Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 58)

— Чому це?

— Бо їй більше немає про що думати. Ще чаю?

Керрі простягнула порожню чашку, й Елфріда наповнила її.

— Нікола телефонувала?

— Нікола? А ти чекала від неї дзвінка?

— Ні. Але вона завтра летить до Флориди, тому я й подумала, що, може, захоче попрощатися з Люсі. Але, очевидно, не захотіла.

— Люсі про це нічого не говорила. Думаю, в неї голова забита пригодою із собакою, Рорі Кеннеді та покупками різдвяних прикрас із Оскаром.

— От і добре.

Якийсь час вони мовчки сьорбали чай. У будинку було тихо як у вусі. А тоді Елфріда, намагаючись говорити невимушено, спитала:

— Тобі не здається, що саме зараз ми можемо поговорити?

Керрі підняла голову й подивилася своїми прекрасними темними очима на Елфріду.

— Поговорити?

— Ти казала, що дещо розкажеш. Колись. Згодом. Чому поїхала з Австрії. Чому так раптово повернулася додому. Чому вирішила працювати в Лондоні. Може, зараз і розповіси — вдома нікого немає, тож ніхто не завадить. Зрозумій мене, я не допитуюся, просто хочу знати, чому ти така втомлена і сумна.

— А я справді втомлена і сумна?

— Так. Але, як і раніше, дуже красива.

— Ох, Елфрідо, ти справжня зірка. А я аж ніяк не почуваюся красивою. Радше старою і непотрібною. Мені вже майже тридцять. Це як вододіл. І я не знаю, що чекає на мене на іншому березі. Минуло чимало років з нашої останньої зустрічі, час летить швидко. Мені завжди здавалося, що до тридцяти ще жити й жити. А тепер розумію, що не встигну озирнутися, як мені виповниться сорок, а тоді й п’ятдесят. А ще розумію, що мушу щось робити зі своїм життям. Але як подумаю, що треба щось змінювати, щось вирішувати, знайомитися з новими людьми, шукати старих друзів, у мене одразу опускаються руки.

— Мабуть, тому ти й підхопила цю жахливу застуду. Тому вона тебе й підкосила.

— Думаєш, це психосоматика?

— Ні, я не про це. Просто ти зараз фізично вразлива.

— Вразлива. Ніколи не думала, що про мене так скажуть.

— Ми всі вразливі.

— Я думала, я сильна.

Керрі допила чай, і Елфріда забрала порожню чашку, поставила її на тацю, яку затим опустила на підлогу. Потім повернулася на ліжко до Керрі й сіла зручніше, обіпершись на мідну спинку.

— То що сталося, Керрі?

— Я пропрацювала в Обербойрені приблизно рік — зимовий сезон і літній. Платили непогано, я винайняла квартиру і займалася улюбленою справою. Хороший був час. А потім я познайомилася з Андреасом. Він приїхав з першим снігом разом із компанією друзів. Вони робили так щороку — влаштовували такий собі парубочий вечір, ще зі студентських років. Зупинилися у великому готелі. Там я з ним і познайомилася. Він банкір із Франкфурта, працює у престижному сімейному бізнесі, який очолює його батько. Одружений, має двох дітей. Я із самого початку знала, що він одружений, але ж я уже не молода, невинна дівчина, тож вирішила, що для мене це не має значення. Вірила, що впораюся із цим. Я не збиралася в нього закохуватися, і не думаю, що він теж таке планував. Але сталося те, що сталося…

Такого привабливого чоловіка я ще не зустрічала. З ним було цікаво і весело. Він чудово катався на лижах, а у ліжку був справжнім богом. Зовні він узагалі не був схожий на німця — ані світлого волосся, ані блакитних очей. Смаглявий, високий, худорлявий. Доволі інтелігентної зовнішності. Скидався на письменника чи професора. Але ні, він банкір.

Тієї першої зими він доволі часто приїздив у Обербойрен. Літаком компанії прилітав у Мюнхен, а затим автомобілем їхав у гори. І зупинявся не в готелі, а в мене. Ми наче створили свій власний світ, у який нікого не пускали. Коли сніг розтанув, я думала, що й він зникне. Але гори влітку йому подобалися не менше, ніж узимку, і ми днями гуляли, купалися в холодних гірських озерах, ночували в маленьких готелях високо в горах. А потім прокидалися на перині з гусячого пір’я під дзвін коров’ячих дзвіночків, коли стада приходили на ранкове доїння.

У справах він катався всією Європою, й інколи я їхала з ним — у Відень, Люксембург, Мюнхен. Якось завітали на різдвяний базар, купили імбирне печиво, блискучі зірочки, маленькі розфарбовані дерев’яні прикраси на ялинку. А ввечері пішли в оперу на «Кавалера троянди»[34], а потім вечеряли у «Трьох гусарах».

Десь пів року тому він знову приїхав у Обербойрен. Утомлений і заклопотаний. Я спитала, що сталося, і він відповів, що попросив дружину про розлучення. Бо хоче одружитися зі мною. Я була приголомшена. Одразу пригадала Джеффрі й Серену, подумала, які вони зараз щасливі. Але я не забула, яким важким і гірким було розлучення. Я нічого не відала про його дружину, ніколи її не бачила, знала лише, що її звати Інґа. Я навіть припустити не могла, що можна жити поряд з таким чоловіком, як Андреас, і не кохати його. Тож почувалася і захопленою, і разом з тим винною. Але в завтрашній день не зазирала — не було сенсу. Я так довго жила з ним одним днем, що вже звикла до цього. Навіть не могла пригадати часи, коли його не було, коли він не був найважливішою частиною мого життя.

Про розлучення він більше не говорив. Лише іноді, коли він приїздив до мене в гори, він міг якось мимохідь кинути: «Коли ми одружимося, я побудую тут будинок і приїжджатиму щовихідних. І дітей із собою братиму. Познайомлю тебе з дітьми!»

Але я ніколи нічого не відповідала. Бо дуже боялася. Усе здавалося занадто спокусливим.

Потім він сказав, що найняв адвоката. А ще розповів батькам, що його шлюб вичерпав себе і він розлучається.

Думаю, скандал був гучний. Родина Андреаса — одна з найвпливовіших у Франкфурті: заможні, зі зв’язками. А ще католики. Можу уявити, як йому було важко. Але ні, напевно, не можу. Хай там що, але я так і не змогла попрощатися з ним першою. Усе залежало від нього. Від його рішення.

Він протримався ще місяців зо три, і був таким сильним, таким упевненим, таким наполегливим, що я справді повірила, що він упорається, не відступиться, стане вільним. Та гадаю, тиск був сильніший. Мабуть, він дуже прив’язався до дружини й обожнював дітей. Шанував батьків, любив своє життя. Гадаю, йому чітко пояснили, що, якщо він розлучиться з дружиною, — йому кінець. Ніхто й руки не потисне.

Усе це так банально, правда? Історія стара як світ. Ніби взята зі старої мелодрами чи опери вікторіанської епохи. Я була готова до того, що Андреас скаже мені, що наше кохання закінчилося і він повертається у Франкфурт до Інґи й дітей.

Але коли настала мить прощання і я зрозуміла, що більше ніколи його не побачу, почувалася так, наче з мене висмоктали все життя, випили всю кров…

Я думала, що зможу далі жити і працювати в Обербойрені. Але не змогла. Ні на чому не могла зосередитися, а робота була надто складна і важлива. Тому я пішла до боса і сказала, що звільняюся і повертаюся в Лондон. Звісно, я дочекалася, поки мені знайдуть заміну — розумну дівчину. І полетіла додому.

Андреас досі мені сниться. Інколи це страшні сни, а інколи він каже мені, що все це — помилка, Інґа більше не хоче бути з ним, і ми знову можемо бути разом. І тоді я прокидаюся щаслива…

Запала тривала тиша, потім Керрі засовалася і, всміхнувшись, сказала:

— От і все.

— Люба, дякую, що розповіла мені.

— Відверто кажучи, нічого цікавого. Все надто банально.

— Анітрохи.

— Я прийду до тями. Забуду Андреаса, одужаю від цієї застуди. Життя триває. Я тут, з тобою. Обіцяю, що опаную себе і постараюся бути веселою.

— Тобі зовсім необов’язково прикидатися.

— Ти розповіси Оскару?

— Якщо хочеш.

— Розкажи коротко. Хочу, щоб він знав. Так нам обом буде простіше.

— Гаразд, — сказала Елфріда і глибоко зітхнула. — Керрі, будь ласка, не думай, що у твоєму житті більше не буде радості й кохання. Життя — дивовижна річ. Інколи чудові сюрпризи чекають нас там, де ми й подумати про них не могли. Зараз тобі, мабуть, здається, що в майбутньому тебе чекає лише сірість і порожнеча. Але поглянь на мене! Я думала, що до кінця своїх днів залишуся сама, доживатиму віку у своїй норі в Гемпширі, аж раптом — раз! — і я вже живу на півночі Шотландії з Оскаром Бланделлом.

— Оскар не одружений.

— Ні. — Елфріда подумала про Джимбо і знову зітхнула. Які ж усе-таки неочікувані сюрпризи інколи видає доля. — У світі повно одружених чоловіків.

— Але вони не для мене, Елфрідо. Ніколи більше.

Унизу відчинилися і зачинилися важкі вхідні двері; долинули радісні голоси Оскара і Люсі, які повернулися з крамниці.

Елфріда зіскочила з великого ліжка.

— Піду заварю Оскару свіжий чай. Сказати Люсі, щоб зайшла до тебе?

— Скажи. Хочу почути від неї про сьогоднішні пригоди — про собачу бійку і про її нового друга.

— Але ж ти не будеш із неї сміятися?

— Звісно, ні, Елфрідо. Я добре пам’ятаю, як це — бути чотирнадцятирічною.

Сем

Вони стояли біля шинквасу в пабі «Герцогська зброя» у Баклі. Це був невеличкий паб, але із суворими традиціями. Тут ніхто не збирався причепурюватися для туристів і зважати на моду. Обшиті сосновими дошками стіни, тьмяне світло, темно-коричневий лінолеум на підлозі. За шинквасом стояв власник, який, здається, від своєї роботи зовсім не отримував задоволення. Довкола вишикувалися невеличкі круглі столики з непривабливими стільцями, а в маленькому каміні тлів торф. Над усім цим у скляній вітрині здіймалося опудало величезної рибини, яке витріщалося на світ великими очима. Усе навколо просмерділося несвіжим пивом і віскі.