Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 50)

Тож вони прив’язали повідець до ручки зовнішніх дверей, і Горас, явно незадоволений, лишився сидіти на килимку. У церкві не було ні душі. Їхні кроки відбивалися від вимощеної плитами підлоги і луною здіймалися вгору. Через кольорові вітражі лилося сонячне світло. Ряди лав стояли і в центрі, і в бічних нефах, тому здавалося, що приміщення поділене на три секції. Висока склепінчаста стеля здіймалася над кам’яними стінами, пофарбованими в колір блакитного літнього неба.

Люсі блукала, роздивляючись усе навколо. Читала написи на старих меморіальних дошках про людей з іншого століття — справжніх служників Бога, постійних відвідувачів цієї церкви. Тут були як знані, титуловані імена, так і звичайні. Церква виявилася значно більшою, ніж Люсі очікувала, тож коли вона роздивилася всі кучеряві шрифти й подушечки під коліна з красивою вишивкою, Оскар, мабуть, утомившись стояти, сів на передню лаву.

Люсі, відчувши себе винною, підійшла і сіла поруч.

— Вибачте, — сказала вона.

— За що?

— Що я так довго.

— Я радий, що тебе цікавлять такі речі.

— Керрі розповідала, що ви органіст. І викладаєте музику.

— Так і є. А ще я був диригентом церковного хору. — Він глянув на неї. — А ти граєш на піаніно?

— Ні. Навіть не вчилася. Мама сказала, що на це потрібно надто багато часу, і я не встигатиму ані грати, ані виконувати шкільні домашні завдання. Та й у бабусиній квартирі немає піаніно.

— А хотіла б навчитися грати?

— Думаю, так.

— Починати ніколи не пізно. Ти слухаєш музику?

— Тільки популярну, — відказала Люсі, знизавши плечима. — Щоправда, у школі нас іноді водять на концерти. Влітку ми ходили на концерт просто неба у Ріджентс-парку. Величезна сцена і чималий оркестр.

— І, мабуть, дощило? — усміхнувся Оскар.

— Ні, був теплий вечір. А на завершення оркестр зіграв «Музику для королівського феєрверка»[29], і водночас у парку запустили феєрверки. Мені дуже сподобалося. Музика, і салюти, і світло, і спалахи — дуже красиво і яскраво. Тепер, коли я чую цю музику, завжди згадую феєрверк і вогні у нічному небі.

— Гарні спогади і враження.

— Так, було дивовижно… — Люсі сховала підборіддя під комір куртки, затим підняла голову і подивилася вгору на високе вікно з вітражем. Діва Марія з немовлям-Ісусом: — Не хотіла б, щоб у мене був день народження посеред зими. І точно не хотіла б мати день народження на Різдво.

— Чому?

— Ну, по-перше, отримаєш лише один подарунок. А по-друге, о цій порі року завжди темно і похмуро.

— А коли в тебе день народження?

— У липні. Це значно краще. Щоправда, о цій порі ще немає канікул і я зазвичай у школі.

— Але ж все одно це літо.

— Так.

Оскар на секунду замислився, тоді сказав:

— Відверто кажучи, я не думаю, що Христос народився взимку. Вважаю, що він народився навесні.

— Справді? Чому?

— Ну… вівчарі охороняли стада, отже, найімовірніше, це був час окоту і доводилося стежити, щоб вовки не з’їли малечу. І ще одне: науковці кажуть, що дві тисячі років тому в цей час на небі сяяла дивовижно яскрава зоря.

— То чому ж ми не святкуємо Різдво навесні?

— Думаю, перші християни були неабиякі хитруни. Вони просто адаптували все те, що їм дісталося від язичників — пристосовували під себе, так би мовити. А зимове сонцестояння, найкоротший день року, завжди всі святкували. Гадаю, у дохристиянські часи люди влаштовували вечірки, щоб якось себе потішити — палили багаття, водили хороводи, запалювали свічки, прикрашали житла омелою, пекли пироги… — Оскар всміхнувся. — Зрештою, напивалися і займалися коханням.

— Виходить, перші християни просто запозичили собі це свято?

— Виходить, що так.

— Але й додали щось своє.

— Віру в сина Божого.

— Ясно, — відказала Люсі, відзначивши, що таке пояснення цілком логічне й аргументоване. — А ялинки?

— Це німецька традиція. Її привіз Альберт, принц-консорт, чоловік королеви Вікторії.

— А індичка?

— Індичка походить з Америки. А доти традиційною стравою була гуска.

— А різдвяні гімни?

— Деякі з них старі, деякі — нові.

— А вассейлінг[30]? Що це таке? Ніколи його не розуміла.

— Просто випивання. Ще його називають бражничанням. Пили здебільшого ель із додаванням спецій.

— А панчоха?

— А от звідки взявся цей звичай, навіть не знаю.

Люсі хвильку помовчала, а потім спитала:

— А вам подобається Різдво?

— Частково, — стримано відповів Оскар.

— А мені не дуже. Спершу стільки розмов, а потім… настає розчарування.

— Із чого випливає, що не варто зачаровуватися, щоб потім не довелося розчаровуватися. — Годинник над ними пробив пів на третю. Далекий, мелодійний, приглушений дзвін. Оскар сказав: — Здається, ми трохи засиділися.

Люсі промовчала. У церкві панувала цілковита тиша. Десь здалеку долинали різні звуки: проїхала автівка, щось сказав якийсь чоловік, крикнула чайка, пролітаючи над церквою. Люсі підняла голову й уперше помітила, що високо вгорі, під карнизом, висять світильники. Зараз вони не горіли, тому вона їх і не угледіла…

— Мабуть, тут дуже гарно, коли вмикають ці світильники, — сказала Люсі. — Вони як прожектори, ніби сонячні промені, що сяють на блакитній стелі.

— Думаю, їх вмикають під час недільної служби.

— Хотілося б побачити.

— Якщо хочеш, зможеш побачити, — тихо сказав Оскар і підвівся з лавочки. — Ходімо. Ми ж збиралися погуляти. Нам аж до узбережжя треба дійти, а вже скоро стемніє.

Керрі

Оскар, Люсі й Горас пішли гуляти. Важкі вхідні двері зачинилися за ними, а Керрі з Елфрідою так і сиділи за кухонним столом за недопитою кавою і рештками обіду. Глянувши одна на одну, вони радісно всміхнулися. Дві жінки з різних поколінь — дві старі подруги, які давно не бачилися і тепер насолоджувалися спокоєм і тишею.

— Оскар — дуже приємний і милий чоловік, — сказала Керрі.

А ще подумала, що Елфріда у свої шістдесят два — жвава, як молода дівчина. Така струнка. Яскраве волосся, барвистий одяг, помада на вустах — все свідчило про те, що вона ігнорує свій вік. Поруч із такою жінкою у будь-кого з’являється більше сил.

— Це правда, — задоволено кивнула Елфріда.

— Я дуже тішуся, що вони з Люсі, здається, подружилися. Бо дівчинка дуже хвилювалася. Звісно, у загальних рисах я розповіла їй про його дружину й доньку, і вона боялася, що Оскар не схоче бачити її у своєму домі, що вона нагадуватиме йому про Франческу. Боялася, що нервуватиме його. Ба більше, навіть думала, що він її зненавидить.

Елфріда її уважно слухала.

— Бідолашна дівчинка, — зітхнула Елфріда. — Але ж яка чуйна і доброзичлива. А Оскар, здається, зовсім не вміє ненавидіти. А якби і вмів, то й виду не показав би. У нас тут була одна ситуація… Ключі від будинку зберігалися в одного нудного старого, і нам потрібно було їх у нього забрати. Не дуже приємний чоловік, почав чіплятися до Оскара, щоб той записався до тутешнього гольф-клубу, натякав, що їм треба якось зустрітися і випити… Приголомшений такою безцеремонністю, Оскар перші кілька тижнів майже не виходив з дому. А якщо й наважувався виткнути носа за ворота, то летів до крамниці через дорогу, натягнувши капелюха на очі — до смерті боявся, що зустріне майора Біллікліффа і муситиме запросити його в гості на джин. А потім Оскар дізнався, що старий захворів. Прийшов до нього, а той лежить у ліжку геть слабий. Одразу ж вирішив відвезти його в лікарню в Інвернесс. Оскару стало дуже шкода майора. Тим паче, що дружина старого померла, і той залишився на цьому світі один як перст. Тож, як бачиш, Оскар взагалі не може ненавидіти.

— Я вважаю, він просто чарівний. Сподіваюся лише, що ми завдаємо вам не забагато клопотів.

— Звісно, ні. Просто чудово, що ви приїхали. Саме те, що нам потрібно.

— І гучне святкування зі співами й танцями нам з Люсі зовсім не потрібне.