Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 73)

— Лишити ввімкненим? — спитав Рорі.

— Не треба. Якщо захочу, то увімкну. Нічого складно, я все зрозуміла.

Він вимкнув телевізор.

— Тільки не чіпай антени. Думаю, краще він уже не показуватиме.

— Дуже вдячна, що позичив мені його, ще й привіз.

— Та без проблем. Зробили й забули. — І він знову роззирнувся кімнатою. — А ти знаєш, що ці меблі допомагала купити моя мама? Чудова кімната вийшла. Вона обожнює їздити на базар у Баклі — і завжди знаходить там якийсь скарб. Непоказну стару лляну наволочку чи якусь фарфорову статуетку. Ну щось таке, без чого сто років можна прожити. У нас уже повен дім барахла, та завжди знаходиться місце для чогось новенького. У Лондоні в тебе теж така кімната?

— Ні. Вона значно менша, і вікно виходить у двір, де немає на що дивитися. Але все одно гарна. А ще вона цілковито моя. Не доводиться ні з ким її ділити. У мене там книжки, комп’ютер. Ну всі мої речі.

— А як воно — жити у великому місті?

— Нормально.

— Круто, мабуть, коли завжди можна сходити в музей, на виставку, на концерт… Я був у місті один раз. Тато їздив на якусь конференцію і брав мене із собою. Ми жили в готелі й щовечора ходили в театр. Пам’ятаю, що тоді було дуже жарко, і їли ми в різних пабах — сиділи на літніх майданчиках і спостерігали за диваками, які час від часу проходили повз. Добре було. Цікавіше, ніж у Крейґані.

— Коли постійно живеш у місті, бачиш усе зовсім інакше.

— Мабуть.

— Чудово мати гарний будинок із садом. Коли я була маленька, у нас був будинок у Кенсінґтоні з великим садом. Там зовсім не відчувалося, що ми живемо в місті, здавалося, ніби на природі: трава, дерева, квіти… Але потім мої батьки розлучилися, і тепер ми живемо в бабусиній квартирі. Квартира біля річки, там є балкон і гарний краєвид із вікон, але нема куди подітися. Не можна нікуди вийти й полежати на травичці з книжкою. Моя подружка й однокласниця Емма живе у приватному будинку, тож інколи ми влаштовуємо барбекю у неї в саду.

Люсі не знала, що ще розповісти, і страшенно боялася, що Рорі знудиться її слухати.

Після короткої паузи він спитав:

— А ти скучила за домом?

— За домом? — перепитала Люсі здивовано.

— Ну знаєш, за мамою. За своїми речами. За всім. Клодаг з дому не випхаєш навіть на одну ніч. Реве як дитина мала.

— Ні, — відказала Люсі й сама здивувалася, як різко і впевнено прозвучав її голос. — Ні, я не скучила за домом. Навіть не думаю про повернення в Лондон. Просто викинула його з голови.

— Але…

— Ти не розумієш. Там усе не так, як тут. Не так, як у цьому будинку, чи як у тебе вдома, де завжди багато гостей і куди приходять твої друзі. Ми живемо в бабусиній квартирі, і вона не любить, коли до мене приходять подруги. Каже, що від них у неї болить голова. Інколи приходить Емма, але бабусі вона не подобається, тож це завжди проблема. Ми весь час сидимо у мене в кімнаті. Якось Емма прийшла, коли мами й бабусі не було вдома, то ми пів дня мили голови у ванній, бризкалися парфумами і фарбували нігті сріблястим лаком. Коли я приходжу до Емми, ми робимо, що заманеться. Її мама майже ніколи не буває вдома, вона постійно на роботі. Вона редакторка журналу. А помічниця з au pair зазвичай класна, дозволяє нам щось готувати на кухні, і тоді ми робимо такі-сякі пудинги.

Люсі замовкла, думаючи, що Рорі захоче прокоментувати цей її потік зізнань, але він не сказав ні слова.

Тоді вона повела далі:

— Тут усе інакше. Ви робите все, що хочете. Якщо зайнятися нічим, можете пройтися крамницями, погуляти на пляжі, піднятися на пагорб. Можна вийти вночі, і ніхто тобі й слова не скаже. Тут усі лагідно називають мене «каченя», «дорогенька» чи «люба», але при цьому ставляться як до дорослої. Ніби я не дитина, а самодостатня особистість. Бабуся з мамою називають мене тільки Люсі. Ніяк інакше. Але з ними я не почуваюся дорослою. Мені вже чотирнадцять, а я в житті нічого, окрім школи, не бачила. Мені здається, якби в мене був брат чи сестра, усе склалося б інакше. Особливо якби був брат. Бо, знаєш, страшенно нудно спілкуватися із самими тільки жінками. Вони завжди теревенять про якісь дурниці — про одяг, ресторани, пліткують про інших…

— А в яку школу ти ходиш?

— Вона називається «Стенбрук». Недалеко від мого дому. Я їжджу на метро. Дві зупинки. Загалом школа мені подобається. Там і вчителі хороші, і директорка чудова. І там я познайомилася з Еммою. Ми ходимо на концерти й виставки, у басейн, гуляємо в парку. Але там самі лише дівчата, і часом я ловлю себе на думці, що хотіла б перейти у школу, де вчаться і хлопці. Я б там познайомилася з різними людьми.

— А що тато? — спитав Рорі.

— Я з ним рідко бачуся — мама не хоче, щоб ми зустрічалися. У нього нова дружина, і вона теж не дуже рада, коли я приходжу. А ще в мене є дідусь, його звати Джеффрі Саттон. Керрін батько. Але він живе у Корнволлі з новою молодою дружиною і двома дітьми.

— А ти не хочеш поїхати до нього жити?

— Хочу, але бабуся на нього злиться і досі не може пробачити, навіть імені його чути не хоче. Коли-небудь я наважуся і скажу їй, що хочу поїхати до них. Але не зараз, колись, як стану доросліша.

— Як на мене, ти не мусиш чекати. Роби, що вважаєш за потрібне, вже сьогодні.

— Гадаю, мені забракне сміливості, — сумно відказала Люсі. — Я не вмію сваритися і відстоювати свою думку. Якось я сперечалася з мамою і бабусею, коли хотіла проколоти вуха. Усі у школі вже прокололи, а мені вони не дозволяли. Здається, дрібниця, але ми сварилися кілька днів, і зрештою я просто здалася. Я страшенно слабка у суперечках.

— А я думаю, тобі б личили сережки, — сказав Рорі. — Носитимеш золоті кільця. Як я, — широко всміхнувся він.

— Тільки я хочу два, а не одне.

— То проколи тут. У Кінґсферрі є ювелірна крамниця.

— Та ти що… Мама помре.

— Твоя мама в Америці.

— Звідки ти знаєш?

— Елфріда сказала моїй мамі, а та розповіла мені.

— У неї там бойфренд, Рендалл Фішер. Вона у Флориді з ним. Поїхала на Різдво. Тому я й приїхала сюди з Керрі. Мене також кликали у Флориду, але я не захотіла їхати. Не схотіла їм заважати. До того ж, — додала Люсі, — він мені не дуже подобається.

І на це Рорі нічого не відповів. Люсі подумала, що він чудово вміє слухати. Цікаво, це в Рорі такий характер, чи батько пояснив йому, як важливо інколи промовчати? А потім Люсі згадала той день у Лондоні, коли раптово прийшла Керрі.

Вона з’явилася саме тоді, коли Люсі так хотілося з кимось поговорити. Вона завжди вважала, що може вилити душу Керрі, але та повернулася з Австрії іншою людиною, не такою, якою Люсі її пам’ятала, і була явно не в настрої для довірливих розмов. Якась занурена в себе, відсторонена, ніби її думки блукали деінде.

Але Рорі Кеннеді не такий. Він нікуди не поспішає, слухає, не перебиваючи і не коментуючи, співчуває. І за це Люсі була йому дуже вдячна.

— Вибач, — сказала вона. — Я не хотіла все це вивалювати тобі на голову. Просто тут мені дуже добре. Мені подобаються Елфріда й Оскар, а ще я в захваті від танців і від нових знайомих. Цьогоріч у мене буде справжнє Різдво, бо зазвичай ми з мамою і бабусею просто з’їдаємо смаженого фазана або йдемо в якийсь нудний ресторан, якщо їм не хочеться готувати. А ще тут сніг. Багато снігу. І церква. І гірлянди мерехтять у темряві…

Її голос поволі стих. Вона замовкла. Що ще можна додати?.. Люсі уявила їхню лондонську квартиру, а потім відігнала подалі цю картинку й накрила уявною кришкою. Не варто про це згадувати. Не варто думати про те, що доведеться туди повертатися. Не варто псувати цю хвилину, годину, день. Псувати цю мить.

Рорі спостерігав за нею. Люсі спіймала його погляд і всміхнулася.

— Хочеш сьогодні по обіді покататися на санках? — спитав він.

— А ти підеш?

— А чому б і ні? Зателефоную ще комусь. Поряд з полем для гольфу є гарні місця, щоб спускатися на санках. — Рорі глянув на годинник. — Уже майже дванадцята. Треба вийти раніше, поки не стемніло. Може, ходімо зараз до мене, мама нас погодує, і я зателефоную всім?

— Але ж у мене немає санок, — згадала Люсі.

— У нас у гаражі троє чи четверо, візьмеш. — Він звівся на ноги. — Ходімо.

— Але твоя мама не…

— Ні, вона не буде проти, а їжі в нас вистачить на цілу армію. — Рорі простягнув Люсі руку і допоміг їй піднятися з підлоги. — Не хвилюйся, — сказав він. — Годі вже самій собі ускладнювати життя.

— Думаєш, я так роблю?

— Уже ні.

Елфріда

Поїздка у Кінґсферрі минула успішно: Сем і Керрі привезли не лише безліч картонних коробок з різними продуктами — овочами, фруктами, солодкими пластівцями і різдвяними смаколиками, — а й вино, пиво, газовану воду, колу і шість пляшок віскі «Феймос Ґраус». Ба більше — вони знайшли магазин чоловічого одягу, і Сем купив цілий гардероб для життя за містом: вельветові штани, теплі сорочки, товстий светр, пару черевиків «Тімберленд» і куртку фірми «Барбур». Елфріда, звісно, не запитувала, але не сумнівалася, що він також купив спідню білизну, шкарпетки і все необхідне для того, щоби прийняти душ, поголитися, умитися і почистити зуби. Одне слово, усе, щоб добре пахнути й мати неперевершений вигляд.

На обід Сем одягнувся в обновки, й усі оцінили його невимушену, природну елегантність. Після обіду він вдягнув нову куртку, і вони з Оскаром попрямували у гольф-клуб — Сем домовився про зустріч із секретарем, оскільки хотів довідатися, як стати членом клубу. Елфріда, спостерігаючи, як вони крокують засніженим тротуаром, подумала, що Оскару піде на користь чоловіча компанія.