Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 60)
— Радий був познайомитися.
— І я, Ферґусе.
Вони попрощалися, потиснувши один одному руки, і Ферґус пішов довгою вузькою вуличкою, залишаючи по собі свіжі сліди на снігу. Сем якусь хвильку подивився йому вслід, потім сів у своє велике авто і дістав із кишені два ключі: один від автомобіля, другий — від Естейт-хаусу Г’ю із червоною биркою.
Якусь хвилину Сем розмірковував, що робити. Зустріч пройшла нелегко, він неабияк хвилювався, але тепер усе позаду, і він радше почувався дещо збудженим, ніж утомленим. Було б добре повернутися зараз у готель, прийняти душ, а затим спуститися в бар щось випити і поїсти. А з іншого боку, коли він зараз так близько до Крейґана, було б доречно зробити невеличкий гак, заїхати в містечко і глянути на будинок. Просто подивитися, де він і який. Навіть заходити необов’язково — просто глянути, який він зовні, аби прикинути, чи варто їхати туди ще раз і думати про його придбання.
Якусь хвилину Сем вагався, потім вирішив кинути монетку. Якщо випаде орел — одразу їде в Інвернесс, якщо решка — зазирне у Крейґан. Знайшов монетку в десять пенсів і підкинув. Решка. Поклавши монетку і ключ від Естейт-хаусу на панель приладів, завів двигун і ввімкнув фари.
У яскравих довгих променях затанцювали сніжинки. Пригода.
«Крейґане, чекай мене, я їду».
Дивина, але на дорозі рух був доволі жвавий. Вантажівки повільно повзли на північ крізь сніг, їхні двірники працювали на повну силу. То були величезні вантажівки з деревиною, бензином чи клітками зі скотом. Ще їхало чимало легкових автівок — люди поверталися додому після робочого дня.
Прямо перед ним повз трактор з оранжевим проблисковим маячком на даху, який виблискував, наче зірка. Сем мусив сунути за ним добрих метрів вісімсот, поки той нарешті повернув на ґрунтову дорогу, і Сем зміг знову розігнатися.
Снігопад припинився різко, ніби десь вимкнули кран. На шматочку чистого неба виднівся тонкий серп місяця. Сем проїхав довгим мостом над лиманом, і ще за кілька кілометрів фари вихопили дорожній покажчик, який світився у темряві: «Туристичний маршрут. Крейґан. 3 км».
Повернувши на односмугову дорогу, поїхав уздовж узбережжя. Починався приплив, відблискувала чорна вода. Піщаний прибережний намул був укритий снігом, і пейзаж здавався якимсь нереальним, наче зі сну. На іншому березі виднівся вогник у вікні маленького будиночка. Незабаром дорога повернула праворуч, і Сем виїхав на порослий хвойними деревами пагорб, за яким тягнулися поля, а вдалині світилися вогні маленького містечка.
Небо потемнішало, знову засніжило. У місто він в’їхав дорогою, обабіч якої росли дерева, і у світлі вуличних ліхтарів побачив церкву, площу і старе кладовище за кам’яною стіною. Наче картинка з різдвяної листівки. Не вистачало лише леді в криноліні з подарунками в руках. Повільно об’їхав церкву, намагаючись розібратися, де ж тут порожній будинок Г’ю Маклеллана. Зробивши повне коло, вирішив зупинитися і запитати у когось із людей. Назустріч, тримаючись за руки і при цьому несучи кілька кошиків і сумок, прямувала якась пара. Сем опустив скло:
— Перепрошую, можна вас запитати?
Вони зупинилися.
— Так? — люб’язно озвався чоловік.
— Я шукаю Естейт-хаус.
— То ви вже приїхали, — відповів чоловік, радісно всміхнувшись. — Ось він, — кивнув на будинок позаду.
— А-а. Ясно. Дякую.
— Прошу. — І вони рушили далі.
— Добраніч! — гукнув Сем навздогін.
— Навзаєм.
Вони пішли, а Сем сидів в автівці й дивився на будинок. Сем одразу звернув на нього увагу, але проминув його, вирішивши, що він не може належати Г’ю. Як той сказав, у його домі ніхто не живе. А тут за засунутими шторами горіло яскраве світло.
У цьому будинку живуть люди. Сем подумав, що треба їхати. І забути про все. Його явно спіткала невдача. З ким не буває. Але він не любив нерозгаданих загадок і знав, що не заспокоїться, поки не з’ясує, що ж насправді відбувається. Тому взяв ключ із панелі приладів, вимкнув фари і виліз із «діскавері» просто під сніг. Затим пройшов тротуаром, відчинив важку ковану хвіртку і попрямував до будинку. Дійшовши до вхідних дверей, побачив кнопку дзвінка. Натиснув її і почув дзижчання десь усередині будинку.
А сніг не припинявся. Сем відчував, що він уже нападав за комір. Зачекавши якусь мить, знову натиснув кнопку дзвінка. Раптом ввімкнувся ліхтар над дверима, і Сему здалося, ніби це поліційний прожектор упіймав його на гарячому. Затим почулися чиїсь кроки, і двері відчинилися.
Він і сам не знав, кого очікував побачити. Може, стару жінку в фартуху. Чи чоловіка в теплому домашньому светрі й капцях, роздратованого, що хтось відволік його від улюбленої телепрограми. Та аж ніяк не високу темноволосу дівчину у джинсах і товстому пуловері. Надзвичайно гарну дівчину, на яку всі озиралися б на П’ятій авеню.
Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. А потім вона не надто привітно спитала:
— Так?
— Перепрошую, це Естейт-хаус?
— Так.
— Естейт-хаус Г’ю Маклеллана?
— Ні. Естейт-хаус Оскара Бланделла.
Сем, засліплений ліхтарем і мокрий від снігу, задумливо покрутив у пальцях ключ із биркою.
— Мабуть, я помилився.
Дівчина уважно глянула на ключ, а тоді відступила на крок і ширше відчинила двері.
— Гадаю, — сказала вона, — вам краще зайти.
Керрі
Зранку, як і обіцяв, у Естейт-хаус навідався лікар. Обличчя червоне від морозу; тепле твідове пальто, мокре від снігу, пахло торфом. Він простягнув Люсі книжку про птахів, а затим швидко, перестрибуючи через сходинки, — видно було, що ця людина цінує свій час, — побіг нагору до хворої. Керрі, яка ще лежала в ліжку, сказала, що почувається значно краще, уночі спала добре і прокинулася майже здоровою. Однак лікар про всяк випадок порадив полежати ще один день, і Керрі зрозуміла, що якщо вона навіть і не погодиться з ним, доведеться сперечатися з Елфрідою, тому вирішила, що краще підкоритися.
Коли лікар пішов — так само швидко, як і з’явився, — Елфріда піднялася нагору й зазирнула до Керрі.
— Що він сказав?
— Усе гаразд, але треба полежати ще один день. Вибач.
— За що ти вибачаєшся?
— За незручності.
— Ой, не кажи дурниць. Які там незручності. Грілку принести?
— Ні, дякую. Мені й так тепло.
— Прикро, звісно, що ти пропустиш вечірку в Кеннеді, але нічого, іншим разом познайомишся. Знаєш, а я трохи хвилююся, адже це вперше ми з Оскаром кудись ідемо разом. Ні, якось ми обідали в пабі, але то зовсім інше.
— Я залишуся вдома, простежу за вечерею.
— Та особливо немає за чим стежити. Я заздалегідь поставлю в духовку кеджері[35], і якщо не з’їмо сьогодні — то завтра ним пообідаємо. Кеджері — універсальна страва.
— Елфрідо, ти читаєш забагато кулінарних книг.
— Боже збав.
Увесь день Керрі спостерігала за погодою з вікна і раділа, що їй не треба виходити надвір. Сніг то йшов, то припинявся, а небо весь час лишалося незмінно сірим. Час від часу Керрі чула, як стогне вітер. А їй було затишно в будинку. Вона пригадала, як хворіла в дитинстві і прислухалася до звуків повсякденного життя, у якому в ці дні їй не треба було брати участь. Ось і зараз почула, як задзвонив телефон і хтось побіг відповідати. Наближалися і віддалялися кроки, лунали голоси. Відчинялися і зачинялися двері. Вона почула, як Оскар піднявся сходами, а тоді знову спустився, і зрозуміла, що він приніс дрова до каміна. Ближче до опівдня з кухні донеслися запахи їжі — чи то смаженої цибулі, чи то супу. Розкішні відчуття — потурання власним слабкостям, неробство, цілковита відсутність відповідальності за будь-що. Керрі вже давно забула, як воно — просто відпочивати.
Часто заходила Люсі.
— Керрі, глянь-но. Доктор Сінклер такий милий, правда? Приніс мені книжку про пташок, щоб наступного разу, коли піду до моря, я знала, як вони називаються.
— Який молодець.
— Хотілося б, щоб у мене був такий лікар у Лондоні. Наш дуже неприємний, і його чекати доводиться вічність. — Вона відклала книжку. — Керрі, я не знаю, що вдягати на цю танцювальну штуку.
Певна річ, вечірка хвилювала Люсі сильніше за назви пташок.
— А які є варіанти?
— Ну… є нові джинси, але в них, мабуть, жарко танцювати. Є ще старі, вони чисті, Елфріда їх випрасувала. Чи краще вдягнути нову мініспідницю і чорні колготки?
— А Рорі говорив, що вдягати?
— Сказав, що джинси і кросівки.
— Тоді вдягай джинси і кросівки. Старі джинси і светр у червоно-білу смужку. Тобі він дуже личить. Ти в ньому схожа на француженку. Краще вдягнутися простіше, ніж переборщити з убранням. А мініспідницю я приберегла б на Різдво.
— Різдво. Дивно, але я про нього майже не згадую, хоч лишилося тільки шість днів. Ніхто анітрохи не хвилюється і не готується. Бабусю вже вхопила б мігрень — вона завжди каже, що в неї ще купа справ.
— Ну Оскар замовив ялинку, а ти купила прикраси.
— Так, але
— Я про це знаю не більше, ніж ти, але думаю, що все-таки буде. Просто Елфріда, як завжди, не поспішає. Усе робитиме в останній момент.
— А шкарпетки?