Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 48)
Люсі зголодніла, тому з’їла все, навіть булочку Керрі, від якої та відмовилася. Коли таці забрали, Керрі розгорнула газету, а Люсі знову задивилася в ілюмінатор — хотіла побачити всю Шотландію, до міліметра.
Вона думала, коли вони прилетять, йтиме дощ чи навіть сніг, але небо було навдивовижу чисте. Коли літак почав знижуватися, Люсі побачила сніг на вершинах гір і щось велике, зелене й пухнасте. Виявилося, що це хвойний ліс. Потім вона помітила блакитне блискуче море, човни і міст над широкою затокою. Перш ніж зайти на посадку, літак нахилився і розвернувся, і ліворуч бастіонами постали вкриті снігом гори, які виблискували у блідому сонячному світлі. Нічого красивішого Люсі ще ніколи не бачила. «Хороший знак», — подумала вона.
Керрі відклала газету. Глянувши одна на одну, вони щасливо всміхнулися.
— Усе гаразд? — спитала Керрі.
Люсі кивнула.
Літак приземлився — величезні шасі стукнули об посадкову смугу. Дівчинка побачила будівлю терміналу, трохи схожу на величезний гольф-клуб. Прапори тріпотіли на вітрі.
— Нас зустрінуть, — сказала Керрі.
— Хто?
— Таксі з Крейґана. Водія звати Алек Доббс.
— А як ми його впізнаємо?
— Він триматиме табличку з прізвищем Саттон.
І справді, коли вони забрали багаж і вийшли в залу прильоту, водій уже чекав на них: кремезний чоловік у стьобаній куртці та вицвілій твідовій кепці, насунутій на чоло. Навколо стояло ще кілька яскравих особистостей: високий і худий чолов’яга в капелюсі мисливця за оленями, жінка у штанях, із розтріпаним білявим волоссям і червоними щоками. Але найколоритнішим був чоловік у вицвілому потертому кілті. Люсі не могла відвести очей від нього та його посинілих колін.
— Радий вас бачити. Сподіваюся, добре долетіли? — сказав Алек Доббс зовсім не як таксист, а радше як давній друг.
Потиснувши їм руки, він легко підхопив їхні великі валізи і повів на вулицю. Над головами низько висіло бліде сонце, але було значно холодніше, ніж у Лондоні, і навколо стоянки лежав сніг. У повітрі пахло хвоєю. Люсі глибоко вдихнула запах, але повітря було таке холодне, що вона аж чхнула. Вона ніколи не була у Швейцарії, але вирішила, що там, мабуть, таке саме сонце, такі самі сніг і сосни, а небо — безхмарне, чисте й високе.
Алек приїхав за ними на повнопривідній «субару». Склавши валізи в багажник, він сказав:
— У мене є інша автівка, великий «ровер», у ній вам було б комфортніше, але на Блек-Айлі доведеться підійматися вгору, а там ще лежить сніг.
Керрі сіла на заднє сидіння, а Люсі вмостилася поруч із Алеком.
— Багато снігу? — спитала вона.
У її житті ще не було сніжного Різдва, і їй страшенно цього хотілося. Сніжне Різдво — її заповітна мрія.
— Не надто багато, але він лежить, не тане, а отже, випаде ще, — відказав Алек.
У нього був м’який, дзвінкий, але ніжний голос. Це вперше Люсі почула голос Сатерленда.
— А довго їхати до Крейґана?
— Приблизно годину й п’ятнадцять хвилин, не більше.
Люсі глянула на годинник. Чверть по одинадцятій. Мабуть, приїдуть о пів на першу. Якраз на обід. Вона сподівалася, що їх пригостять чимось гарячим і поживним. Хоч і з’їла дві булочки в літаку, відчула, що знову голодна.
— Ти вперше у Крейґані?
— Так, я ще ніколи не була в Шотландії.
— О, то на тебе чекає багато цікавинок. І ви житимете в гарному будинку. Він дуже довго стояв порожнім. Добре, що там знову поселилися люди.
— Як Елфріда? — спитала Керрі, трохи нахилившись уперед. — Місис Фіппс?
— Добре. Часто її бачу — то до крамниці йде, то собаку вигулює. Це вона замовила вам таксі. Телефонувала зранку, аби переконатися, що я не забув.
— Ви живете у Крейґані? — спитала Люсі.
— Усе життя. Я там народився, і мій батько теж. Коли він вийшов на пенсію, я підхопив його бізнес.
— Кермуєте таксі?
— Не тільки.
— А чим ще? — насупилася Люсі.
— Катафалками, — відповів він майже зі сміхом. — Я власник похоронного бюро, тобто трунар.
Люсі миттєво замовкла.
Перед очима миготіли краєвиди дивовижної краси. Вони їхали повз фермерські угіддя і через мости, а на підйомах шини «субару» свистіли на снігу. Затим вони проїхали узбережжям штормового моря, минули невеличкі селища із сірими кам’яними будиночками, пабами, крамничками і простенькими церквами, навколо яких розкинулися кладовища з похиленими надгробками. Нарешті побачили ще один міст через ще один лиман, який, наче довга рука, простягнувся аж до далеких пагорбів на заході.
— Хвилин десять, і будемо на місці, — озвався Алек.
Раптом радість кудись зникла, і Люсі знову розхвилювалася. Вона не просто їхала в незнайоме місто і незнайомий будинок, а ще й мала познайомитися з хазяями — Елфрідою і Оскаром. Щоправда, через Елфріду вона не дуже переживала — Керрі багато про неї розповідала. Схоже, ця жінка дуже весела і позитивна. А от її друг, Оскар Бланделл — зовсім інша історія. Передусім він чоловік, а Люсі не звикла проводити час у компанії чоловіків.
Але й це не головне. Керрі розповіла їй усе про Оскара й те, чому Елфріда поїхала з ним у це маленьке північне містечко. Його дружина й дванадцятирічна донька Франческа загинули у жахливій автокатастрофі. Керрі не надто докладно розповідала про аварію і не стала відповідати на запитання нажаханої Люсі. Просто сказала, що то був нещасний випадок, ніхто в ньому не винен, але Оскар і досі не може змиритися із втратою і жити нормальним життям.
Франчесці було дванадцять. Люсі — чотирнадцять.
— А він не буде проти, що я приїду? — спитала вона. — Йому не буде сумно, якщо в нього житиме майже однолітка його загиблої доньки? Він мене не зненавидить?
Керрі всміхнулася й обійняла Люсі.
— Я розмовляла про це з Елфрідою. Вона, звісно, все обговорила з Оскаром, і він твердо вирішив, що ми повинні приїхати на Різдво. Ми житимемо в його будинку, він — хазяїн, який нас запросив. І ніхто
Та все одно ситуація надто складна. А понад усе Люсі зараз хотілося обійтися без складнощів. Їх їй і в Лондоні вистачало.
Раптом з’явилося відчуття, що вони біля моря. Обабіч дороги на дюнах, залитих світлом, що відбивалося від поверхні моря, росли низькі сосни й верес. Люсі опустила вікно і вдихнула солоний запах. Дорога спускалася з пагорба вниз, і попереду показалося невеличке містечко. Не встигла вона й оком змигнути, як вони вже виїхали на головну дорогу. Тут не було сіро й похмуро, як в інших селищах, повз які вони проїжджали, тому що будинки були збудовані із золотистого піщаника і ніби сяяли у слабких променях зимового сонця. З обох боків дороги виднілися спершу сади, а будинки стояли трохи далі — красиві, доглянуті. Здавалося, тут живуть багаті й успішні люди.
Керрі, яка майже всю дорогу мовчала, промовила:
— Дивовижно. Наче в Котсволдсі.
Алек усміхнувся:
— Багато хто так каже, вперше приїхавши до нас. Але я у Котсволдсі ніколи не був.
— Золотистий камінь. Широкі вулиці. Сади…
— Люди просто забувають, що завдяки Гольфстріму клімат у нас як в Істборні. У горах може бути злива і шквальний вітер, а ми спокійно граємо в гольф чи прогулюємося сонячним пляжем.
— Тобто свій мікроклімат, — відзначила Люсі.
— Саме так.
Вулиця вивела на площу, посеред якої стояла велика красива церква зі старим кладовищем, відгородженим кам’яною стіною. На вежі церкви красувався золотистий флюгер, над яким кружляли чайки і галки. Пташки кричали якось по-літньому. Годинник показував дванадцяту двадцять п’ять.
— Швидко доїхали, — сказав Алек, затим помалу об’їхав церкву й зупинився біля тротуару.
— Приїхали? — спитала Люсі.
— Так, — відказав він, вимкнувши двигун.
Вони вийшли із «субару», та не встиг Алек відчинити хвіртку, як почулося панічне гавкання, а вже за мить вхідні двері будинку розчахнулися. Елфріда Фіппс і її голосистий собака рушили до них доріжкою.
— Керрі! Дівчинко моя! — кинулася вона до Керрі й міцно обійняла її. — Ти приїхала, ти приїхала. Я так чекала, так чекала, дочекатися не могла!
Люсі спостерігала за ними, стоячи збоку. Елфріда виявилася дуже високою і худою, з копицею неслухняного волосся мармеладного кольору.
Вдягнена в штани із кричуще яскравої шотландки й завеликий сірий светр. Сині тіні на повіках і яскраво нафарбовані губи. Люсі одразу зрозуміла, чому Елфріда не подобається бабусі.
На щоці Керрі лишилися сліди від її помади.
Керрі сказала:
— Елфрідо, маєш чудовий вигляд. Шотландія тобі явно пішла на користь.