Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 62)

Керрі в цьому сумнівалася, але, зрештою, її не обходило, хто куди зібрався їхати.

— То, може, сядемо, — запропонувала вона, — і ви мені розкажете, звідки у вас ключ від Оскарового будинку?

На Семовому обличчі промайнуло безліч емоцій.

— Відверто кажучи, я і сам не до кінця розумію.

Він сів в Оскарове крісло. Здавалося, він зовсім заспокоївся і почувався як удома. Ніби й не він кілька хвилин тому заявився сюди зі сніжної заметілі без попередження й запрошення. Керрі, ще раз глянувши на нього, відзначила подумки, що обличчя в нього доволі цікаве. Не те щоб красиве, але й не звичайне. Своєрідне. Особливо привертали увагу глибоко посаджені очі. Відкинувшись у кріслі, Сем витягнув довгі ноги.

— Але впевнений, що ми все з’ясуємо. Скажіть, містер Бланделл жив колись у Гемпширі?

— Так, жив.

— А в нього є старий дядько, який живе в Лондоні?

— Не знаю.

— А двоюрідний брат на ім’я Г’ю Маклеллан?

— Боюся, я вам нічим не допоможу. Я кілька днів тому приїхала сюди в гості. І зовсім нічого не знаю ні про Оскара, ні про його родину. Власне, я познайомилася з ним лише кілька днів тому. До того ж два дні пролежала в ліжку із застудою, тож ми не мали можливості більше дізнатися одне про одного.

— Ясно.

— Оскар і Елфріда — вона моя родичка й Оскарова подруга — зараз у гостях. Повернуться не раніше восьмої. — Керрі глянула на маленький годинник, що стояв на камінній полиці. — Зараз уже майже сьома. Якщо хочете зачекати…

— Ні, чекати не можу. Треба їхати.

— Але я так і не зрозуміла, звідки у вас ключі від будинку.

— Г’ю дав. Він хотів виставити будинок на продаж.

— На продаж? — перепитала приголомшена Керрі. — Але ж це Оскарів будинок.

— Здається, вони співвласники, якщо я все правильно зрозумів.

— Я знаю, що співвласники. Оскар казав. Але навіть якщо і так, Г’ю Маклеллан не має права одноосібно виставляти будинок на продаж. Бо він не єдиний власник.

— Так, — погодився Сем. — Справді трохи дивно.

— А ви навіщо приїхали його дивитися? Хочете купити?

— Думав про це, — обережно відповів він.

— Навіщо?

— Щоб оселитися тут. Я переїхав працювати в Баклі. Відновлюватиму вовняну фабрику Мактаґґертів. Тому треба десь жити.

— А Баклі — це де?

— Кілометрів двадцять на північ. Я щойно звідти. Зустрічався з робітниками.

— То, може, краще жити в самому Баклі?

— Звісно, у Баклі було б зручніше. Але всі будівлі, що належали фабриці, вже давно розпродані. А мені випадково розповіли про цей будинок, дали ключ, от я і вирішив заїхати й подивитися. Відверто кажучи, думав, що будинок стоїть порожнем. Принаймні мені так сказали. А потім побачив світло у вікнах і вирішив подзвонити, щоб розгадати цю загадку.

— Але ж ми її так і не розгадали.

— Не розгадали. І не розгадаємо, поки я не поговорю з містером Бланделлом. Та боюся, сьогодні на це вже немає часу. Може, іншим разом. А зараз, гадаю, вже час їхати.

— А я гадаю, що вам обов’язково треба побачитися з Оскаром. Він має знати, що сталося, точніше, що відбувається.

— Мені справді треба їхати… — Сем звівся на ноги.

Керрі теж підвелася, підійшла до великого вікна і розсунула штори. За вікном панувала зима. Падав густий сніг, і Семів «діскавері», припаркований біля тротуару, вже вкрився білим простирадлом. На вулиці було порожньо — ані автівок, ані пішоходів. Керрі подумала про довгу дорогу до Інвернесса, про підйом, який веде до Блек-Айлі від моста через вузьку морську затоку Кромарті-ферт.

На відміну від Елфріди й Оскара, вона не боялася їздити за кермом у снігопад, позаяк три зими прожила в горах Австрії і її було важко чимось здивувати. Але сьогодні надворі відбувалося щось геть інше. У погоді відчувалася якась невблаганність. Здавалося, цей сніг ніколи не припиниться.

— Не думаю, що вам можна їхати, — сказала Керрі, обернувшись до Сема, який і досі стояв біля каміна.

— Чому?

— Гляньте самі.

Він підійшов і подивився у вікно. Здавалося, погода погіршується щохвилини. Але він не промовив ані слова, і Керрі навіть стало його трохи шкода.

— Надворі страшенна негода, — знизала плечима вона.

— Так, бачу. Ферґус Скіннер, управитель із фабрики, радив зателефонувати на гарячу лінію і дізнатися про стан дороги. Та я вирішив, що в цьому немає потреби, а зараз розумію, що помилився.

— А що, непогана ідея.

— У мене є мобільний, але я не знаю номера.

— Я вам знайду.

Керрі вийшла і за мить повернулася з телефонним довідником.

— Ось. Записуєте? — спитала вона, знайшовши потрібний номер.

Сем дістав ручку, Керрі продиктувала номер, Сем записав його на полях телефонного довідника і дістав мобільний.

Керрі підійшла до вікна із розсунутими шторами і сіла на канапу. Вулиця вже нагадувала знімальний майданчик якогось фільму.

Затим підкинула у вогонь ще одне поліно і спостерігала, як воно розгоряється.

Сем додзвонився майже одразу і спитав про стан дороги до Інвернесса. Довго слухав відповідь, а тоді спитав:

— А завтра? — Знову пауза. — Гаразд. Я зрозумів. Дякую. До побачення.

Вони глянули одне на одного через кімнату.

Керрі мовчала, розуміючи, що йому не сказали нічого хорошого.

— Ви мали рацію, — нарешті озвався Сем. — Там не проїхати. Я навіть подумати не міг, що все настільки кепсько.

— Мені шкода.

— Я… — почав Сем, ховаючи мобільний. — Мабуть, я вже поїду. Не заважатиму вам.

— Куди?

— Прошу?

— Куди ви поїдете?

— Знайду якийсь гостьовий будинок чи готель… Щось придумаю.

— О такій порі року в Крейґані всі готелі зачинені. Узимку вони не працюють. Ви нічого не знайдете.

— Але ж…

— Доведеться вам ночувати тут. З нами.

— Тут? Ні, я не можу!

— Чому?

— Ви ж мене не знаєте. Зовсім. Не можу ж я отак просто прийти і…