Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 47)

Адже тоді я вважав, що мені неабияк пощастило в житті. Я був цілковито задоволений усім. Наш шлюб з розрахунку виявився дуже вдалим, у мене була Франческа, тож я ні про що не шкодував. Ґлорія була сильною, рішучою жінкою. А ще — дуже багатою. І часом мені з нею було важкувато. Вона любила компанії, гостей, вечірки, інколи забагато пила. Я не кажу, що вона зловживала, ні, до того їй ще було далеко, але в компанії могла чимало випити. Інколи після вечірок я сідав за кермо її потужної автівки і відвозив її додому. Ґлорії це страшенно не подобалося, і наступного ранку вона довго дулася на мене. Проте я не наважувався поговорити з нею на цю тему. Але я знав про цю її слабкість, як знав і про всі її сильні сторони.

Того дня вона сказала, що повезе Франческу на вечірку з приводу спалювання опудала Гая Фокса[28]. Я теж думав поїхати, але того вечора до мене мав прийти чоловік, якому я хотів замовити новий паркан біля пірса. Давно вже планував це зробити і не схотів переносити зустріч. Крім того, це мала бути звичайна дитяча вечірка із салютами, феєрверками і чаєм. Я думав, що о сьомій вони вже будуть вдома.

І це справді була дитяча вечірка. Але, певна річ, святкували й дорослі. І здебільшого — друзі Ґлорії. Після феєрверку, коли діти бігали в саду з бенгальськими вогнями, дорослі вирішили випити.

Не знаю, скільки випила Ґлорія. Дякувати Богу, розтин не робили. Погода була жахлива, почалася злива, дороги перетворилися на суцільні потоки. Дорогу ремонтували, на ній миготіли попереджувальні ліхтарі. Можливо, це вони збили її з пантелику. Ми цього вже ніколи не дізнаємося. Водій вантажівки сказав, що її автівка вискочила просто перед ним на шаленій швидкості, коли він розвертався. І він уже нічого не міг вдіяти. Буквально за мить автівку Ґлорії розчавило, як паперовий стаканчик. Ґлорія і Франческа загинули на місці.

Мені про це розповіли поліціянти. Приємний молодий сержант. Бідолаха. Не можу навіть описати свою реакцію, бо я тоді нічого не відчув. Жодних емоцій. Суцільна порожнеча. Лише потім цю порожнечу заповнила гірка лють і ненависть до того й тих, хто допустив, щоб таке сталося зі мною. Звісно, я знав, що у світі щосекунди трапляється чимало жахливих речей. Бачив по телевізору зруйновані селища, голодних дітей, страшні природні катаклізми… Але все це ставалося десь далеко… А ця трагедія стосувалася особисто мене. Це було моє життя, моя доля. Моя дружина. Моя дитина. І якщо я іноді сумнівався, що Бог існує, то після цього випадку остаточно втратив у нього віру.

Священник із Дібтона говорив мені, що Бог посилає нам лише ті випробування, які ми здатні витримати. І я закричав йому, що хочу бути слабким, тільки б моя дитина залишилася живою. І прогнав його. Ми так і не поговорили про те, чому я почуваюся винним. Бо ж я знав, що Ґлорія полюбляла випиту чарчину. І я повинен був поїхати з ними. Повинен був кермувати тією автівкою. Якби ж тільки… Оце «якби ж тільки» стало моїм нічним кошмаром.

— Не варто жити за принципом «якби ж тільки». Це те саме, що згадувати, що ти зробив, і думати, що треба було вчинити інакше. Насправді причиною аварії став збіг кількох обставин. Хтозна — можливо, і ви, Оскаре, теж загинули б, і тоді в серцях тих, хто знав і любив вас усіх, лишилася б ще більша порожнеча… Щодо Бога, то, відверто кажучи, я й сам не знаю відповіді на запитання, чому люди так страждають. А ті відповіді, які я часом чую від своїх колег-священників, межують мало не з блюзнірством. Дуже сподіваюся, що ніхто не намагався заспокоїти вас, переконуючи, що Богу Франческа потрібніша, ніж вам. Я б ніколи не зміг поклонятися Богу, який свідомо забрав у мене дитину. Такий Бог здавався б мені монстром.

— Ви справді так вважаєте? — спитав приголомшений Оскар.

— Так, — кивнув Пітер, — справді. За тридцять років служіння церкві я зрозумів, що коли помирає молода людина, ніколи не можна казати «На все воля Божа». Ми просто не маємо права так казати, бо надто багато не знаємо. І я переконаний, що, коли Франческа загинула в тій страшній аварії, спершу розбилося серце Бога.

— Я хочу пережити це і жити далі. Хочу знову навчитися брати. І хочу знову віддавати. Бо мені не подобається лише брати. Це суперечить моїй природі, я ніколи не був такою людиною.

— Ох Оскаре, все налагодиться. Завдяки вашій професії церква завжди була частиною вашого життя, і ви, напевно, не гірше за мене знаєте, що каже Біблія про життя і смерть.

Проблема в тому, що через біль утрати ці слова зараз не мають для вас ніякого сенсу. І певний час вам будуть потрібні не священники, які цитують Біблію, а близькі друзі, які вислухають і підтримають вас, коли ви захочете поговорити про Франческу.

Оскар подумав про Елфріду, і Пітер замовк на секунду, ніби даючи йому можливість заперечити. Але Оскар не сказав ані слова.

— Життя чудове, — повів далі Пітер. — Коли вщухає біль, радість життя повертається. Все хороше нікуди не зникло. Краса, дружба, щира любов і розуміння. Може, ще зарано, але з часом вам знадобляться й інші люди, які підтримають вас у нових починаннях. Не відштовхуйте їх. Вони допоможуть вам жити далі, радіти щасливим спогадам і миритися зі спогадами болючими, сповненими гіркоти і злості.

Оскар пригадав ту темну ніч, коли спогад про Франческу вперше не викликав у нього болісних сліз утрати, а, навпаки, наповнив душу теплом і спокоєм. Можливо, це початок його зцілення? Можливо, і ця розмова з Пітером якось йому допоможе? Він цього не знав. Знав лише те, що почувається краще, став сильнішим, уже такий безпорадний. Може, із часом і справді все владнається?

— Дякую, — сказав він Пітеру.

— Ох друже, мені так шкода, що не можу зробити для вас більше.

— Ні, не варто шкодувати. Ви й так зробили чимало.

Люсі

Люсі літала лише двічі в житті: один раз у Францію, куди її взяла із собою на канікули сім’я шкільної подружки, і другий — на Нормандські острови з мамою і бабусею. Це було на Великдень, і вони жили в такому готелі, де треба було перевдягатися на вечерю. Обидва рази їй страшенно сподобалося. Тому сьогодні вона намагалася здаватися спокійною, щоб якщо хтось на неї гляне, одразу подумав, ніби вона досвідчена мандрівниця й багато чого у житті вже бачила.

І в цьому їй допомагав одяг. Мама, схоже, щоб загладити провину, у якій, звісно, навіть сама собі боялася зізнатися, повела Люсі у фірмовий магазин «Ґеп» і накупила доньці цілу купу чудових речей. Тому вона вбралася в нові теплі джинси з червоними бавовняними вставками, взулася у світлі замшеві черевики на товстій підошві, а в теплій куртці почувалася так, ніби загорнулася в пухку ковдру. А ще їй купили два теплі светри з комірцем поло, синій і білий, чорну мініспідницю, дві пари теплих чорних колготок і темно-синій із червоними смужками наплічник із цупкої тканини. У наплічник Люсі поклала щоденник, маленьку сумочку, гребінець, заколку і шоколадку. Учора ввечері вона помила голову, а вранці розчесалася, зав’язала довге волосся у хвіст і закріпила його гумкою. Люсі почувалася справді щасливою. І все завдяки Керрі.

Керрі ж, як завжди, була надзвичайно елегантна: високі чоботи, модне пальто і чорна шапка зі штучного хутра. Люсі бачила, як люди обертаються і проводжають поглядами Керрі, яка штовхала поперед себе візок з їхнім багажем. Єдина проблема — бідолашна Керрі трохи застудилася. Ні, це ніяк не позначилося на її зовнішньому вигляді, вона була неперевершена, як завжди, просто трохи заслабла. Вона сказала, що відчула себе хворою два дні тому. І то не дивно, позаяк у місті гуляв грип. Щоправда, Керрі була впевнена, що це звичайна застуда, вона напилася ліків і сподівалася, що відчує себе краще, щойно почне дихати чистим холодним шотландським повітрям.

Пройшовши реєстрацію і контроль, вони чекали, коли оголосять їхній рейс. І тільки тепер Люсі заспокоїлася. Відколи вони вирішили їхати на Різдво у Шотландію, вона не лише рахувала дні, а й боролася з поганими передчуттями. Щось обов’язково завадить їхній із Керрі поїздці. Хтось захворіє чи бабуся раптом передумає відпускати її до Елфріди Фіппс, яку вона страшенно не любила і з якою Люсі мріяла познайомитися. Або в Рендалла Фішера станеться серцевий напад чи навіть він помре, і тоді мамі зателефонують і скажуть не приїздити.

На щастя, все обійшлося. І тепер вони з Керрі нарешті сидять у літаку, який прямує на північ. Люсі знала: їх уже ніщо не зупинить, хіба що літак упаде. Притиснувшись лобом до маленького ілюмінатора, вона дивилася на Англію, яка розкинулася внизу, наче сіро-зелена ковдра, прикрашена плямками тіней від хмарок, які повільно пливли небом.

Дивовижно, але погода цього ранку потішила — хоч і прохолодно, зате не лив дощ і вітер не пробирав до кісток. Понад хмарами розкинулося блідо-блакитне небо, обрій затягнуло серпанком. Люсі подумала про людей на землі, які, можливо, дивляться на слід, що по собі залишає їхній літак, і думають, куди ж він прямує. А вона подивилася вниз і побачила, що там розкинулася необжита на перший погляд земля — тільки десь далеко виднілися труби, з яких ішов димок. Їй стало цікаво, які тут мешкають люди і чим вони живуть.

З’явилася стюардеса з пригощеннями на маленьких тацях: булочки, масло, мармелад, шматочки бекону, зелений виноград. Запропонувала каву і чай — Люсі з Керрі обрали каву. Усе невеличке, акуратно викладене на маленькій пластиковій таці.