Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 66)

— О, запевняю тебе, Елфрідо, найцікавіше ще попереду, — мовила Керрі й, наче кішечка, згорнулася у кріслі.

— Ну гаразд, здивуйте мене, — сказала Елфріда.

І Сем повів далі.

— Усе це доволі особисте і непросте. Повернувшись із Нью-Йорка, я зупинився в Лондоні у своїх давніх друзів — Джейні й Ніла Філіпів. У них будинок у Вандсворті. Одного вечора до них на вечерю зайшов давній знайомий батьків Джейні. Г’ю Маклеллан.

Сем зробив паузу, щоб слухачі усвідомили важливість сказаного. Та Елфріда абсолютно нічого не усвідомила, її, навпаки, аж дратувала його мовчанка, бо хотілося знати, що було далі. А от Оскар таки зрозумів суть сказаного.

— Г’ю! — вигукнув він. — Невже мій двоюрідний брат Г’ю?

— Так, думаю, так.

— Але ж він на Барбадосі.

— Ні, приїхав у Лондон побачитися з друзями й вирішити якісь свої питання. А потім збирався поїхати на Різдво і Новий рік до якоїсь Моді Пібоді на південь Франції.

— Оце так дивовижний збіг.

— Ми трохи поговорили, а потім він якось дізнався — Джейні розповіла, мабуть, — що я переїжджаю в Баклі, і запитав, де я житиму. Я відповів, що житла в мене тут поки що немає, але щось знайду. І тут він дістав із кишені ключ від цього будинку. Сказав, що він власник половини будинку, а друга належить його двоюрідному брату, і що він хоче продати будинок.

— Срака-мотика! — вигукнув Оскар, і Елфріда подумала, що за цих обставин це ще дуже м’яко сказано. — От пройдисвіт. І він завжди таким був. Чому, в біса, він мені нічого не сказав?

— Не подумайте, що я його захищаю, але, здається, він намагався вам додзвонитися. Ви ж раніше жили в Гемпширі, так? Він телефонував туди, але ніхто не відповів.

— Його батько — Гектор — знає, що я переїхав сюди, у Крейґан. Чому він йому не сказав?

— Якщо я правильно зрозумів, він тоді ще не бачився з батьком і не планував йому телефонувати, аж поки не з’їздить у Францію. Думав зайти до нього перед відльотом на Барбадос.

— Оце так… — Шокований віроломством двоюрідного брата, Оскар зробив величезний ковток віскі й на мить замовк, розмірковуючи над почутим. — Чому це він раптом вирішив його продати? Ми стільки років ділили пополам ті крихти за оренду, що я й подумати не міг, що він захоче виставити будинок на продаж. І точно не міг навіть припустити, що при цьому він нічого мені не скаже.

— Гадаю, йому конче потрібні гроші.

— Не дивно. Платити аліменти трьом дружинам — не жарти. Та й він полюбляє трусити гаманцем. — Оскар на мить задумався, а тоді запитав: — Ви домовилися за посередництвом агента?

— Ні. Він збирався піти в «Герст і Філдмор», але, зустрівши мене, вирішив, що значно вигідніше буде продати будинок без посередників.

— І що ви сказали?

— Що спершу він повинен уладнати всі справи з вами.

— У такому разі що ви тут робите?

— Ключ у нього був із собою. Він сказав, що якщо я вже їду на північ, то, може, гляну на будинок. Розповів, що раніше дім винаймала літня пара, а потім чоловік помер, і дружина кудись переїхала. А тоді просто дістав ключ із кишені й віддав мені.

— А чи не забагато довіри з його боку?

— Забагато. Але, мабуть, він вирішив, що вже байдуже, кому віддавати ключ.

— До того ж, продавши без посередників, він заощадить на гонорарі брокеру.

— Саме так.

— А він сказав, скільки хоче за будинок?

Увесь час, поки вони розмовляли, Сем сидів нерухомо на своєму доволі незручному і твердому стільці й уважно, не відриваючи очей, дивився на Оскара. Зараз, коли дійшли до суті справи, він і бровою не повівши чітко і спокійно відповів:

— Сто п’ятдесят тисяч.

— І ви готові стільки заплатити?

— Я ще не бачив усього будинку.

— Але якщо ви все-таки захочете його купити?..

— Так, звісно.

— Тобто по сімдесят п’ять кожному?

— Правильно.

— А якщо я захочу більше?

— Усе можна обговорити. Я просто передав слова вашого двоюрідного брата.

— Ясно.

Оскар допив віскі. Сем мовчки підвівся, забрав у нього порожню склянку і налив нову порцію. Затим повернувся й віддав Оскарові.

— Тепер ви знаєте, як я тут опинився, і я повинен вибачитися перед вами обома. Я віддам вам ключ, який мені дав Г’ю, і ми забудемо про все. Я просто повинен був розповісти це, щоб у вас не виникало запитань.

— Звісно, — мовив Оскар і подивився на склянку з віскі у себе в руці. — Дякую, — додав він і поставив її на столик поруч.

Елфріда, яка весь цей час стримувалася, щоб не втрутитися в розмову, відчула, що настав час і їй сказати своє слово.

— Ви все дуже докладно пояснили, містере Говарде.

— Сем. На «ти».

— Гаразд. Семе, ти все надзвичайно докладно пояснив, але я так і не зрозуміла, як ти тут опинився.

— Приїхав сюди кілька днів тому.

— Це ти вперше побував на фабриці? — спитав Оскар.

— Так.

— Ти сказав, що поїхав з Нью-Йорка в листопаді. А вже майже Різдво. Схоже, «Старрок і Свінфілд» не дуже поспішають.

— Справді схоже, — усміхнувшись, погодився Сем. — Але я їздив у Швейцарію, щоб подивитися і скласти кошторис нового обладнання, яке ми хочемо закупити. Пробув там майже тиждень.

— То ти зупинився в Баклі? — запитала Елфріда.

— Ні. У готелі в Інвернессі. Сьогодні я зустрічався з колективом фабрики. Попереду нас чекає велика робота, багато чого потрібно було обговорити. Затим випив пива із Ферґусом Скіннером — це управитель фабрики, який організував сьогоднішню зустріч. А потім зібрався їхати в Інвернесс, та згадав про цей будинок і вирішив заїхати в Крейґан і подивитися. Один перехожий показав мені Естейт-хаус, і я побачив, що тут явно хтось живе. А далі мені стало страшенно цікаво, як так сталося і хто тут оселився. Тому я і подзвонив у двері. Не люблю залишати загадки нерозгаданими.

— Зрозуміло, — сказала Елфріда і вирішила, що все це дуже цікаво. Вона навіть уявила, як усе відбувалося: симпатичний незнайомець дзвонить у двері і… Керрі спускається сходами й відчиняє…

Вона глянула на Керрі. Та сиділа, зручно вмостившись у кріслі, і за весь час не вимовила ані слова. Інколи було неможливо зрозуміти, про що вона думає, і це був один із таких випадків.

— Керрі, сподіваюся, ти запросила Сема повечеряти з нами, — сказала Елфріда.

Керрі розсміялася. А затим повернула голову, і вони із Семом якось змовницьки перезирнулися, ніби мали якусь спільну таємницю. Сем усміхнувся й одразу ніби став молодшим, не таким серйозним і розважливим.

— Зізнання ще не закінчилися, — сказав Сем.

Що, на бога, між ними сталося?

— І загадки теж, — доволі різко кинула Елфріда, і Керрі аж стало її шкода.

— Елфрідо, Сем залишиться в нас на ніч. Я його запросила, і йому довелося погодитися, бо іншого виходу немає. Усі дороги до Інвернесса замело. Ми телефонували на гарячу лінію. А готелі зараз не працюють, ти ж знаєш. Вибач. Сподіваюся, ти не заперечуватимеш?

— Це найприємніше, що я могла почути, — щиро всміхаючись, сказала Елфріда.

Вже була майже північ. Елфріда лежала в ліжку, поруч Оскар читав книжку «Кохання під час холери». Горіла лише лампа з його боку ліжка, тому в кімнаті панувала напівтемрява.

Товсті штори були трохи відсунуті, і знадвору в цю щілину пробивалася смужка світла від вуличних ліхтарів і холодне повітря з прочиненого вікна. На щастя, у питаннях свіжого повітря і пітьми їхні вподобання збігалися — обоє не могли спати в задушливому мороці.

Смужка світла падала на мідний край ліжка, від чого той сяяв золотом. Під стіною вимальовувався силует величезної шафи з червоного дерева, яку щотижня старанно полірувала місис Снід, а на старомодному туалетному столику розташувалися Елфрідині фотографії у срібних рамках, дзеркальце, оздоблене слоновою кісткою, і парфуми. Це була її кімната. Їхня кімната. В Оскаровому будинку.