Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 57)
Елфріда
Елфріда відчула невимовне полегшення, коли відчинилися вхідні двері й Люсі гукнула її. Ще день, а темно, як уночі, і все надворі засипало білим снігом. Вона страшенно хвилювалася за Люсі, картала себе, що вчинила так безвідповідально, відпустивши дитину гуляти саму. Які тільки жахіття не лізли в голову. Оскар, який сидів нагорі біля каміна з газетою, здавалося, зовсім не хвилювався. Щоразу, коли Елфріда підбігала до вікна, він говорив, що Люсі — розумна дівчинка, до того ж вона пішла не сама, а із собакою, не можна ж бігати коло неї все життя. Усе це Елфріда сама чудово знала і розуміла, однак нічого не могла із собою вдіяти.
Вона повернулася на кухню чистити картоплю на обід, але прислухалася до кожного звуку. Почувши голос Люсі в коридорі, кинула картоплю і побігла до неї. Руки на ходу витирала об фартух. Люсі й Горас, засипані з голови до ніг снігом, стояли на килимку і готувалися розповісти жахливу історію.
На теплій кухні Люсі, знімаючи куртку, шапку і чоботи, розповіла про їхні з Горасом пригоди.
— Цей жахливий собака — ротвейлер, гуляв без повідця. Він накинувся на Гораса і покусав його, а потім на тракторі під’їхав Рорі Кеннеді. Він дуже сміливий. А ще нагримав на власницю ротвейлера. Вони так кричали одне на одного… Коли вона пішла, Рорі підвіз нас до гольф-клубу, а потім пішов сніг. Ох Елфрідо, мені так шкода, що я
Люсі дуже переживала через цей прикрий випадок, але водночас і раділа, що витримала таке випробування, Горас живий, і вони зрештою дісталися додому. Щоки порожевіли, очі світилися — Елфріда ще не бачила її такою жвавою та енергійною. Зараз перед нею стояла не лише мила, а й доволі серйозна дівчинка. Від її сором’язливості не лишилося і сліду. Ясна річ, сором’язливість зовсім не пасує чотирнадцятирічній підлітці. Ну що ж, обнадійлива метаморфоза. Зрештою Елфріда забула про всі свої тривоги і зрозуміла, що правильно вчинила, відпустивши Люсі на прогулянку саму.
Горас із жалісливим виглядом сидів на підлозі біля Люсі.
— Що сталося, Горасе? — спитала в нього Елфріда. — На тебе напав собака-убивця?
— Горас гавкав на нього, — сказала Люсі, — але не надто.
— На ротвейлерів тільки дурні собаки гавкають.
Елфріда пішла нагору за пляшечкою дезінфікувального засобу, а Люсі набрала теплої води у фаянсову раковину.
Вони поставили туди Гораса, і сніг на його шерсті швидко розтанув.
Душу тут не було, тому Елфріда знайшла старий глечик і поливала собаку водою, яка пахла лікарнею. Мокрий Горас страждав мовчки, та Елфріда не знайшла на його тілі серйозних ран, лише кілька дрібних укусів, які повинні загоїтися самі. Найбільше постраждав живіт, і одне вухо було трохи порване, але загалом Горас вийшов із цієї битви без особливих ушкоджень.
Люсі полегшено видихнула.
— Отже, нам не доведеться вести його до ветеринара?
— Думаю, ні. І це чудово, бо я і гадки не маю, де тут найближча ветлікарня, а в такий снігопад автомобілем не поїдеш. — Вона спустила воду, витягнула Гораса, загорнула його в махровий рушник, наче бедуїна, і перенесла на кухню. — Тепер у нас двоє хворих. Може, повісимо вивіску «Клініка Естейт-хаус».
— Жах який! — вигукнула Люсі. — Я зовсім забула про Керрі. Вона і досі спить?
— Думаю, так.
— А де Оскар?
— У вітальні.
— Треба піти і розповісти йому про все.
— Він буде в захваті. Але, дорогенька, у тебе джинси мокрі. Гадаю, варто спершу перевдягнутися в сухе. І принеси всі мокрі речі сюди, повісимо сушитися.
— Гаразд, — кивнула Люсі і пішла, але у дверях розвернулася: — Елфрідо?
— Що, каченя?
— Рорі Кеннеді дуже милий. І він фарбує волосся.
— Фарбує волосся? — перепитала Елфріда, удавано скривившись, ніби почула щось жахливе. —
— Мерзота! — відповіла їй Люсі тоном Доді.
А затим широко всміхнулася і пішла. Елфріда почула, як Люсі, перестрибуючи через сходинки, побігла до своєї кімнати.
Елфріда пішла глянути, як Керрі, аж о третій дня. Сніг припинився, але похмурий день уже переходив у ніч, і довелося ввімкнути світло і засунути штори. Тихенько постукавши у двері Керрі, вона обережно прочинила їх.
— Керрі?
— Я не сплю.
У сутінках кімнати Елфріда побачила, як Керрі повернула голову на подушці. Підійшовши, увімкнула маленьку лампу біля ліжка. Керрі потягнулася і всміхнулася.
— Котра година?
— Третя.
— А наче ніч.
— Так. Був сильний снігопад, снігу насипало сантиметрів десять, але він уже припинився. — Елфріда зачинила вікно і засунула штори, і в маленькій кімнатці одразу стало затишніше, а по кутках застрибали тіні. — Як почуваєшся? — запитала Елфріда, сівши на краєчок ліжка.
— Здивована. Як це я примудрилася так довго проспати?
— Ти дуже втомилася. Хочеш їсти? Чи, може, чаю?
— Від чашки чаю не відмовлюся, — подумавши хвильку, відказала Керрі. — А ще мені треба в туалет.
І вона підвелася з ліжка: довгі ноги, худі руки, зелена нічна сорочка. Затим накинула халат і зав’язала його навколо тонкої талії. Елфріда тим часом пішла униз, щоби поставити чайник.
Дістала тацю, знайшла смачне і дороге печиво — Оскар якось не втримався і купив його. Коли піднялася з тацею нагору, Керрі вже вмилася, почистила зуби, причесалася і знову лягла.
А ще вона напахтилася своїми улюбленими парфумами — мабуть, таки справді почувається краще.
— Елфрідо, ти янгол. Мені шкода, що зі мною стільки мороки.
— Не переймайся. Жодних проблем. Я дуже рада, що тобі вдалося відпочити.
— Така тиша… Де всі?
— Коли снігопад ущух, Оскар і Люсі пішли по прикраси для ялинки.
— І де вони їх шукатимуть?
— Гадки не маю. Може, у крамниці господарчих товарів. А ще Люсі ходила гуляти з Горасом, і з ними сталася жахлива пригода…
Елфріда розповіла Керрі історію про Гораса і ротвейлера. Керрі, певна річ, злякалася, але разом з тим і пораділа за Люсі, яка так сміливо трималася.
— Оце так пригода! Небезпечно, звісно, але, мабуть, це саме те, чого Люсі бракувало. Їй так нудно живеться в Лондоні з Доді й Ніколою. Вони обидві такі егоїстки, і в жодної з них ані краплинки уяви. Боюся навіть подумати, яке б у мене було дитинство, якби не Джеффрі. А в Люсі немає Джеффрі, і батька нормального теж, по суті, немає. Доді й Нікола надто обмежені… з ними нецікаво. Сенс їхнього життя зводиться до пліток і розмов про одяг.
— А що ж бідна дитина робить цілими днями?
— Більшість часу вона проводить у школі. Але вдома в неї є невеличка симпатична кімнатка. А ще є подружка на ім’я Емма…
— І чоловіків, мабуть, узагалі не бачить. Та й хлопців теж.
— У школі самі дівчата, а коли вона приходить до батька, жахлива Мерилін не залишає їх ні на мить. Ревнує, мабуть, дурна корова.
— Здається, Рорі Кеннеді справив на неї враження. Мало того, що цей сміливець урятував Гораса, так у нього ще й волосся пофарбоване. І сережка у вусі.
— Отакої.
— Родина Кеннеді запросила нас усіх завтра ввечері до себе в гості. Я б дуже хотіла, щоб і ти пішла з нами — хочу познайомити тебе з Табітою. Але все залежить від твого самопочуття. Може, тобі ще зарано ходити на вечірки?
— Побачимо.
— А ще завтра у школі теж буде вечірка — діти готуватимуться до Гоґманаю. Рорі запросив і Люсі. Тепер у неї аж очі горять, пір’ячко розпушила, каже, помиє сьогодні голову.
Керрі ковтнула гарячого чаю з присмаком диму — Елфріда заварила «лапсанґ сушонґ».
А за мить сумно сказала:
— У мене вже зараз жахливе передчуття: коли настане час повертатися в Лондон, сльози тектимуть рікою.
— Мовчи. Навіть думати про це не хочу.
— Я все розмірковую про роботу, яку мені запропонували в туристичній агенції в Лондоні. Мабуть, я таки погоджуся. Хоча б на рік. Так зможу бути поруч із Люсі і бодай трохи розраджуватиму її. Розіб’юся, а таки примушу Доді відпустити Люсі зі мною в Корнволл до Джеффрі й Серени. Вона ж навіть жодного разу не бачила Джеффрі, уявляєш? Коли вони розлучилися, Люсі була зовсім маленька. Доді, мабуть, і досі йому цього не пробачила, й усілякими способами прагне помститися.
— Бідолашна жінка.