Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 59)

— Що питимеш? — запитав Ферґус Скіннер.

— Нуль п’ять лагера, будь ласка.

— А віскі?

— Я за кермом.

Ферґус привів сюди Сема одразу після зустрічі в церкві. Паб стояв якраз через дорогу від неї. Він тільки сюди і ходить, розповів він Семові, бо тут рідко бувають жінки, тому чоловіки можуть спокійно посидіти й випити віскі, і ніхто не лізтиме до них із розмовами.

— Так, так. Шкода, звісно, але нічого не вдієш, — сказав Ферґус і замовив собі склянку віскі. — А я на своїх двох. Мені можна, — спробував він пожартувати, та очі виказували, що йому не до сміху.

Йому було років сорок, але здавався він старшим. Темне волосся, світла шкіра — справжній шотландський горець. Різкі риси обличчя — глибоко посаджені очі, великий ніс, важка щелепа — надавали йому дещо похмурого вигляду.

Однак це був саме той випадок, коли зовнішність виявилася оманливою. Колись давно Ферґус Скіннер працював бригадиром на фабриці, а коли Мактаґґерти збанкрутували, він організував робітників, і вони звернулися в управління місцевих компаній і, склавшись грошима, викупили фабрику. Його майже одностайно обрали управителем, тож він найважче переживав зупинку виробництва.

Але він не здався. Для цілковитого банкрутства він був надто сильний. Коли Сем зателефонував із лондонського офісу «Старрок і Свінфілд» і попросив організувати йому зустріч із робітниками, Ферґус Скіннер зробив усе, що міг: розвісив оголошення, надіслав кілька в місцеву газету. І зібрання вийшло велелюдним — ті, хто запізнилися, мусили стояти.

Узявши напої, попрямували до хисткого столика біля вогню. Крім них, у пабі сидів лише один старий чоловік. Схилившись у кутку над склянкою, він задумливо курив цигарку. Здається, ні Сем, ні Ферґус його зовсім не цікавили. На стіні монотонно цокав чималий круглий годинник. Стрілки показували пів на шосту. Бармен полірував склянки і час від часу зиркав на маленький чорно-білий телевізор. Звук був майже нечутний.

Шматок торфу ковзнув у язики полум’я. Ферґус підняв склянку.

— За здоров’я.

— І за майбутнє, — відказав Сем і ковтнув теплого пива.

— Так, і за майбутнє.

Зустріч минула добре. Її довелося проводити в церкві, бо на фабриці було мокро і холодно. Людей зібралося багато — Сем і Ферґус сиділи на невеличкому підвищенні, і Сем побачив, що прийшли не лише чоловіки, а й жінки. І навіть кілька дітей. Мабуть, не було з ким залишити вдома.

Спершу атмосфера була дещо стримана і навіть напружена. Люди так довго просиділи без роботи, що вірити у красиві обіцянки не збиралися. Сем почав із того, що відрекомендувався новим генеральним директором і сказав, що саме він займеться відновленням фабрики й перезапуском бізнесу. У відповідь — тиша. Сем зрозумів, що для цих людей він просто лондонський багач, присланий сюди власниками «Старрок і Свінфілд», тому вирішив трохи розповісти про себе. Він із Йоркшира, народився і виріс у невеличкому містечку, де в його батьків була вовняна фабрика, дуже схожа на підприємство Мактаґґертів у Баклі. Ще розповів, що їхня фабрика також мала фінансові проблеми, і «Старрок і Свінфілд» їх урятували. Саме тому він, Сем, і приїхав до них поговорити.

Напруження трохи спало. Люди заворушилися, влаштовуючись зручніше.

І Сем розповідав далі.

Він докладно описав увесь процес відновлення фабрики. Навів переконливі аргументи, говорив про реорганізацію. А ще про те, що у виробництві збережуться традиції минулого і доброзичливість у стосунках власників і найманих робітників, але при цьому виробництво буде модернізоване і реагуватиме на вимоги ринку. А отже, будуть нові продукти, нові ринки й нове обладнання.

На початку зустрічі Сем попросив ставити запитання. Тепер, коли він закінчив, піднялося кілька рук.

— Нам потрібно буде перевчатися?

Він сказав, що так. Далі люди хотіли знати, чи буде скорочення. Він знову відповів ствердно і пояснив, що скорочення буде лише на першому етапі, а далі, коли фабрика запрацює на повну силу, штат поступово розширюватиметься і з’являтимуться нові робочі місця.

Затим підвелася одна жінка і запитала, чи буде робота для неї, спеціалістки з ручної обробки, чи тепер усе робитимуть нові розумні машини.

Сем відповів, що на новій фабриці планують виготовляти предмети розкоші, тож ручна обробка буде потрібна завжди.

Найголовніша проблема була — коли? Як швидко вони зможуть повернутися до роботи?

Щонайменше за дев’ять місяців. Щонайбільше — за рік.

Чому так довго?

Бо роботи дуже багато. Якщо комусь потрібні докази, у коридорі вже висять роздруковані плани.

Зовні стара фабрика не зміниться. Але всередині все перероблять і перебудують. З’явиться невеличка крамниця для туристів, а ще архітектор запропонував відкрити поруч маленький чайний магазин і бар із напоями, а це дасть додаткові робочі місця.

А хто отримає контракти на будівництво?

Сем пояснив, що сер Девід Свінфілд наполягав, щоб усі підрядники були місцевими і що треба залучити лише тутешніх будівельників, сантехніків, електриків та інших спеціалістів.

Після Нового року будуть розіслані запрошення на участь у тендері й підрахована приблизна вартість необхідних робіт.

Під кінець збори перетворилися на загальну дискусію — саме цього Сем і прагнув від самого початку.

Зрештою із підвищення він зійшов униз, щоби бути з людьми — пояснити, що планує керівництво, вислухати, що непокоїть робітників, заспокоїти тих, хто надто нервувався.

Коли все закінчилося, він відчув, що якщо і не знайшов нових друзів, то принаймні здобув певний кредит довіри і може сподіватися на співпрацю.

Початок виявився кращим, ніж він очікував. І майже всі його страхи виявилися марними.

Ферґус нахилився і підкинув у вогонь ще шматок торфу.

— А коли, — спитав він, — ти переїдеш жити в Баклі?

— Але я вже тут, Ферґусе.

— Але ж і в Лондон часто їздитимеш?

— Звісно. Мабуть, доведеться кататися туди-сюди, але відтепер я житиму тут.

— А де саме?

— Поки що в готелі в Інвернессі.

— А на Різдво поїдеш додому?

Сем завагався.

Якщо він збирається працювати з Ферґусом пліч-о-пліч, то краще одразу все йому розповісти. Тоді не буде ніяких чуток, непорозумінь і хибних припущень.

— Відверто кажучи, зараз у мене немає дому. Мій дім був у Нью-Йорку. І сім’ї в мене теж немає. Ми з дружиною розлучилися, і вона лишилася в Америці.

— Це погано — не мати дому, — сказав Ферґус.

— Та ні, не так уже й погано, — усміхнувся Сем. — А загалом з усіма цими справами на фабриці я був такий заклопотаний, що навіть не думав про Різдво. Можна повернутися в Лондон і відсвяткувати його з друзями, але щось мені не хочеться відволікатися від роботи.

— Навряд чи ти зможеш їздити сюди з Інвернесса щодня. Хай там і збудували нові мости, але все одно дорога далека.

— Знайду щось тут. Винайму чи куплю. Усе буде нормально.

— Можеш пожити в мене. Дружина зрадіє, і місце в нас є.

— Дякую, але хотілося б жити самому. — Сем допив свою скромну порцію і глянув на годинник. — Мабуть, уже треба їхати. Маєш слушність, дорога далека.

— Але автомобіль у тебе хороший. «Лендровер діскавері». І, схоже, новий.

— Так, новий. Купив у Лондоні, коли зрозумів, що переїжджаю сюди. Три дні тому приїхав на ньому на північ. Чудовий автомобіль.

— Так, так, усе так. У мого сина теж «лендровер».

— А ким він працює?

— Він лісівник. Вовняний бізнес його не зацікавив, він хотів більше перебувати просто неба. Завжди обожнював природу. У дитинстві часто приносив додому поранених пташок і хворих білок, тримав у клітках, лікував. У кутку на кухні завжди жила якась бідолашна тваринка. Дружина якось сказала: «Добре, що ми живемо не в Кенії».

Ферґус сказав це таким серйозним тоном, що Сем не одразу зрозумів, що той жартує.

Вони вийшли надвір. Знову пішов сніг. Семів темно-зелений «діскавері» стояв через дорогу, біля церкви, вкритий сантиметровим шаром снігу.

Ферґус запропонував:

— Раджу зателефонувати на гарячу лінію і дізнатися про стан дороги, перш ніж вирушати в Інвернесс. На Блек-Айлі може бути небезпечно за такої погоди.

— Можливо… Побачимо.

— Ми ще зустрінемося до Нового року?

— Обов’язково. Я зателефоную. Будемо на зв’язку.