Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 64)

— Ні, — коротко відказав Сем.

А затим розповів про події, які призвели до краху фабрики. Попри героїчні спроби працівників, здавалося, сам Бог вирішив закрити цей бізнес і наслав на фабрику повінь.

— І тепер ви маєте все це відновити?

— Не сам, звісно.

— Маєте на увазі, що за вами стоїть «Старрок і Свінфілд»?

— Так, усе правильно. І капітал, і досвід. А ще досвідчені архітектори, дизайнери…

— А коли виробництво нарешті запрацює, що ви виготовлятимете?

— Багато чого. Плануємо широку лінійку. Традиційні вироби із твіду і шотландки. Крім того, ми виходитимемо і на нові ринки. Виготовлятимемо тканину для високої моди та розкішні вовняні вироби.

— І коли приблизно все це буде?

— Фабрику треба повністю розібрати й перебудувати. Тож, може, місяців за дев’ять. А то й за рік.

— А чого не можна просто знести її і побудувати нову?

— Бо це дуже красива стара будівля. Кам’яна, з фронтонами й високими арковими вікнами. Їй понад сто п’ятдесят років, це частина цього маленького містечка. Знести її було б справжнім вандалізмом.

— І вам потрібне місце, де можна жити?

— Так, — всміхнувся Сем. — І тому хочу поговорити з власником цього будинку, щоб розібратися із ситуацією.

— А Г’ю Маклеллан говорив, скільки хоче за дім?

— Так.

— А можна дізнатися?

— Сто п’ятдесят тисяч, які будуть розділені на двох власників.

— Тобто якщо Оскар віддасть Г’ю сімдесят п’ять тисяч, будинок буде повністю його.

— Так.

— Недорого ніби, так?

— За нинішніми цінами — ні.

— Але в Оскара може й не бути цих сімдесяти п’яти тисяч. Ба більше, я майже впевнена, що їх немає. І він не з тих, хто запросто знайде їх. Та хай там як, — знизала Керрі плечима, — мене це взагалі не обходить. Мені просто здається, що було б добре, якби він міг залишитися жити тут.

— Запевняю, що я не збираюся його виганяти.

— Та хоч би й хотіли, ви не зможете цього зробити. Це його будинок.

— Пів будинку.

— Його право власності захищено законом. Тож це його фортеця.

Сем раптом розсміявся, і легке напруження, що стояло між ними, розвіялося.

— Маєте слушність. Коли я переїхав у Лондон, купив свою першу квартиру з безумовним правом власності. І це теж була моя фортеця. Чудове відчуття. Але то було дуже давно.

— А де саме розташовувалася ваша квартира?

— Іл-Парк-Коммон.

— От цікаво.

— Що цікаво?

— У мене є маленький будинок на Ренфурлі-роуд. Менше кілометра звідти.

— Так ви там живете?

— Житиму з лютого, коли орендарі виселяться.

Сем здавався трохи спантеличеним, Керрі аж шкода його стало. Мабуть, бідолаха геть заплутався у їхніх квартирних питаннях. Хоч їй і не дуже хотілося розповідати про себе, але мусила це зробити, щоби бодай трохи прояснити ситуацію.

— Я три роки жила в Австрії, в Обербойрені, працювала в туристичній компанії. Тому і здала будинок в оренду. Але тепер повернулася і знову житиму в Лондоні. Мені запропонували роботу в головному лондонському офісі компанії на Брутон-стріт.

— І ви погодитеся?

— Так, а чому б і ні?

— Скучатимете за Австрією і горами.

— Так, — коротко сказала Керрі.

Якусь хвилину вони мовчали. Здавалося, обоє думали про своє, про те, чого не вимовити вголос. Потім Керрі, ніби спохопившись, засовалася у кріслі та глянула на нього.

— У вас склянка спорожніла. Долити ще?

Елфріда

Оскар і Елфріда, тримаючись за руки, обережно йшли додому. Була вже майже восьма вечора, надворі темно, сніг не припинявся, але уздовж дороги горіли вуличні ліхтарі, тож у ліхтарику, який Оскар завбачливо поклав до кишені, потреби не було. Вони піднялися на вершину пагорба. Місто розкинулося внизу, і за голими гілками дерев світився круглий циферблат годинника на церковній вежі. Укрите снігом, усе здавалося інакшим, таким чарівним, що Елфріда спинилася на хвилину, аби помилуватися.

— Оскаре, як би я хотіла вміти малювати, — зітхнула вона.

Вона міцно тримала його за руку, тож йому теж довелося спинитися.

— Ти вважаєш, що зараз доречний час для таких роздумів? — уточнив він.

— А чому ні?

— Бо мені за комір нападало снігу, і він поволі тане.

— Але уяви, як було б чудово, якби я могла відтворити цю красу! Залишити її на полотні на віки. Як падає сніг у світлі вуличних ліхтарів і яскравих вікон. І цей годинник, схожий на повню. Єдине, що я не змогла б намалювати, — це запах диму з ноткою торфу.

— Згоден, дим пахне неперевершено. Але, будь ласка, ходімо додому.

Біля стіни Оскарового саду доріжка різко пішла вниз. Уздовж неї тягнувся поручень, і вони, тримаючись за нього, рушили одне за одним, наче пасажири, які сходять із трапа літака. Унизу виднілася їхня хвіртка, і яскраво світився ліхтар над чорним ходом.

От і дійшли додому, цілі й неушкоджені.

Вони познімали мокрі куртки в посудомийні, як зазвичай робить місис Снід, поскидали заліплені снігом чоботи й мокрі шапки та повісили все сушитися. Елфріда обмовилася про вечерю, але Оскар поки що відмовився. У гостях він наївся сандвічів із копченим лососем і м’ясного пирога, тож зовсім не був голодним.

Крім того, пам’ятаючи, що додому доведеться йти пішки, а дороги замело снігом, у гостях він утримався від алкоголю і тепер, перш ніж знову сідати до столу, хотів випити склянку віскі.

Елфріда пішла на кухню і ласкаво привіталася із собакою. Затим зазирнула в духовку — перевірити, як там її кеджері. Аж раптом почула Оскарове:

— Мій віскі кудись подівся.

— Як це?

— Сам не знаю. Зник і все, — розгублено мовив Оскар, поки Елфріда зачиняла дверцята духовки.

— Може, Керрі вирішила себе потішити.

— Я думав, вона ще має бути в ліжку.

— Потішити себе можна і в ліжку. А що, іншої пляшки в тебе немає?

— Є, але ж та була відкоркована.