Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 56)

— Як на мене, навпаки, жахливе. — Їй було затишно в цій кабіні, високо над землею, поруч зі сміливим і добрим хлопцем. Люсі подобалося відчувати поруч його міцну постать, подобався запах оливи від його куртки і тепло незвичної близькості. — Наче в місіонерки.

— Та ні, буває й гірше. Мою молодшу сестру звати Клодаг. Теж не любить своє ім’я. Просить, щоб її називали Трейсі Шарлін.

Цього разу Люсі весело розсміялася.

— А я тебе часом учора в церкві не бачив? — спитав Рорі.

— Так, учора я туди приходила, але тебе не пам’ятаю. Було багато людей. Я хотіла побачити, яка вона, коли під стелею вмикаються ті світильники. Дуже гарно. Елфріда ходила зі мною. Керрі б теж пішла — це моя тітка — але вона застудилася і лежить удома. Вранці приходив лікар, сказав, що нічого страшного, але мусить ще полежати, відпочити. Якби Керрі була зі мною, цієї бійки узагалі не сталося б.

— Собачі бійки — просто жах. Але ти нічого не могла вдіяти і ніяк не могла цьому запобігти.

Його слова трохи заспокоїли Люсі.

— Ти працюєш на полі для гольфу?

— Зараз так. У мене вільний рік. У липні я закінчив школу, а наступного року почну навчатися в Даремському університеті. Усе літо працював таксистом для американців. Хороша була робота, але зараз усі роз’їхалися, тож тепер допомагаю доглядати поле.

— А потім що?

— Хочу поїхати в Непал. Влаштуюся в якусь школу, вчитиму дітей.

— А що викладатимеш? — запитала вражена Люсі.

— Читання і письмо, мабуть. Малим дітям. І арифметику. І футбол.

— А я свого вільного року трохи боюся… — замислилася Люсі.

— Тобі скільки?

— Чотирнадцять.

— Ще є час подумати.

— Просто я не хочу їхати в незнайоме місце. Не хочу залишитися зовсім сама.

— Боїшся?

— Ну знаєш, крокодили, революції…

— Мабуть, ти передивилася телевізор, — широко всміхнувся він.

— Може, просто лишуся вдома.

— А де ти живеш?

— У Лондоні.

— Ходиш там до школи?

— Ага.

— А сюди приїхала на Різдво?

— Я приїхала з Керрі. А живу з мамою і бабусею. Мама летить на Різдво в Америку. Сьогодні вилітає. А бабуся поїде в Борнмут. Тому ми з Керрі приїхали сюди.

— А тато?

— Батьки розлучені. Ми з ним рідко бачимося.

— Жорстко.

— Та нормально, — відказала Люсі, знизавши плечима.

— Мама казала, щоб я позичив вам свій старий телевізор. Тобі він треба?

— А в тебе є?

— Звісно.

— Ну загалом було б добре, але я й без телевізора нормально почуваюся.

— Я пошукаю. — Якийсь час вони їхали мовчки. Трактор аж підскакував на вибоїстій дорозі. Потім Рорі сказав: — Завтра ви всі прийдете до нас у гості. А в школі завтра влаштовують гулі. Ми з Клодаг підемо. Хочеш із нами?

— А що таке гулі?

— Танці.

Люсі рознервувалася. Вона ненавиділа танці, завжди плутала право і ліво. На вечірках кілька разів була, але на танцях — ніколи. Та й на вечірках зазвичай сором’язливо сиділа в кутку.

— Не знаю.

— Що не знаєш?

— Чи прийду на танці.

— А чому б і ні? Там будуть самі школярі, які розучуватимуть танці для Гоґманаю[33]. Буде весело.

— Але ж я не вмію це танцювати.

— От і навчишся.

Люсі вагалася, але Рорі, обернувшись до неї, так весело і щиро усміхнувся, що вона, сама того не очікуючи, сказала:

— Гаразд. Я піду. Дякую за запрошення. Мені… мені треба якось особливо вдягатися?

— Боже збав. Джинси та кросівки.

Тим часом на вулиці темнішало. Ще й сніг почався. Перші великі сніжинки спускалися зі свинцевого неба, падали на трактор і налипали на лобове скло. Рорі ввімкнув двірники і сказав:

— А я все чекав, коли ж піде сніг. З півночі сунули снігові хмари. Чув уранці прогноз погоди — казали, снігопад буде сильний.

— То в нас буде сніжне Різдво?

— А ти б хотіла?

— У мене ще такого не було.

— Кататися на санчатах весело, а от комунальникам не позаздриш.

Вони вже майже доїхали — трусилися дорогою, яка вела до гольф-клубу. Рорі повернув на паркувальний майданчик, вимкнув двигун, відчинив дверцята і виліз із кабіни.

— Далі дійдеш?

Сніг падав йому на волосся та плечі теплої куртки. Люсі теж вилізла з кабіни. Затим Рорі витягнув Гораса і поставив його на землю.

Горас струсонувся і навіть ледь помітно замахав пухнастим хвостом. Сніжинки падали, кружляючи в повітрі, і землю вже вкрило хрустким шаром снігу. Люсі відчула, що одна сніжинка сіла їй на ніс, і змахнула її. Потім дістала з кишені повідець, і Рорі почепив його до Горасового нашийника.

— Ну все, — широко всміхнувся він. — Ходи додому.

— Дуже тобі дякую.

— До завтра.

— Так.

Люсі пішла схилом униз, просто під снігопадом. Горас бадьоро кульгав поруч. Отже, спершу промити рани дезінфікувальним засобом, як сказав Рорі, а потім, можливо, доведеться звернутися до ветеринара. Люсі сподівалася, що Елфріда не розсердиться. Так, вона має зрозуміти, що Люсі не винна. Трактор рушив із місця, Люсі обернулася, щоб ще раз глянути на Рорі, але сніг падав такий густий, що нічого не було видно.

Люсі простувала додому, а емоції аж переповнювали її. Оце так прогулялася. Спершу вони з Горасом зайшли далеко-далеко, тоді сталася жахлива собача бійка, затим поїздка на тракторі у снігопад і на завершення — запрошення на танці. Швидше б дійти і розповісти все Оскару й Елфріді.