Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 54)

— Так медпункт у нас через дорогу.

Люсі сіла до столу.

— У Лондоні лікарі ніколи не приходять додому. Треба йти в лікарню і сидіти в коридорі з іншими хворими. Бабуся завжди каже, що туди йдеш з однією болячкою, а виходиш із трьома. Як думаєте, вона одужає? Керрі, маю на увазі. До Різдва вона має бути здоровою.

— Побачимо, що скаже доктор Сінклер.

— Можна я зайду до неї?

— Поки ми не знаємо, що з нею, не треба заходити. А раптом у неї щось заразне, і тебе обсипе. Чи вкриєшся вся виразками. Як бідолашний Йов[31].

Люсі відкусила шматок смачнючої сосиски, а Елфріда налила їй кави. Люсі сказала:

— Як прикро. Ми ж планували сьогодні прогулятися пляжем із Горасом.

— Але ж тобі ніхто не забороняє іти гуляти.

— А ви підете, Оскаре?

— Ні, сьогодні не можу. Треба написати багато листів, потім я іду стригтися, затим — у книжкову крамницю, хочу замовити дві книжки, а тоді ще треба забрати м’ясо у м’ясній лавці.

— А-а, зрозуміло, — розчаровано мовила Люсі.

— Але ж ти можеш піти сама, — усміхнувся Оскар. — Візьми Гораса, він тебе охоронятиме. Будеш як самотня дослідниця.

— А можна? — не приховуючи радості, запитала Люсі.

— Звісно.

Поки їла сосиски, Люсі розмірковувала над перспективою прогулятися самій. Тобто з Горасом. І що більше думала над цим, то більше ця ідея її захоплювала. У Лондоні, ясна річ, їй не дозволяли гуляти самій. А якщо вона домовлялася про зустріч з Еммою, мама завжди хотіла знати, куди вона йде і коли повернеться. Але тут, у Крейґані, люди жили зовсім інакше. Елфріда й Оскар навіть вхідних дверей ніколи не замикали. Автомобілі їздили містом дуже повільно, люди могли йти дорогою, а не тротуаром, ще й примудрялися зупинитися і перекинутися слівцем із кимось зі знайомих. Діти тут гуляли надворі самі, без супроводу дорослих — каталися на скейтах чи просто вешталися компаніями.

Коли вони з Оскаром ходили на узбережжя, вона бачила підлітків, які лазили по схилах і каталися на велосипедах. І не помітила біля них нікого з дорослих. Здається, зловісні незнайомці у плащах, алкоголіки й наркомани не прижилися в цьому здоровому кліматі. Може, не витримували холоду — як мікроби чи пліснява.

Тут вони почули, як відчинилися, а тоді зачинилися задні двері.

— Це місис Снід, — сказав Оскар, і за мить вона влетіла на кухню, вдягнена в рожевий спортивний костюм і яскраві кросівки.

— Знову жахлива погода, — мовила місис Снід. — Такі чорні хмари висять. Думаю, сніжитиме. — Побачивши Люсі, обернулася до неї: — Привіт, ти що тут робиш? Приїхала в гості? А де твоя тітка?

З-під сивих цупких кучериків дзеленчали дешеві рожеві сережки під колір спортивного костюма.

— Вона в ліжку. Прихворіла трохи.

— Ой, шкода. У лікаря вже була?

— Елфріда йому зателефонує і попросить зайти.

— Гм, — задумливо хмикнула місис Снід і глянула на Елфріду. — Оце так прикрість. Не встигла приїхати, а вже захворіла. От не пощастило. Ти ж Люсі, так? Місис Фіппс мені про тебе розповідала. Як тобі твоя кімната? Ми всі чудово провели час, поки її обставляли. Раніше там було просто горище.

— Хочете чаю, місис Снід? — спитала Елфріда.

Місис Снід охоче погодилася і швиденько сіла до столу.

Люсі знала, що бабуся не пережила б такого панібратства, а отже, місис Снід тепер їй подобалася ще більше.

Після сніданку місис Снід пішла прибирати, Люсі з Оскаром мили посуд, а Елфріда зателефонувала лікареві.

О десятій подзвонили у двері, і Люсі побігла вниз, щоб відчинити, але побачила, що доктор Сінклер уже сам зайшов і витирає черевики об килимок.

Він підвів очі.

— Привіт, — із сильним шотландським акцентом сказав він, побачивши Люсі. Лікар був зовсім молодим, з обвітреним обличчям і рудими бровами, схожими на гусениць. — Ти хто?

— Я Люсі Веслі. Я тут гостюю.

— Зрозумів. А де хвора?

— Нагорі.

— Докторе Сінклере, ви просто святий! — вигукнула Елфріда, перехилившись через поруччя. — Дякую, що прийшли.

Лікар попрямував нагору, а Люсі пішла на кухню, де місис Снід сортувала білизну, щоби поставити прати.

— То лікар прийшов? Сподіваюся, у твоєї тітоньки нічого серйозного.

— Думаю, це просто застуда. Вона ще в літаку почувалася зле. Мені так її шкода.

— Ой, та не хвилюйся. Все минеться. Допоможеш мені? Треба збігати нагору і принести рушники з ванної місис Фіппс. А потім я дам тобі чисті, і ти знову віднесеш їх нагору.

Доктор Сінклер пробув недовго. Вони з Елфрідою зайшли до Керрі — Люсі чула, як вони розмовляли за зачиненими дверима, поки збирала рушники. Люсі раділа, що лікар так швидко прийшов, і сподівалася, що в Керрі немає ніякої жахливої інфекції, через яку доведеться приймати антибіотики й два тижні лежати в ліжку.

Вийшовши з Керріної кімнати, лікар пішов у вітальню до Оскара.

Упоравшись із рушниками, Люсі трохи постояла в холі, а потім не витримала і теж пішла у вітальню. Усі троє сиділи й говорили про якогось майора Біллікліффа, який дуже хворіє і лежить у лікарні в Інвернессі. У всіх були сумні обличчя. Аж тут Елфріда обернулася і побачила у дверях Люсі.

— Не хвилюйся ти так, Люсі, — сказала вона, усміхнувшись.

Лікар звівся на ноги.

— З Керрі все гаразд? — спитала Люсі.

— Так, усе буде нормально. Треба багато пити й відпочивати. Я ще прописав ліки від кашлю. День-два полежить і одужає.

У Люсі наче камінь з душі спав.

— Можна до неї зайти? — запитала вона.

— Я б не радив. Нехай відпочиває.

— Може, візьми Гораса і йдіть погуляйте? — запропонувала Елфріда.

— А куди ти підеш, Люсі? — спитав лікар.

— Думала пройтися узбережжям.

— Пташками цікавишся?

— Та я навіть не знаю, як вони називаються.

— Біля моря можна побачити дуже красивих пташок. Я завтра зайду до твоєї тітки і принесу тобі книжку про птахів. Тоді й подивишся, хто є хто.

— Дякую.

— Нема за що. Так, мушу вже йти. Містере Бланделле, будемо на зв’язку. До побачення, місис Фіппс.

Лікар пішов, зачинивши за собою двері. Люсі бачила у вікно, як він сів в автівку і поїхав до наступного пацієнта. На пасажирському сидінні у нього сидів собака і дивився у вікно — великий спанієль з довгими вухами. Мабуть, добре бути лікарем у маленькому містечку і їздити на виклики із собакою, подумала Люсі.

Місис Снід мала слушність. День справді видався не дощовий, але дуже похмурий. Шкода, звісно, що погода зіпсувалася, адже вихідні були ясні й тихі, Оскар навіть зміг розпалити багаття. З Горасом на повідці Люсі вийшла з двору, пройшла через площу і повернула на дорогу, що вела до гольф-клубу. Сьогодні охочих пограти було небагато — лише кілька автівок стояло на паркувальному майданчику. Дорога простяглася через поле для гольфу, поступово підіймаючись угору. Зійшовши на вершину пагорба, Люсі побачила горизонт, холодний і завмерлий, наче сталевий, а над головою здіймалося небесне склепіння з поодинокими хмарами. Уже почався приплив, і на блискучий мокрий пісок накочувалися хвильки. Вдалечині виднівся маяк. Люсі підійшла до невеличкого паркувального майданчика і побачила зграю чайок, які дзьобали щось у смітнику. Мабуть, шукали шматочки хліба чи зіпсутий сандвіч. Горас теж помітив їх і загавкав. Чайки здійнялися вгору, трохи покружляли і знову опустилися на смітник.

Люсі спустила Гораса з повідця, і він побіг дерев’яною доріжкою на пісок, який біля підніжжя дюн виявився глибоким і пухким. Іти по ньому було важко, тож Люсі вийшла на мокрий і твердий. Озирнувшись, побачила свої сліди, а навколо них — відбитки Горасових лап, наче хтось вишив голкою закручений візерунок.

Узбережжя тягнулося далеко на північ. Між каменями де-не-де траплялися невеличкі озерця. Удалечині виднілися сірі непривітні пагорби, вкриті снігом, небо за ними здавалося фіолетовим, кольору свіжого синця. Люсі відчула подих легкого морозного вітерцю.

Вона була сама. Ні душі навколо. Тільки птахи кружляли над хвилерізами.

У цьому величезному, безмежному світі Люсі почувалася крихітною, наче мураха, малюсінькою піщинкою на тлі величі й могутності природи. Вона така непомітна… Однак Люсі подобалося це відчуття. Жодна жива душа не знає, де вона. А якщо вона когось зараз і зустріне, то ця людина і гадки не матиме, хто вона. Вона належить тільки собі, більше нікому.

Люсі йшла швидко, щоб не змерзнути. Час від часу вона зупинялася, аби підняти красиву мушлю, якийсь яскравий камінець чи шматочок скла, відполірований морською водою. Усі скарби складала в кишеню. Горас знайшов жмуток водорості та приніс їй, наче здобич. Люсі спробувала забрати водорості, і вони почали гратися — Горас тікав, Люсі його наздоганяла. Знайшовши палицю, дівчинка кинула її у воду. Горас миттю забув про водорості й прожогом ускочив у воду, але одразу ж відскочив назад, бо вода виявилася страшенно холодною.