Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 74)

Вони з Керрі залишилися вдома, позаяк мусили підготуватися до приїзду сера Джеймса Ерскіна-Ерла о четвертій. Перше, що треба було вирішити, — де вони пригощатимуть його чаєм. Елфріда пропонувала чаювати на кухні, щоб їхня зустріч не здавалася надто офіційною, але Керрі сказала, що кухня годиться для знайомих, а серу Джеймсу, можливо, буде не вельми комфортно сидіти за кухонним столом.

Елфріда погодилася.

— Тоді поп’ємо у вітальні.

— Як? Збившись у купу біля каміна?

— А чому б і ні?

— Чоловіки ненавидять стояти, якщо тільки вони не навчені цього, як вікарії, наприклад. Вони не можуть одночасно жонглювати чашкою, блюдцем і шматком торта. Краще накриємо стіл біля панорамного вікна — красиво все розставимо, як мама робила.

— Для цього потрібна гарна скатертина.

— Закладаюся, у шафці місис Снід можна щось знайти. Спекти булочки?

— А ти умієш? — здивувалася Елфріда.

— Звісно. А ти сходи купи глазурованих смаколиків.

Вдягнувши теплу шерстяну накидку, Елфріда рушила до пекарні. Глазурованих смаколиків у них уже не було, зате ще залишилися імбирні пряники. Вона також взяла баночку ожинового джему.

— Плануєте вечірку, місис Фіппс? — спитала дівчина, віддаючи їй решту.

Елфріда відповіла, що по обіді дехто має зайти на чай.

Керріні булочки вже пахли на весь Естейт-хаус. Елфріда дістала імбирні пряники й баночку джему, затим знайшла тацю, поставила на неї найкращі, хоч і не із сервізу, тарілки, чашки і маленькі блюдечка. Потім знайшла цукорницю, масельничку і навіть ніж для масла.

— Наше чаювання буде напрочуд елегантним, — сказала вона, витираючи чайні ложечки та чайник-заварник.

Піднявшись нагору, знайшла в комоді лляну скатертину. Випрасувана і накрохмалена, вона прикрасила старий стіл. Затим поставила п’ять тарілок, чашки на блюдечках, масельничку, вазочку з джемом і поклала маленькі ножі. Квітів не було, та Елфріда сподівалася, що сера Джеймса Ерскіна-Ерла це не дуже засмутить.

З порожньою тацею Елфріда відійшла від стола і глянула на протилежну стіну, на свою маленьку картину, яка, можливо, сьогодні зникне звідси назавжди. Вона висіла трішечки криво, тому Елфріда підійшла, лагідно погладила картину, наче похвалила малу дитину за гарну поведінку, а затим поправила її.

— Якщо в мене не буде часу попрощатися з тобою, то кажу тобі зараз «Прощавай». І дякую за те, що весь цей час ти була зі мною.

Оскар і Сем повернулися з гольф-клубу вчасно і в гарному настрої. Зустріч із секретарем клубу минула успішно. Семові сказали, що зазвичай, щоб стати членом клубу, треба почекати в черзі, але оскільки він житиме в Баклі, то його, найпевніше, приймуть до клубу поза чергою. Затим їх познайомили з капітаном і кількома членами клубу, вони подивилися фотографії і кубки та пішли додому.

Елфріда бачила, що Оскар отримав задоволення від цього відвідування. Пригадавши його попередній візит до клубу, який закінчився цілковитою катастрофою і панічною втечею, вона подумки подякувала вищим силам. Їй навіть захотілося обійняти Оскара. Але вона стрималася і піднялася нагору, щоби причесати своє вогняне волосся і підфарбувати вуста.

Коли сер Джеймс Ерскін-Ерл прийшов рівно о четвертій, вона неабияк здивувалася. Задзвенів дверний дзвінок, і Елфріда кинулася до дверей, щоб впустити гостя. Побачивши, хто до них прийшов, вона аж заклякла на місці, бо не очікувала, що він такий молодий. До того ж хоч сер Джеймс прийшов просто із заходу на військовому меморіалі, убраний він був так, ніби щойно закінчив працювати в саду: у старі твідові штани і куртку, на якій бракувало кількох ґудзиків. А ще комірець його сорочки був дуже затертий і на светрі виднілася невелика дірочка. Коли Елфріда відчинила двері, гість зняв твідовий кашкет, і вона побачила, що його мишачого кольору волосся підстрижене, як у школяра.

— Місис Фіппс?

— Так. Сер Джеймс? — відказала вона, і вони обмінялися рукостисканням. — Будь ласка, заходьте. — Підіймаючись разом з ним сходами, Елфріда сказала: — Дуже вдячна, що ви так швидко приїхали.

— Прошу, — відказав гість. Елфріда зауважила, що у нього приємний голос і щира усмішка. — Я завжди тішуся, коли можу подивитися на щось особливе.

Коли вони зайшли у вітальню, вона познайомила його з усією компанією. Усі стояли якісь знічені, знервовані, наче сер Джеймс Ерскін-Ерл прийшов оцінювати їх, а не картину.

— Оскар Бланделл. Керрі Саттон, моя племінниця, і Сем Говард, який приїхав сюди, щоб керувати старою вовняною фабрикою в Баклі.

— Це я з вами говорив телефоном, так? Дуже радий познайомитися. Ви працюєте в копанії «Старрок і Свінфілд»? З кимось із Свінфілдів я навчався в Ітоні, але, здається, не з вашим начальником. — Сер Джеймс окинув поглядом вітальню. — Який чудовий будинок. Знадвору і не скажеш, що він розкішний. Я так розумію, колись він належав Коррідейлу?

— Так, але вже багато років не належить, — відповів Оскар. — Може, ви знайомі з моїм дядьком, Гектором Маклелланом?

— Не дуже. Я працював у Лондоні. А у Кінґсферрі ми переїхали лише після смерті батька. Для моєї сім’ї це був такий собі культурний шок, та із часом вони, здається, звикли. — Сер Джеймс одразу підійшов до вікна, хоча в цьому не було нічого дивного, адже всі, хто вперше потрапляв у цю кімнату, робили так само. Уже стемніло, та Елфріда ще не засунула штори, і на іншому боці вулиці виблискували різдвяні гірлянди на стіні старої кам’яної церкви, як дорогоцінне каміння. — Який чарівний краєвид. І церква до вас так близько. Вам, мабуть, і орган чути. Дивовижний інструмент. Нам так пощастило, що він у нас є. — Затим він відвернувся від вікна і сказав: — Але не гаймо часу. І де ж та картина, яку ви хотіли мені показати?

— Вона… — почала Елфріда, але кашлянула, намагаючись прочистити горло. — Вона тут.

— Ага, бачу. Висить самотою.

— У нас немає інших картин.

— Я можу її зняти?

— Звісно.

Він перетнув вітальню, обережно взявся за раму і зняв картину так ніжно, наче це був виріб із порцеляни.

— Яка краса! — Він підніс картину до лампи, що стояла на Оскаровому столі. — Сер Девід Вілкі.

— Я завжди так і вважала.

— Портрет його батьків. Ви про це знали? Написана, гадаю, приблизно 1835 року.

— Я не знала, що це його батьки. Думала, просто мила пара похилого віку.

Запала тиша. Усі знервовано чекали вердикту. Але сер Джеймс Ерскін-Ерл не поспішав. Він дістав із кишені поношеної куртки окуляри без оправи.

Коли надів їх, став схожим на бідного студента-медика, можливо, майбутнього хірурга — так обережно тримав полотно.

Він уважно роздивлявся картину, час від часу доторкаючись до неї пучками пальців. Затим перевернув і прискіпливо вивчив зворот.

Нарешті сер Джеймс обережно поклав картину на Оскарів стіл.

— Звідки вона у вас, місис Фіппс?

— Подарували. Друг подарував, давно, років тридцять тому.

— А ви знаєте, де він її узяв?

— Здається, купив у лахмітника в Чичестері.

— Ага, — кивнув він. — Це все пояснює.

— Я… я завжди вважала, принаймні мені так сказали, що це оригінал. Але я ніколи не оцінювала її і не страхувала.

Він глянув на неї — у скельцях окулярів сяйнули відблиски світла від лампи — і приязно усміхнувся. Затим обіперся об стіл і зняв окуляри.

— Мені дуже шкода, але це не оригінал. Це копія.

Запала дзвінка тиша — ніхто не знав, що сказати.

— Надзвичайно якісна і професійна робота, але не оригінал.

— Як ви це визначили? — запитав Оскар, який, здається, отямився першим.

— По-перше, картина не підписана. Безперечно, стиль і тема Вілкі, але підпису немає. По-друге, я точно знаю, що це копія. Дивний збіг, але оригінал ми продали торік. Його купив дилер зі Сполучених Штатів. Можливо, у якийсь музей. Та картина була трохи більша за вашу, місис Фіппс, тому я вважаю, що автор копії не хотів виготовити підробку. Найімовірніше, він просто скопіював її з поваги до відомого художника. Мабуть, він захоплювався його творчістю. Може, це був студент, який вирішив скопіювати стиль майстра. Відтворив він усе справді дивовижно — манера живопису, кольори, світло. Прекрасний витвір мистецтва. Якщо ця людина, наслідуючи великого художника, хотіла показати, як вона захоплюється його творчістю, то залишається тільки думати над тим, скільки часу знадобилося, щоб виконати таке надскладне завдання.

У кімнаті знову запанувала тиша. Нарешті Елфріда, пересилюючи себе, поставила найстрашніше запитання:

— Скільки вона коштує, сер?

— Будь ласка, Джеймі і на «ти».

— Гаразд. Джеймі, як думаєш, яка її ціна?

— Якби це був оригінал, я б оцінив його приблизно у вісімдесят п’ять тисяч фунтів. Не пам’ятаю точно, за яку суму ми його продали, але приблизно так.

— Ну а якщо це копія?

— Приблизно тисяча фунтів. Плюс-мінус, скажімо так. Усе залежить від ринку, тобто від попиту. Може й нічого не коштувати, якщо ніхто не захоче її купити.

Одна тисяча. Копія, яка коштує лише тисячу фунтів. Маленький Елфрідин скарб, її страховка від бідності. Одна тисяча. Але, як не дивно, Елфріда не дуже й засмутилася. Оскільки продавати картину немає сенсу, вона насолоджуватиметься нею до кінця життя. А якщо говорити про Оскара, то, звісно, Елфріда страшенно розчарувалася. Усі її плани щодо придбання у Г’ю його частки і забезпечення спокійного життя Оскарові зазнали краху. Усі її мрії розвіялися на куряву. Вона майже бачила, як вони поволі зменшуються, розчиняються і нарешті зникають назавжди…