Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 55)

Пляж закінчувався ще одним скупченням каменів з острівцями води між ними. Сильно пахло водоростями. Люсі зупинилася, роздумуючи, куди ж іти далі. Аж раптом почула звук двигуна, що доносився з-за дюн, які відділяли узбережжя від поля для гольфу. За секунду побачила трактор, що рухався у її бік. Він ледве повз, тягнучи за собою величезний візок. Отже, там має бути якась дорога. Люсі вирішила, що додому піде цим шляхом, і почала підійматися вгору крутим схилом. Горас радісно обігнав її і незабаром зник з очей. Піднявшись на вершину пагорба, густо порослого травою і очеретом, Люсі побачила дорогу.

Горас уже чекав тут, але дивився кудись убік. Явно відчувши чужих, він нашорошив вуха і підняв, наче прапор, пухнастий хвіст. Стояв струнко і дивився вперед. Люсі простежила за його поглядом і побачила, що з боку міста схилом підіймається жінка із собакою. Одягнена в теплі штани й хутряне пальто. Коротко підстрижене сиве волосся прикриває шерстяний берет із помпоном на маківці. Її собака, який теж біг без повідця, побачив Гораса і різко зупинився. Вони пильно дивилися один на одного. Люсі, збагнувши, що то ротвейлер, мало не померла від страху.

— Горасе, — гукнула вона, але в роті пересохло, і з вуст зірвався ледве чутний шепіт.

Горас або не почув її, або вдав, що не почув. А потім — от дурний собака! — загавкав. Ротвейлер повільно рушив уперед — його міцне тіло напружилося, м’язи перекочувалися під шкірою, з горлянки вирвалося грізне гарчання, а темні губи піднялися, оголивши зуби. Горас, не зрушивши з місця, ще раз ледве чутно дзявкнув, і ротвейлер кинувся на нього.

Люсі заверещала, Горас заскавулів, волаючи про допомогу. Притиснутий до землі, покусаний, побитий, він, як міг, пручався, але марно — сили були нерівні.

А від хазяйки ротвейлера годі було сподіватися допомоги. Вона тримала повідець, але, поки пес був настільки агресивно-збудженим, вона, ясна річ, і не подумала його відтягнути від жертви. Єдине, на що вона спромоглася, це вихопити з кишені свисток, щосили в нього дмухнути, а тоді почала викрикувати накази, як старший сержант:

— Брутусе! Брутусе! Лежати, хлопче! Лежати! До ноги!

Але ротвейлер і вухом не повів.

— Брутусе! — ще раз гукнула вона.

— Тримайте його! — істерично заволала перелякана Люсі. Гораса, милого Елфрідиного пса, зараз загризуть. — Зробіть бодай щось! Зупиніть його!

Звісно, Люсі вже й забула про трактор, а він з’явився поруч саме вчасно, наче кавалерія у старому вестерні. Дверцята різко розчахнулися, з кабіни вискочив тракторист, пробіг кілька метрів і, не зволікаючи, вдарив важким черевиком ротвейлера в бік.

— Пішов геть, клятий звірюго!

Ротвейлер, який геть не очікував такого повороту, облишив Гораса і розвернувся до нового ворога. Але тракторист схопив його за нашийник і відтягнув від здобичі.

Люсі не могла навіть уявити, що людина може бути такою спокійною, сильною і сміливою.

— Що, в біса, коїться?! — гаркнув він на хазяйку собаки, а затим висмикнув у неї з руки повідець і якимось чином примудрився пристебнути його до нашийника, бо тварина й досі гарчала і виривалася.

Після цього він підтягнув собаку до жінки, і вона схопила повідець обома руками.

— Не смій зі мною так розмовляти! — викрикнула хазяйка ротвейлера.

— Чому ви не тримаєте собаку на повідці?

— На нього напали! — агресивно закричала вона, відчувши, що небезпека минула. Судячи з акценту, вона була не місцева, можливо, з Ліверпуля чи Манчестера.

— Брехня! Я все бачив!

— Брутус першим ніколи не нападає.

Вона ледве тримала пса, і від напруження вся почервоніла.

— Та він же справжній монстр!

— Неправда!

— Де ви живете?

— А тобі що до того, юначе?

— Бо якби ви жили тут, то знали б, що не треба гуляти з псом-вбивцею там, де гуляють люди із собаками.

— Я тут не місцева, — сказала жінка таким тоном, ніби пишалася цим. — Приїхала в гості до сестри, живу в її автофургоні.

— То йдіть у той автофургон і зачиніть у ньому свого собаку.

— Не говори зі мною таким тоном!

— Говоритиму так, як вважатиму за потрібне. Я працюю в гольф-клубі, доглядаю за цими місцями.

— Ой, велике цабе!

— Забирайте свого собаку і йдіть геть. Негайно. І якщо я ще раз побачу, що він бігає без повідця, зателефоную в поліцію.

— А я їм поскаржуся на твоє нахабство!

Тут Брутусу, мабуть, набридло їх слухати, і він вирішив покласти край суперечці.

Побачивши двох гравців у гольф, які йшли полем, кинувся на них і потягнув хазяйку за собою. Її короткі ноги миготіли, наче поршні в автівці.

— Мене ще ніколи так не ображали! — крикнула вона через плече. Ця жінка явно любила лишати останнє слово за собою. — Я цього не подарую…

Більше вони нічого не почули, бо вона відбігла вже надто далеко, і її голос віднесло вітром. Люсі, сидячи на мокрій колючій траві, обіймала Гораса і притискала його голову до грудей. Юнак опустився на коліна поруч із нею. Вона побачила, що він зовсім молодий, з обвітреним обличчям і блакитними очима. Волосся в нього було коротке і світле, ніби пофарбоване, а в лівому вусі виблискувала золота сережка.

— У тебе все гаразд? — спитав він.

— Так, але Горас… — Люсі заливалася слізьми, соромлячись їх.

— Дай-но його мені, подивлюся, що там, — сказав хлопець і обережно взяв у неї з рук собаку, прибрав довгу шерсть з його морди, погладив, обмацав, весь час нашіптуючи щось заспокійливе. — Думаю, все буде гаразд. Тільки поверхневі подряпини й синці.

— Він лише гавкнув, — крізь сльози промовила Люсі. — Він завжди гавкає. Такий дурний. Я думала, він його зараз загризе.

— Сьогодні йому пощастило, його не загризли.

Люсі шморгнула носом. Не знайшовши хустинки, витерла носа тильною стороною долоні.

— Це навіть не мій собака. Елфрідин. Ми просто вийшли погуляти.

— Звідки прийшли?

— З Крейґана.

— Я тебе підвезу на тракторі. Але можу лише до гольф-клубу доїхати. Звідти дійдеш?

— Думаю, так.

— Гаразд. Ходімо.

Він допоміг їй підвестися, потім нахилився, підняв Гораса і поніс до трактора, який так і стояв із відчиненими дверцятами й увімкненим двигуном. Люсі залізла в кабіну. Сидіння було лише одне, тож вона примостилася на самому краєчку. Гораса хлопець посадив їй під ноги, і собака одразу притулився до її колін. Затим хлопець ускочив у кабіну, сів біля Люсі та ввімкнув передачу. Перехиляючись на ямах, вони поволі рушили вперед, а візок торохтів позаду.

Нарешті Люсі припинила плакати.

— Як думаєш, із Горасом усе буде гаразд? — нерішуче запитала вона.

— Коли прийдеш додому, промий рани дезінфікувальним засобом. Затим оглянь їх. Якщо виявляться дуже глибокі, можливо, треба буде накласти шви. Тоді доведеться звернутися до ветеринара. Кілька днів він напевно почуватиметься зле й накульгуватиме.

— Мені так соромно. Я мусила краще за ним дивитися.

— Ти нічого не могла вдіяти. У тієї жінки, мабуть, зовсім мізків немає. Якщо я ще раз його побачу, пристрелю.

— Його звати Брутус[32].

— Справді жорстока тварина.

Не стримавшись, Люсі всміхнулася.

— Дякую, що допоміг, — сказала вона.

— Ти ж живеш у Естейт-хаусі, в Оскара Бланделла, так?

— Ти його знаєш?

— Ні, але мій батько знає. Мій батько — Пітер Кеннеді, священник. А я Рорі Кеннеді.

— А мене звати Люсі Веслі.

— Красиве ім’я.