Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 69)
— Сніг припинився…
— Мені так незручно через вчорашнє…
Вони заговорили одночасно й одразу ж замовкли, очікуючи, що продовжить інший.
— Чому тобі незручно? — спитала Елфріда. — Не було ж ніяких проблем. Клопоту ти нам не завдав. Ми лише нагодували тебе пересушеним кеджері й заслали ліжко простирадлом.
— Та я не про це. Хоча це надзвичайно мило з вашого боку. Я говорю про те, що припхався з ключем від вашого будинку і заявив, що хочу його купити. Заснути не міг уночі, так було соромно. Сподіваюся, я не образив Оскара й не зіпсував йому настрою.
— Оскар не така людина. Щоправда, спершу він трохи розізлився, але на Г’ю, а не на тебе. І я з ним згодна — теж вважаю, що Г’ю вчинив паршиво. Але Оскар каже, що той завжди так робить. Я тут нічого сказати не можу, бо ніколи його не бачила. А
— Та не дуже. Слизькуватий якийсь. Побитий життям. І постійно гладить свою краватку.
Елфріда одразу впізнала цю звичку, яка її завжди дратувала.
— Ой, ненавиджу чоловіків, які так роблять. Я вже
— Ключ досі лежить у мене в кишені пальта. Віддам Оскару.
— Та він ним не переймається.
— Я… — Сем поклав ніж і виделку та взяв чашку з кавою. — Я подумав… Оскар не думає викупити у Г’ю його частину?
— Ми про це говорили вчора ввечері. Хочу, щоб ти зрозумів: ми з Оскаром зовсім недавно познайомилися. На початку листопада його дружина і донька загинули в страшній автокатастрофі, і йому довелося залишити Гемпшир. Я поїхала з ним. Ми спимо в одній кімнаті, в одному ліжку, але планів на майбутнє не маємо. Я поки що не увійшла в його життя. Просто таке собі запасне колесо, на якому можна їхати, аж поки розберешся, що робити далі. Тож мені важко на щось його вмовляти чи навіть щось пропонувати.
— Він повернеться назад у Гемпшир?
— Ні. Будинок, у якому вони з Ґлорією жили, уже виставили на продаж.
— І в нього більше немає нерухомості?
— Ні, немає. Лише половина цього будинку.
— То хіба не логічно було б викупити частину в Г’ю?
— Логічно, але фінансово складно. Я сама лише вчора про це дізналася.
— Тобто в нього немає такої суми?
— Саме так.
— А взяти іпотеку?
— Він і думати про це не хоче.
— Ясно.
Сем знову взявся до яєць і бекону, та Елфріда відчувала до нього таку симпатію і довіру, що наважилася сказати те, про що поки що не готова була ні з ким говорити.
— Ми довго вчора балакали. Він розповів, що навіть якщо продасть усе, що має, назбирає не більше двадцяти тисяч. Тоді я йому сказала: «Оскаре, у мене є картина».
Сем підняв голову, і вони зустрілися поглядами. Елфріді здалося, що він теж думав про цей варіант.
— Ви говорите про свого Девіда Вілкі?
— Так. Мені її подарували багато років тому як оригінал. Я її ніколи не оцінювала, бо не збиралася страхувати. Але, як і кожна самотня жінка похилого віку, завжди тішила себе думкою, що вона дуже дорога. І що це мій порятунок на випадок, якщо з грішми стане важко чи виникнуть якісь проблеми.
— І ви готові її продати?
— Задля Оскара я готова на все — хоч зі скелі стрибнути, хоч вистрілити собі в голову. Та й, зрештою, що мені з тієї маленької картини? Вона радувала мене багато років, але ж треба і головою думати. Безперечно, цей чудовий будинок вартує того, щоб її продати.
— Я з вами згоден, — сказав Сем. — А ви взагалі хоч приблизно орієнтуєтеся, скільки вона може коштувати?
— Не дуже. І навряд чи зараз зручний час і місце, щоб її оцінювати. Я тут нікого не знаю. Нікого й нічого. І гадки не маю, із чого почати. Хіба що звернутися в антикварну лавку через дорогу. Це все, на що я здатна.
Сем трохи помовчав, а тоді сказав:
— Джейні Філіп — дружина мого старого друга, я в них зупинявся у Лондоні й там познайомився з Г’ю, — раніше працювала у фірмі, що займалася творами мистецтва. Я можу до неї зателефонувати. Впевнений, вона нам щось порадить.
— Різдво на порозі. Трохи не час продавати картини.
— Не обов’язково робити це просто зараз.
— Та й з таким снігом якби й схотіла щось зробити, однаково нічого не вийде. Ти ж іще лишаєшся з нами, Семе? Я сподіваюся, що так. — Він опустив чашку на стіл і розреготався. Вона насупилася. — Що вас так розсмішило?
— Ви. Більшість хазяїв залюбки позбулися б чужої людини.
— Ти мені зовсім не здаєшся чужим. Але, мабуть, я таки справді дурницю сказала. Звісно ж, ти хочеш доїхати в Інвернесс, а тоді добратися додому.
— Елфрідо, далі Інвернесса мені нема куди добиратися.
— А додому?
— Наразі в мене немає дому. Якщо не брати до уваги квартиру в Нью-Йорку. Я там прожив шість років, але ми з дружиною розійшлися, тому я змушений був повернутися у Британію і почати працювати в Баклі.
— Ох, Семе, мені шкода.
— Чому?
— Через дружину… Я не знала.
— Так буває.
— То ви ще не розлучилися?
— Ні.
— А діти є?
— Немає.
— А батьки? — розпитувала Елфріда, хоча й розуміла, що занадто напосідає.
— Батьки померли. А наш старий будинок у Йоркширі я продав.
— А що ж ти планував на Різдво?
— Я ще про це не думав. Мабуть, цьогоріч обійдуся без Різдва. Може, побуду в Інвернессі, поки закінчаться всі ці Гоґманайські оргії, а потім поїду в Баклі та з головою порину в роботу. Отже, святкування цьогоріч не планую.
— Ти повинен залишитися на Різдво з нами.
— Елфрідо…
— Ні, я серйозно. Мені зовсім не хочеться, щоб ти в паперовому ковпаку на голові сам сидів у барі готелю в Інвернессі. Це цілковита дурня. Ми з Оскаром теж нічого не планували на Різдво. Думали по-язичницьки відсвяткуємо день зимового сонцестояння з ягнячою відбивною. Але потім приїхали Керрі з Люсі, Оскар замовив ялинку, і вони з Люсі купили прикраси. А я ось сиджу й обмізковую меню. Хоча, відверто кажучи, я в цьому не дуже розбираюся. Поки що зупинилася на беконі й мандаринах. Не знаю, чи придумаю ще щось. Але ж ми можемо нарвати падуба і прикрасити дім, а тоді піти підстрелити індичку, чи що ще там заведено робити. Головне ж — це люди, з якими святкуватимеш, правильно? Різдво треба святкувати з друзями. Тому не їдь. Нам буде весело, от побачиш.
І Елфріда замовкла. Сем теж не сказав ані слова. Вона розхвилювалася, чи не переборщила, як завжди, і чи не здавалася, умовляючи його, цілковитою дурепою. Тому за хвильку додала:
— Ой, Семе, роби, як тобі хочеться, як вважаєш за потрібне. Це найважливіше.
— Ви найгостинніша, найщедріша людина з усіх, кого я знаю, — сказав нарешті він. — Знаєте, що я зроблю? Зателефоную на гарячу лінію і дізнаюся, що там на дорогах. Якщо їх розчистили, повернуся в Інвернесс і не набридатиму вам. Якщо проїхати неможливо, я з величезною вдячністю прийму ваше запрошення.
— О, прекрасно. Тоді я молитимуся, щоб заметіль не стихала. Навіть станцюю танець викликання снігу.
— А що скаже Оскар?
— Він скаже: «Чудово» — і піде читати газету.
Сем підняв манжету Оскарового светра і глянув на свій красивий «Ролекс».