— Оскаре, ми з тобою разом. І ми застарі, щоб сперечатися про такі дрібниці.
— Сімдесят п’ять тисяч — не дрібниці. Це велика сума.
— Якщо картина коштує стільки, її треба продати. Якщо отримаємо за неї менше сімдесяти п’яти тисяч, решту візьмемо в іпотеку. Це логічно. Навіщо триматися за картину, коли можна купити безпеку? Цей будинок. Тут же можна прожити решту життя. Ти ж хотів би цього, правда? Лишитися тут назавжди? Мені боляче від самої думки, що це чудове місце відійде комусь іншому. Я хочу, щоб весь будинок став твоїм. Щоб ти тут жив.
Оскар довго мовчав. Потім узяв її долоню своєю теплою рукою. Елфріда лежала зовсім близько.
— Ти дивовижна людина, — мовив він.
— Спи.
— Ти надзвичайно щедра.
— Поговоримо про це вранці, — сказала вона.
Люсі
Середа, 20 грудня
Зараз пів на дев’яту ранку, і я пишу щоденник. Треба було це зробити вчора ввечері, але я так утомилася, що полежала у ванні й одразу лягла спати, а сьогодні встала раніше, щоб усе записати, поки не забула.
Учора був неперевершений день.
До Кеннеді ми пішли пішки, бо Оскар не захотів сідати за кермо через сильний снігопад. Стільки снігу я раніше бачила лише на фотографіях. Ми пішли коротким шляхом, тому до будинку священника дісталися швидко. У них великий старий будинок, схожий на наш, але меблів у ньому набагато більше. Керрі з нами не пішла, бо трохи застудилася.
Коли ми прийшли, там уже були інші гості. Нас познайомили. Місис Кеннеді звати Табіта, вона дуже гарна, молодо виглядає і загалом незвичайна. Рорі сказав, що вона викладає малювання у школі
Дорослі залишилися у вітальні, а ми пішли на кухню. Там уже сиділо троє хлопців, шкільні друзі Рорі, і його сестра Клодаг — їй дванадцять років, вона дуже худа, з гострими рисами обличчя, яскраво-блакитними очима і світлим волоссям, заплетеним у дві кіски. Поки ми сиділи й пили колу, Клодаг щосили фліртувала. Стіл уже був накритий. Нас пригощали макаронами із сиром, салатами, а на десерт був смачнючий шоколадний торт із чаєм і морозиво. Поївши, ми пішли у школу — вона недалеко від їхнього дому, менше кілометра йти. Школа стара, але навколо неї багато нових будівель, і спортивна зала — одна з них. Це приміщення за потреби слугує й актовою залою.
Було багато дітей різного віку — від семи років і до вісімнадцяти. Директора звати містер Макінтош, і поза очі всі називають його Дощовиком, але я чомусь не сумніваюся, що він про це знає. Він доволі молодий і дуже милий. Біля стіни встановили сцену, і на ній грав справжній оркестр — акордеоніст, барабанщик і скрипаль. Стояв страшенний гамір, усі сміялися і жартували, а потім містер Макінтош попросив тиші — до речі, промовив це доволі тихо, — і миттю всі замовкли. Він сказав, що вже час починати, і перший танець, який ми танцювали, називався «Обдирати вербу». Він зовсім нескладний — для найменших і тих, хто тільки вчиться (як я, приміром).
Рорі й ті хлопці, які прийшли з нами, допомогли всім стати до танцю. Було неважливо, хто твій партнер. Хлопці танцювали з хлопцями, дівчата — з дівчатами, якщо хотіли, і я вважаю, що це правильно. З Клодаг хотіли танцювати аж двоє хлопців, а Рорі сказав, що танцюватиме зі мною.
Ми стояли посередині ряду, тож мені було непогано видно все довкола. Музика була енергійна і весела, під таку неможливо встояти на місці, і барабан гупав дуже гучно. Танець нескладний, треба просто крутитися, а потім повертатися назад.
Інколи танцюєш із височенним хлопцем, який мало не підіймає тебе догори, а потім вже з низеньким, і тоді треба старатися не збити його з ніг.
Під кінець нам усім стало жарко, ми попили лимонаду і знову стали до танцю.
Ми станцювали «Вісімку», але нас було шістнадцять, тож усе значно ускладнилося. А потім був веселий танець «Дім Гамільтона» — ти починаєш танцювати з одним хлопцем, а продовжуєш з іншим.
Затим танцювали «Бравого білого сержанта» — рухалися по колу трійками і назустріч одне одному, тож під кінець кожен встигає потанцювати з усіма. А ще був «Ґей Ґордонс», але Рорі сказав, що це дурний танець, і ми пішли пити лимонад. Я не весь час танцювала з ним — багато інших хлопців запрошували мене, і всі вони були такими привітними, хоча я навіть не знала, як їх звуть. Майже всі були в джинсах і поношених светрах, а кілька хлопців прийшли в кілтах і футболках для регбі чи старих твідових жилетах.
Час пролетів дуже швидко. Неймовірно: хоч і було жарко, щойно звучала нова пісня, я одразу схоплювалася і бігла танцювати, бо несила стояти на місці. Усе скінчилося близько десятої, але додому ніхто не хотів. Проте коли оркестр пішов, лишатися вже не було сенсу, тож ми всі пішли в роздягалку, знайшли свої речі й одяглися. Клодаг та інші діти пішли додому до Кеннеді. В одного хлопця були санки, і вони по черзі везли один одного вгору на пагорб. А Рорі повів мене до будинку Оскара. Була дуже красива ніч, сніг м’яко падав, вкриваючи все навколо. Керрі сказала, що можна запросити Рорі випити пива. Тож я так і зробила, і він погодився. А вдома на мене чекали сюрпризи. Усі сиділи на кухні й вечеряли. Керрі теж там була. А ще за столом сидів незнайомий чоловік. Його звати Сем Говард. Він тут житиме і керуватиме якоюсь старою вовняною фабрикою в Баклі. Дуже симпатичний і, як мені здається, одноліток Керрі. Я навіть спершу подумала, що це, можливо, її давній друг. Але виявилося, що він застряг тут через заметіль: дороги до Інвернесса замело, і йому довелося тут заночувати. Надворі біля воріт ми бачили непоганий «лендровер», але я чомусь одразу не докумекала, що й до чого. Ми з Рорі попили гарячого шоколаду і поїли печива, а потім Рорі пішов додому. Але він сказав, що сьогодні прийде знову і принесе мені телевізор. Хоча не скажу, що він мені аж так потрібен — тут постійно стільки всього відбувається, що, думаю, у мене не буде часу його дивитися.
А ще я впевнена, що попереду на мене чекає багато цікавого. І це чудово. Раніше зі мною ніколи такого не було. У Лондоні теж траплялися якісь розваги і приємності, але всі вони дуже швидко закінчувалися, а тут щодня щось нове, неочікуване.
Гадаю, вже час одягатися і спускатися вниз снідати. Аж сюди пахне смаженим беконом, і в мене вже слинка потекла.
Елфріда
Елфріда, як завжди, спустилася першою. Зупинилася, щоб розсунути штори на вікні на сходовому майданчику (розкішні, хоча й трохи потерті, куплені на базарі в Баклі), і виглянула на вулицю. Було ще темно, але сніг припинився. У світлі вуличних ліхтарів виднівся сад, який так змінився, що здавався чужим. Кущі й дерева поопускали гілля під вагою снігу, а чагарники ніби сховалися під подушками — усе було дивним, новим, незнайомим. А ще скрізь панували тиша і спокій.
Спустившись на перший поверх, пішла одразу на кухню. Горас, схоже, потроху оклигував. Щойно Елфріда відчинила двері, він одразу скочив зі свого лежака і підбіг до неї привітатися, махаючи пухнастим хвостом. Вона погладила пса і трохи з ним поговорила. Потім відчинила двері чорного ходу і випустила надвір. Коли Горас повернувся, його писок виражав обурення. Він зовсім не очікував таких незручностей, а особливо зважаючи на свій нинішній, доволі делікатний стан здоров’я.
Набурмосений, він швидко ліг на лежак.
Елфріда зайнялася сніданком: накрила на стіл, зварила каву, дістала бекон. Це був останній шматок — треба купити ще. А також — подумати про різдвяний стіл. Вона постійно відкладала це питання, а до свята лишилося кілька днів. Почала навіть побоюватися, що в крамницях уже всі полиці спорожніли, і вона не купить навіть пирога. Тому взяла старий конверт і олівець і, поки стояла біля плити й смажила бекон, почала задумливо складати список. Написала «бекон», «мандарини», а тоді вирішила, що треба спершу випити кави, а тоді вже братися до такої відповідальної справи.
Поки пила каву, двері відчинилися, і на кухню зайшов Сем. Елфріда була вдягнена в картаті штани й темно-синій светр із візерунком, а Сем був у своєму вчорашньому костюмі. Звісно ж, іншого одягу в нього із собою не було. Він мав дещо недоречний вигляд, й Елфріда подумала, що йому потрібен якийсь зручніший одяг.
— Можу позичити тобі светр, — сказала вона.
— Так, виглядаю я так само дивно, як і почуваюся. Вдягнений як на парад.
— Ні, все чудово, просто ти трохи скидаєшся на директора, який зараз виголосить промову. Як спалося?
— Дуже комфортно. Пам’ятаю, у моїх батьків були такі самі ліжка.
— Я вже підсмажила бекон на сніданок.
— Я ще на сходах відчув запах.
— А зараз зроблю яєчню.
— Я можу і сам її зробити. Я багато чого вмію готувати.
— Тільки не в цьому красивому піджаку. Він смердітиме кухнею. Зараз піду і знайду тобі щось простіше.
І Елфріда піднялася нагору. Оскар голився у ванній, тож вона покопирсалася в його шухлядах і знайшла симпатичний шотландський светр синього кольору з комірцем поло. Коли повернулася на кухню, Сем уже смажив яйця в самій сорочці.
— Прохолодно сьогодні, щоб у сорочці ходити, — сказала вона і кинула йому светр.
Він піймав його й одразу вдягнув — голова виринула з ребристого комірця, наче з басейну.
— Отак значно краще, — мовила Елфріда. — Тепер можеш спокійно готувати.
Сем виклав яєчню на тарілку й додав кілька шматочків бекону. Елфріда поклала два шматочки хліба в новий тостер і налила Семові кави. Вони сіли за стіл, наче давні знайомі.
