Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 63)

— Ну чому ж не можете? Можете. Та й іншого варіанта я не бачу. Знаю, що тут є вільна кімната і ліжко. Чого б не скористатися такою можливістю?

— Але…

Керрі всміхнулася. Тепер, коли вони з усім розібралися і вона, як виявилося, мала рацію, його збентеження її навіть веселило.

— Як там кажуть? У степу і хрущ м’ясо.

— Але містер Бланделл…

— Він зрадіє ще одному гостю. А ще з величезним задоволенням послухає вас. Елфріда взагалі мало не танцюватиме від щастя. Понад усе на світі вона любить несподіваних гостей і спонтанні вечірки. Навіть про вечерю хвилюватися не варто. У нас кеджері стоїть у духовці, а у ванній є гаряча вода. Усі зручності, як то кажуть. Що ще потрібно?

Керрі говорила так переконливо, що Сем, не додумавшись, як заперечити, тільки головою похитав.

— Мабуть, нічого.

— Зубна щітка?

— У мене є в автівці. І електрична бритва теж із собою.

— І чомусь мені здається, що піжаму ви не носите. Тож узагалі жодних проблем.

— Так, — погодився він і замислено помовчав якусь хвильку, а тоді сказав: — Якщо ви не проти, я ще в одне місце зателефоную.

— Звісно. Треба ж усіх заспокоїти, — відповіла Керрі, подумавши, що він хоче зателефонувати додому й пояснити дружині, що сталося.

Сем знову дістав мобільний і набрав номер. Керрі хотіла вийти, щоб не підслуховувати особисту розмову, слова кохання, привіти дітям. Але не встигла, бо на тому кінці швидко взяли слухавку. Виявилося, він зателефонував у готель в Інвернессі.

— Хочу попередити, що сьогодні не приїду. Застряг у Крейґані через заметіль. Усе гаразд. Зупинився у друзів. Можливо, завтра. Номер поки залиште за мною. Дякую. На все добре.

— Це все? — спитала Керрі.

— Все.

— Більше нікому дзвонити не потрібно?

— Ні, — похитав він головою і поклав телефон у кишеню.

— Ясно. У такому разі, може, все-таки щось вип’єте?

— Було б чудово.

— Зараз сходжу на кухню, щось принесу. У вітальні напоїв не тримаємо, бо тут немає барного столика. Оскарів винний льох поміщається на кам’яній поличці в посудомийні.

— Допомогти вам?

— Ні, лишайтеся тут, влаштовуйтеся зручніше. Що хочете? Є все.

— Віскі можна?

— Із чим? Содова, вода, лід?

— З льодом.

— Гаразд. За хвилину буду.

Керрі збігла вниз, знайшла в посудомийні тацю, поставила на неї пляшку віскі, відерце з льодом, склянки і пляшку вина. Піднявшись із тацею нагору, побачила, що гість уже не стоїть біля вогню, а уважно роздивляється Елфрідину маленьку картину на іншому боці кімнати. Він навіть надів окуляри в роговій оправі і став схожим на науковця.

Коли Керрі зайшла, зняв їх і сказав:

— Яка чарівна картина.

— Так. Це Елфрідина. Привезла із собою з Гемпшира. Вона в неї вже багато років. Це Девід Вілкі. Елфріда каже, що це її страховка, щоб не стати жебрачкою, коли раптом залишиться без пенні в кишені. Як бачите, інших картин тут немає, тож вона трохи губиться в цій величезній кімнаті.

— Але це справжній скарб… Дозвольте допоможу, — сказав він, беручи в Керрі тацю.

Керрі звільнила місце для таці на Оскаровому столі, відсунувши на край папери.

Тоді сказала:

— Прошу, приготуйте самі собі напій.

— А ви?

— Трохи вина.

— Налити вам?

— Так, якщо можна.

Керрі сіла у крісло біля каміна і спостерігала за Семом. Їй подобалися його вправні, точні рухи. І загалом уся ця ситуація — його поява в Естейт-хаусі, нащо він сюди приїхав, чому лишається на ніч (погана погода) — скидалася на якийсь продуманий план. Навіть на сюжет для п’єси. Чи на фільм, фінал якого непередбачуваний.

Сем підійшов, простягнув їй келих вина і сів у те крісло, в якому сидів раніше.

— За ваше здоров’я, — сказав він.

— І за ваше.

— Ви сказали, що перехворіли на застуду?

— Не дуже тяжко. Добре виспалася, і все минулося.

— І ви тут не живете?

— Я ж казала. Я тут гостюю. Приїхала з Лондона. Разом зі своєю племінницею. Залишимося тут на Різдво і Новий рік.

— Вона теж пішла на вечірку?

— Так, а потім піде на якісь танці з місцевими дітьми. Гадки не маю, коли буде вдома. Ви добре знаєте ці краї?

— Ні, взагалі не знаю. Я народився в Йоркширі, трохи пожив у Лондоні, а потім шість років — у Нью-Йорку.

Керрі подумки всміхнулася — отже, вона мала слушність щодо акценту.

— Тому і п’єте віскі з льодом, — сказала вона.

— Саме так.

— А чим займаєтеся?

— Виготовляю і продаю вовняні вироби — працюю в «Старрок і Свінфілд».

— Ого, — мовила вражена Керрі.

— Багато років тому цей текстильний концерн купив вовняну фабрику мого батька у Йоркширі, і відтоді я працюю в них.

— І в Нью-Йорку теж у них працювали?

— Так.

— У вашому житті багато чого зміниться, як працюватимете тут, правда?

— Так, — погодився Сем, — трохи.

— Як, ви сказали, називається тутешня фабрика?

— Фабрика Мактаґґерта в Баклі.

— І вона зараз функціонує?