Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 67)

Вона пригадала сьогоднішній вечір, який приніс стільки неочікуваних новин. Вона, Оскар, Сем і Керрі о дев’ятій нарешті сіли вечеряти. Кеджері трохи пересох, але ніхто не звернув на це уваги, а якщо хтось і помітив, то і не подумав скаржитися. До кеджері вона подала заморожений зелений горошок, а на десерт — персики з вершками. Оскар відкоркував пляшку білого вина, а коли її випили — дістав ще одну. Вони вже пили каву, коли повернулися Люсі й Рорі Кеннеді — обоє червонощокі чи то від танців, чи то від морозу.

Люсі здивувалася, побачивши за столом незнайомця. Їх із Семом познайомили і розповіли, як він тут опинився. Люсі аж рота роззявила від почутого.

— То ви тут застрягли через снігопад? — недовірливо перепитала вона.

— Схоже на те, — відповів Сем.

— Як цікаво. Наче сюжет книжки Агати Крісті. До ранку когось із нас можуть убити.

— Це точно зроблю не я.

— Тоді Оскар. Оскаре, ви маєте бути лиходієм. Уночі ви когось заріжете ножем чи задушите мотузкою. А зранку ніхто не знатиме, що це зробили ви, сюди примчить поліція і мудрий детектив.

— А чому це я повинен бути лиходієм? — запротестував Оскар.

— Бо ви наймиліша людина з усіх нас, а так завжди і буває — убивцею виявляється той, на кого зроду ніхто й не подумав би. Тому це точно маєте бути ви.

Оскар почав розпитувати про танці, і Люсі розповіла, що дивовижно провела час. Вона танцювала всі танці, крім одного, він дуже складний, називається «Герцог і герцогиня Единбурзькі», і його треба довго вчити. Грав справжній оркестр і можна було випити лимонаду, коли ставало жарко.

— Рорі, а хто все це організував? — поцікавилася Керрі.

— Директор і кілька старшокласників. Було чудово. Прийшли всі. Навіть діти з початкових класів.

Оскар запропонував Рорі пиво, але той відповів, що краще вип’є гарячого шоколаду. Люсі теж захотіла гарячого шоколаду і сама приготувала його. Підсунувши стільці, діти сіли до столу, пили гарячий шоколад і ласували печивом.

Незабаром Рорі сказав, що вже час іти додому.

— Як там погода? — спитав Сем.

— Ну сніг припинився, але невідомо, чи надовго. Я розповім батькові, що познайомився з вами і що фабрика незабаром запрацює. Він зрадіє.

— Поки що зарано радіти. Там ще стільки роботи…

— Головне — почати, — філософськи зазначив Рорі. — Люсі, я спробую завтра по обіді принести тобі телевізор. Усе залежатиме від того, що відбуватиметься на полі для гольфу. Не думаю, що там буде щось особливе. Може, хтось кататиметься на санках. Я зателефоную.

Він вийшов через чорний хід — так було зручніше. Люсі провела його і повернулася на кухню усміхнена, але усмішка майже одразу зникла — так широко вона позіхнула.

Керрі обійняла її і сказала:

— Ти втомилася. Мабуть, іди вже спати.

— А можна спершу прийняти гарячу ванну?

— Звісно. Ти добре повеселилася?

— Неймовірно, — відказала Люсі й поцілувала її.

Поки Оскар і Сем насолоджувалися кавою з бренді, пляшку якого Оскар дістав зі свого винного льоху-полички, Керрі з Елфрідою помили посуд і пішли нагору, щоб у шафці місис Снід знайти постіль і застелити Сему ліжко. Дістали простирадла, наволочки, рушник і додаткову ковдру, якщо раптом він замерзне. Керрі оглянула шафу, в якій самотньо висіли лише два вішаки і з якої добряче тхнуло нафталіном. Елфріда знову пішла до шафки місис Снід і повернулася з ганчіркою і лляною скатертиною. Швидко витерши пил, поклала скатертину на комод. Керрі завела годинник і поставила його на столик біля ліжка.

— Що ще може знадобитися чоловікові? — спитала Елфріда.

— Свіжі квіти? Серветки? Мінібар?

— Коли вони з Оскаром договорять, мінібар Семові вже точно не буде потрібен. А от нової зубної щітки в мене немає.

— У нього є, він казав. І бритва також. Тож усе гаразд.

— А піжама?

— Та він, найімовірніше, спить у чому мати народила.

— Звідки ти знаєш?

— Інтуїція, Елфрідо. Жіноча інтуїція.

І раптом вони обидві розреготалися.

Керрі сказала:

— Ти просто свята. Я не могла не запропонувати йому залишитися і точно знала, що ти не будеш проти.

— Я люблю, коли в будинку багато гостей. А цей дім просто створений для вечірок. Ми з Оскаром занадто довго тут жили самі. А тепер все інакше. — Вона сказала це з величезним задоволенням. — Усі кімнати зайняті. Справжній сімейний дім. Як і повинно бути.

Сімейний дім. Елфріда лежала в ліжку й відчувала будинок як щит, як панцир черепахи, як надійний прихисток. Він їй одразу сподобався, а згодом вона його по-справжньому полюбила.

А тепер він наповнився друзями і став справжнім домом. Оскаровим домом. Але Г’ю хоче його продати. Від самої думки, що Оскар може сліпо послухатися двоюрідного брата і виїхати з єдиного місця, яке в цьому житті належало йому, їй робилося зле.

Оскар дочитав до кінця розділу, поклав закладку, згорнув книжку й поклав її на столик.

— Не спиш?

— Ні.

— Це через лампу? Вибач.

— Та щось не спиться.

Він вимкнув світло, але крізь розсунуті штори в кімнату пробивалося світло вуличних ліхтарів.

— Оскаре, — озвалася Елфріда.

— Що?

— Якщо Г’ю хоче продати свою половину будинку, може, ти її викупиш, і тоді весь дім стане твоїм? Назавжди.

— Сімдесят п’ять тисяч.

— Ти… у тебе немає стільки?

— Якщо я продам усе, що в мене є, може, нашкребу двадцять.

— Можна взяти іпотеку.

— Таку велику суму в моєму віці мені вже не дадуть. І я завжди страшенно боявся іпотек. Люди кажуть «візьми іпотеку», а насправді це означає «позич гроші». Я цього боюся. У мене ніколи не було багато грошей, але і в борги я жодного разу в житті не влазив. І зовсім не хочу починати зараз.

— А якби в мене було сімдесят п’ять тисяч, це допомогло б?

— Якби в тебе було сімдесят п’ять тисяч, вони були б твої. І ти зовсім не зобов’язана витрачати їх на дім.

— Я так полюбила цей будинок.

— Справді, кохана?

— Він такий міцний, такий невибагливий, такий… гнучкий. Хіба не відчуваєш? Він як серце, яке б’ється для нас усіх. Дав нам прихисток, піклується про нас.

— Мабуть, у мене не така уява, як у тебе.

— Оскаре, ти не можеш його втратити.

— Без моєї згоди Г’ю його не продасть.

— Але йому потрібні гроші. — Вона замовкла, підбираючи потрібні слова. — Оскаре, послухай. Якщо я продам свою картину, свого Девіда Вілкі, скільки ми зможемо отримати, як гадаєш?

— Це ж твій скарб.

— Ні, це моя страховка. І, можливо, зараз саме час нею скористатися.

— Але це твоя страховка, не моя.