у Баклі. Якби випав орел, він би одразу поїхав у Інвернесс і, найімовірніше, устиг би проскочити Блек-Айл до того, як дороги замело. Але випала решка, і він поїхав у Крейґан.

Якби будинок справді виявився порожнім і нежилим, як він думав, він би не затримався тут надовго. Просто глянув би одним оком і поїхав би собі далі. Але розташування дому, його розмір і статечний вікторіанський стиль змусили б його із часом повернувся і роздивитися детальніше. Але дім не стояв порожнем. Крізь штори пробивалося світло, і йому стало цікаво, що ж там відбувається, тому, припаркувавшись, підійшов до дверей і натиснув дзвінок.

І застряг тут, не маючи жодного шансу вибратися ще принаймні кілька днів.

Він прожив тут уже два дні разом із людьми, які між собою малознайомі або є далекими родичами, і залишатиметься далі, поки мине це Різдво. А хотів попрацювати з документами, посидіти за комп’ютером і з калькулятором. Але тепер змушений байдикувати, бо комп’ютер, калькулятор, цифри, важливі телефонні номери й папери лишилися в готельному номері в Інвернессі. На зустріч у Баклі він узяв із собою лише мобільний телефон, портфель і ключ від Естейт-хаусу.

Тож про роботу наразі взагалі не йшлося, і неочікувано для себе він легко перемкнувся з робочого стану в такий, якого не відчував уже багато років. Горизонти звузилися. Пріоритети змінилися. Він ніби опинився на кораблі — ізольований від решти світу, із завданням порозумітися з іншими пасажирами. Ще кілька днів тому абсолютно незнайомі люди поволі ставали йому близькими, наче нова сім’я. Цей дім став для них прихистком і ніби радів, що у просторих кімнатах знову хтось живе, відчиняються і зачиняються двері, у каміні горить вогонь, лунають голоси і кроки на сходах.