Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 75)

На якусь одну страшну мить Елфріді здалося, що вона зараз розплачеться. Розпачливо повернулася до Керрі — та дивилася на неї, і в її чудових темних очах бриніло співчуття і розуміння. Елфріда відкрила рота, аби щось сказати, але всі слова зникли… І тоді Керрі прийшла їй на допомогу.

— Мабуть, — сказала вона, — сходжу на кухню і поставлю чайник. Вип’ємо чаю, відпочинемо.

А потім, уперше, відколи його відрекомендували серу Джеймсу Ерскіну-Ерлу, озвався Сем:

— Я піду з вами, допоможу.

Елфріда чудово розуміла, що для того, аби закип’ятити воду, його допомога зовсім не потрібна, і була вдячна Семові за тактовність, за те, що позбавив її своєї присутності в ці тяжкі хвилини.

Вона була б рада, якби і сер Джеймс Ерскін-Ерл теж пішов. Вона сама попросила його прийти й оцінити її картину. І в тому, що вона виявилася підробкою, його провини немає. Проте його знання і досвід усе зіпсували. В Оскара тепер не лишилося іншого вибору, окрім продати свою половину будинку. Елфріда не заперечувала, аби будинок купив Сем. Але вона зовсім не могла змиритися з думкою, що він не належатиме Оскару.

Коли Сем і Керрі вийшли, знову запала мертва тиша. Джеймі, схоже, відчув, яка Елфріда засмучена, бо сказав:

— Мені дуже шкода.

Їй урвався терпець. Більше витримати це було несила.

— Ой, заради бога, — роздратовано кинула вона. — Це не твоя провина.

Він обережно повісив маленьку картину на місце на стіні. Жінка в жовтій шалі доброзичливо дивилася на сера Джеймса, чого не скажеш про Елфріду, яка не могла примусити себе глянути на нього. А про доброзичливість годі було й говорити…

— Принаймні… вона й далі радуватиме вас, — сказав він.

— Так, як раніше, вже не радуватиме.

— Хай там що, але ця картина дуже дорога для тебе, Елфрідо, — відчувши напруження, втрутився у розмову Оскар. — Я дуже радий, що тобі не доведеться з нею прощатися.

— Ой, Оскаре, та я б легко з нею розпрощалася. Це ж просто картина. Але ж не за тисячу. Це смішні гроші.

— Елфрідо, все буде гаразд.

Вона розвернулася до чоловіків спиною і пішла до каміна, щоб чимось зайнятися і бодай трохи заспокоїтися. Взявши з кошика поліно, кинула його у вогонь. І стояла, спостерігаючи, як воно розгорається.

І тут позаду неї знову озвався Джеймі.

— Перепрошую, сподіваюся, ви не подумаєте, що я пхаю носа в чужі справи, але хто власник отого цікавого маленького годинника?

Елфріда вирішила, що їй почулося, тому здивовано перепитала:

— Годинника?

— Зачепився за нього поглядом. Такий незвичний…

— Це Елфрідин годинник, — мовив Оскар.

— А можна на нього подивитися?

Елфріда кивнула і відійшла вбік. Джеймі знову надів окуляри, підійшов до каміна і взяв годинник з полички. Елфріда з Оскаром удруге за вечір спостерігали, як уважно він роздивляється предмет. Елфріда вирішила, що якщо Джеймі знову скаже, що це дрібничка, яка нічого не варта, вона знесе йому голову лопаткою для вугілля.

— Дорожній хронометр, — сказав він. — Дивовижно. Як цей маленький скарб до вас потрапив?

— Ви називаєте його скарбом для годиться чи він справді чогось вартий?

— Поки що не можу напевно сказати, — ввічливо відповів він.

Елфріда холодно кинула:

— Його мені хрещений батько подарував. Старий мореплавець. — Потім зрозуміла, що говорить занадто грубо, і трохи пом’якшила тон: — Бачите? Тут один циферблат показує години, другий — хвилини, а третій — секунди. Доводиться щодня його заводити. Гадаю, можна було вставити батарейку, та мабуть…

— Борони боже. Це дуже рідкісна річ.

— Рідкісна? Це ж просто старомодний морський годинник.

— Загалом так. Але ж він ще й дуже гарний.

Елфріда глянула на годинник у руках Джеймі, і раптом він зробився зовсім іншим.

Іноді так буває: коли хтось захопиться якоюсь звичайною, повсякденною річчю, господарі починають дивитися на неї іншими очима. Зовнішня шкіряна обшивка потерлася, але внутрішня і досі була насиченого темного кольору.

Кришка, що закривалася як обкладинка книжки, оздоблена оксамитом коралового кольору. Навколо циферблата з годинниковими шкалами шкіряний обідець прикрашали мініатюрні золоті листочки, той самий візерунок повторювався по краю корпуса. Ключик, гачки і маленькі замочки були мідні.

— Я навіть не знаю, — сказала Елфріда, — скільки йому років. Може, ти знаєш?

— Відверто кажучи, я не експерт у цій сфері. Але в мене є колега, який розбирається у годинниках. Якщо хочете, якщо ви не заперечуватимете, я можу йому показати.

— Навіщо?

— Бо вважаю, що цей годинник особливий.

— Що саме ти маєш на увазі?

— Слово «скарб» тут цілком можна вжити.

— Тобто ти вважаєш, що він чогось вартий?

— Я не можу цього стверджувати. Його мусить оглянути спеціаліст.

— Але ж він не може коштувати сімдесят п’ять тисяч, правильно? — прямо запитала Елфріда, очікуючи побачити, як Джеймі заперечно похитає головою чи навіть іронічно всміхнеться.

Проте сер Джеймс Ерскін-Ерл не розсміявся.

— Я справді не знаю, — сказав він. — Місис Фіппс, ви… ви не проти, якщо я візьму його? Якщо я не зможу зустрітися з колегою особисто, я йому зателефоную чи надішлю фотографію годинника. Певна річ, я напишу вам розписку, що я справді взяв годинник, і триматиму його під замком.

Елфріді раптом зробилося дуже смішно.

— У Гемшпирі, — сказала вона, — у моєму маленькому будиночку в Дібтоні він стояв на камінній поличці на першому поверсі, а я ніколи не замикала дверей.

— Тоді вітаю вас — ви щасливиця. Він же не застрахований, — додав він, радше констатуючи факт, а не запитуючи.

— Ні, звісно, ні. Це звичайна дрібничка, яка в мене вже багато років і яку я постійно вожу за собою.

— Перепрошую, що повторюся, але мушу ще раз наголосити — це дуже особлива дрібничка. То я можу взяти годинник?

— Так, звичайно.

— У вас є коробка чи щось, у що можна його замотати? Моя хустинка не дуже підійде.

Оскар підійшов до стола, відкрив шухляду і дістав бульбашкову плівку, в яку колись були замотані нові книжки.

— Згодиться?

— Ідеально. І ще, будь ласка, можна аркуш паперу для розписки? Зазвичай я ношу із собою наші офіційні бланки, але, звісно ж, саме сьогодні лишив їх удома.

Поки Оскар обережно загорнув годинник у плівку, Джеймс Ерскін-Ерл написав розписку.

— Я сам її заховаю, — сказав Оскар, засовуючи аркуш у кишеню піджака. — Бо Елфріда вічно все губить.

— І ще одне… — озвалася Елфріда.

— Так, місис Фіппс?

— Коли Сем і Керрі повернуться, не говоріть нічого про годинник. Ми всі дуже сподівалися на Девіда Вілкі, і я не хочу, щоб вони знову пережили таке розчарування. Можемо просто сказати, що ви порадили оцінити й застрахувати його і тому забрали із собою.

— Звісно. Чудове пояснення. Ба більше — воно абсолютно правдиве.

Того вечора, мудруючи з вечерею, Елфріда почувалася так, ніби весь день каталася на американських гірках. І через хвилювання, розчарування і нову надію вона геть забула про Люсі.

Елфріда розсіяно помішувала соус болоньєзе, коли на кухню через чорний хід зайшла Люсі.