Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 49)
— Дорогенька, тут дивовижно. Страшенно холодно, але дивовижно.
— Знайомся, це Люсі.
— Ну звісно! — Елфріда розсміялася. — Дурня якась, Люсі, правда? Ми з тобою родички, а побачилися вперше. Але твого дідуся я з усіх двоюрідних братів і сестер любила найбільше, ми разом весело проводили час. — Вона поклала руки на плечі Люсі. — Дай-но я на тебе подивлюся. Я так і думала. Гарненька як картинка. А це мій собака Горас. Який нарешті замовк. Він теж тебе дуже чекав — сподівається, що ти з ним гулятимеш пляжем. О Алеку, ти вже дістав валізи. Це все? Зробиш нам ласку, віднесеш їх нагору? Ходімо вже в теплий будинок, познайомлю вас із Оскаром.
І вони одне за одним рушили до будинку — перша Елфріда, далі пес, потім Керрі, Люсі й нарешті Алек з їхніми валізами. Він ногою зачинив за ними двері, й вони пройшли довгим холом і піднялися нагору широкими сходами. Будинок Люсі сподобався: міцний, надійний, з добротними сходами, поруччям і товстим килимом. А ще тут пахло старим полірованим деревом і меблями, які багато чого бачили на своєму віку. А з кухні доносився слабкий аромат чогось смачного.
Елфріда не замовкала, засипаючи їх запитаннями:
— Як долетіли? Не трусило вас? Дякувати богу, хоч штормового вітру зараз немає.
Вони піднялися на другий поверх, але красиві сходи вели далі. З відчинених дверей у дальньому кінці лилося сонячне світло.
— Оскаре! — гукнула Елфріда. — Вони приїхали! — Потім додала вже тихіше: — Він у вітальні. Ходіть познайомтеся, а я покажу Алекові, куди нести валізи. Алеку, валізу Керрі сюди, а Люсі — нагору. Зможеш підняти їх ще на поверх?
Керрі глянула на Люсі й усміхнулася, щоб підбадьорити. Потім узяла її за руку — так Люсі почувалася впевненіше, — і через відчинені двері вони зайшли у красиву вітальню з білими стінами. Тут було мало меблів, зате вдосталь світла. У каміні потріскував вогонь, величезне вікно виходило на вулицю. Церква стояла так близько, що, здавалося, можна дотягнутися до неї рукою.
Оскар чекав на них, стоячи спиною до каміна. Високий, як Елфріда, але не такий худий. Сріблясто-сиве волосся, спокійне, добре обличчя, на якому, як не дивно, майже немає зморщок. Очі напівприкриті, кутики губ опущені. Вдягнений у смугасту сорочку з вовняною краваткою і синій шотландський светр.
Керрі привіталася:
— Добрий день, Оскаре. Я Керрі Саттон.
— Радий бачити… — Він зробив кілька кроків їм назустріч, і Люсі подумала, що він, мабуть, трохи здивувався, побачивши перед собою таку ефектну жінку. Але разом з тим, напевно, зрадів. — Приємно познайомитися. Ви добре доїхали?
Вони потисли одне одному руки.
— Чудово, — сказала Керрі. — Взагалі без проблем.
— Алек зустрів вас? Усе нормально? Елфріда весь ранок місця собі не знаходила, бігала від вікна до вікна, виглядала вас.
— Я дуже вдячна, що ви нас запросили, — сказала Керрі й роззирнулася. — У вас розкішний будинок.
— Мені належить лише половина.
— Та від цього він не стає гіршим, — мовила Керрі, затим відпустила руку Люсі й обійняла її за плечі. — А це моя племінниця, Люсі Веслі.
— Добрий день, — ледве витиснула із себе Люсі.
Оскар перевів на неї погляд, і Люсі примусила себе подивитися йому в очі. Здавалося, він дуже довго мовчав. Люсі розуміла, що він, мабуть, думає про свою дванадцятирічну доньку, якої вже немає в живих.
Розуміла, що він, мабуть, порівнює її з Франческою і в ньому вирують найрізноманітніші почуття, головне з яких — біль. Сподівалася, що витримає порівняння. Що ще вона могла зробити? А потім він усміхнувся і взяв її руку у свої. Його долоні були теплі, приємні, і їй одразу відлягло від серця.
— Отже, ти Люсі.
— Так.
— І тобі доведеться спати на мансардному поверсі.
— Оскаре, — мовила Керрі, засміявшись, — ви таким тоном кажете, ніби така перспектива геть неприваблива.
— Мансарди рідко бувають привабливими. Там завжди стоять якісь старі скрині й висять голови мертвих лосів. Не хвилюйся, Люсі, Елфріда там все гарно для тебе облаштувала. Так… — він відпустив руку Люсі й глянув через вікно на церковний годинник, — уже пів на першу. Ідіть огляньте свої кімнати, облаштуйтеся. А потім чогось вип’ємо і пообідаємо. Елфріда весь ранок чаклувала над пастушим пирогом. Подумала, що після довгої дороги вам захочеться смачненького.
Настрій у Люсі покращився. Найстрашніше — знайомство — вже минуло. Елфріда виявилася приємною і веселою, Оскар — добрим. А ще Елфріда сказала, що Люсі як картинка. І на обід буде пастуший пиріг.
Обідали на кухні.
— У нас є їдальня, — пояснила Елфріда, — але вона темна і похмура. Ми там ніколи не їмо. До того ж туди не зайти прямо з кухні, і мені довелося б бігати туди-сюди з тарілками.
— Тут значно затишніше, — сказала Керрі, і Люсі з нею погодилася.
Довгий стіл, ситцева скатертина, різномасті дерев’яні стільці. По-домашньому затишно. Кухню модною не назвеш. Доді померла б, якби її попросили щось приготувати на такій старій кухні. По-перше, тут доволі темно, бо вікна виходять на стіну сусідського саду. А ще на вікнах ґратки — можливо, щоб захиститися від крадіїв, а може, щоб утомлені кухарі й прибиральниці не тікали. Однак було в цій кухні щось приємне, домашнє, як і загалом у всьому будинку. А ще тут стояв великий буфет, пофарбований у зелений колір, а в ньому — посуд і гачки для глечиків і чашок.
Вони їли смачнючий пастуший пиріг, потім пудинг із тушкованих яблук із безе з вершками, а трохи згодом Елфріда й Керрі налили собі кави. Оскар кави не схотів. Глянувши на годинник, він сказав:
— Якщо ми з Горасом
— На прогулянку?
— Можемо сходити на узбережжя. Знатимеш дорогу.
— Так, залюбки! — вигукнула задоволена Люсі.
— Оскаре, може, пройдіться спочатку містом, покажи, де які крамниці? — запропонувала Елфріда. — У вас це п’ять хвилин забере. А тоді вже підете на дюни.
— Звісно, якщо Люсі захоче. У тебе є тепле пальто, Люсі?
— Є нова куртка.
— А тепла шапка? Бо вуха відмерзнуть на морському вітрі.
— Теж є.
— Тоді біжи вдягайся — і підемо.
— Може, я спершу допоможу прибрати зі столу? — спитала Люсі.
— Яка чемна дівчинка, — всміхнулася Елфріда. — Ні, не треба. Ми з Керрі все зробимо, коли доп’ємо каву. Біжи з Оскаром, поки не стало ще холодніше.
За п’ять хвилин вони вирушили на прогулянку — старий чоловік, дівчинка і собака. Горас був на повідці, і вела його Люсі. Вона натягнула на вуха вовняну шапку і застібнула нову куртку.
Оскар вдягнувся в теплу куртку і твідовий капелюх. Люсі вирішила, що той йому личить — Оскар у ньому здавався ще красивішим.
Коли вони вийшли за хвіртку, Оскар сказав:
— Спершу пройдімося містом.
І вони рушили вулицею, обігнувши церковну стіну, пройшли повз сувенірну крамницю, аптеку, книжкову й м’ясну крамниці, газетний кіоск.
— Тут я купую газети. Якщо розлінуюся і захочу повалятися в ліжку, може, попрошу тебе.
Автозаправка, лавка з плетеними светрами, маленький готель, вітрина з іграшками для пляжу, супермаркет. Люсі зупинилася під деревом і зазирнула крізь ковану хвіртку у двір церкви, ковзнула поглядом по доріжці, що вела до відчинених бічних дверей.
Їй чомусь дуже хотілося увійти всередину. Вона бачила килимок і внутрішні зачинені двері.
— А церква відчинена? — спитала вона.
— Завжди. Саме ці бічні двері. Для відвідувачів, мабуть.
— А як там усередині?
— Не знаю, Люсі. Ніколи там не був.
— А можемо зайти? Лише на хвилинку?
— Я… — Оскар завагався.
— Ох, прошу, увійдімо. У церквах завжди так добре, коли там нікого немає. Як на безлюдній вулиці. Можна все роздивитися. Ну на хвилиночку!
Оскар глибоко вдихнув, і Люсі подумала, що він зараз відповість: «Сьогодні немає часу» або «Іншим разом». Але Оскар, видихнувши повітря, наче зітхнувши, сказав:
— Гаразд.
Люсі відчинила хвіртку, яка заскрипіла на петлях, і вони рушили мощеною доріжкою. Біля входу висіла табличка:
ЗАВЖДИ РАДІ ВІДВІДУВАЧАМ,
АЛЕ, БУДЬ ЛАСКА, БЕЗ СОБАК