Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 46)
— У Баклі зараз невесело. Більшість містян без роботи. Ткацька фабрика зупинилася, і люди залишилися без шматка хліба.
Оскар насупився.
— Ткацька фабрика? Часом не Мактаґґерта?
— Так, Мактаґґерта.
— Вони зачинилися? Я і не знав. Жахливо. Це те саме, якби Гібралтарська скеля[27] розсипалася. А що сталося?
— Старий помер, а сини цим бізнесом не цікавилися. Робітники отримали незначну фінансову підтримку й самі стали займатися виробництвом. Усе більш-менш налагодилося, але потім почалася страшна негода. Річка вийшла з берегів, і фабрику затопило. Вони все втратили. Вода знищила все обладнання.
— І що, фабрики вже немає? — запитав приголомшений Оскар.
— Подейкують, що їх перекупили. Великий текстильний концерн «Старрок і Свінфілд» із Лондона. Але поки що там нічого не відбувається, і люди в Баклі вже починають боятися найгіршого. Що нічого не буде вже
— Яка трагедія, — насупився Оскар. — А я про це нічого й не чув. Мабуть… просто я зараз… мало читаю газети, а новини бізнесу й поготів. А тут купую лише
— Будь ласка, не переймайтеся. Я зрозумів уже, що заскочив вас зненацька. Треба було дочекатися слушної нагоди для знайомства. Сподіваюся, ви не дуже засмутилися.
— Не знаю, що тоді зі мною сталося. Повівся як дурень.
— Будь ласка, забудьте про це. Нічого страшного не сталося. Коли захочете, можемо сходити туди й випити чаю чи чогось іншого. А ще раджу вступити до нашого клубу. Коли погода покращиться, ми могли б з вами зіграти. Ви граєте в гольф?
— Грав із бабусею в дитинстві, але не дуже добре.
— Я б залюбки зараз із вами зіграв.
— Але ж у мене навіть ключок немає.
— Позичимо в когось. Там чудове поле. Буде прикро, якщо ви, живучи тут, так жодного разу й не зіграєте в гольф. А ваша бабуся добре грала. Я чув, що вона була дуже вправною гравчинею. Навіть чемпіонкою ставала два роки поспіль. Схоже, виняткова була жінка.
— Це правда.
— Ще й музикантка.
— Так. І працювати в саду обожнювала. Багато чим цікавилася в житті, і все їй вдавалося. — Оскар зробив ще ковток «Лафройґа» і поставив склянку на столик. У теплому світлі лампи віскі засяяло, як дорогоцінний камінь. — Ґодфрі Біллікліфф теж мене запрошував у гольф-клуб, одразу, коли ми зустрілися. Ми з Елфрідою тоді страшенно втомилися після довгої дороги. Хотіли лише одного — забрати свій ключ і поїхати. Мабуть, повелися не дуже ввічливо.
— З ним буває складно, розумію. А ще чув, що вчора зранку ви відвезли його в лікарню.
— А як ви дізналися?
Пітер Кеннеді всміхнувся.
— Це маленьке містечко, і тут важко тримати щось у секреті. Але цю новину я довідався не з пліток. Доктор Сінклер зателефонував мені й усе розповів. Ви гідно вчинили.
— А ви знали, що він хворіє?
— Ні. Думаю, ніхто не знав. Відколи померла його дружина, він дуже постарів. Він почувався самотнім, але разом з тим був надто гордим, щоб це визнати. І нікому не вистачає духу запропонувати йому продати будинок і переїхати в будинок для людей похилого віку.
— Мої пасинки теж хотіли мене відправити в будинок для людей похилого віку в Гемпширі. Але там ішлося про те, щоб я якомога швидше вибрався з будинку їхньої матері, який вони успадкували й хотіли якомога швидше продати. Тож їм треба було мене терміново позбутися. Мені від самої думки про будинок для людей похилого віку аж моторошно стало. Наче початок кінця.
— А як
— Я їздив у гості до Роуз Міллер. Повертаючись додому, почув, як виє собака Біллікліффа. І зайшов. Мабуть, хотів просто пересвідчитися, що все гаразд, щоб не хвилюватися. І мені, й Елфріді було шкода старого. Я знайшов його в ліжку, нагорі, й вигляд він мав досить кепський. А ще він боявся їхати в лікарню швидкою, а про те, щоб летіти гвинтокрилом, годі й говорити. Тому я й викликався відвезти його в Інвернесс.
— У п’ятницю я буду в Інвернессі у справах. Заскочу й до нього в лікарню. Гляну, як він там.
— Оскільки в нього не залишилося рідні, я сказав записати в документах мене як найближчого родича, тому в них моя адреса й телефон. Гадаю, якщо будуть якісь новини, мені обов’язково повідомлять.
— Ну тримайте мене в курсі.
— Звісно.
— А тепер розкажіть про дядька. Як там справи у Гектора?
— Старішає. Живе в Лондоні. Приїжджав до мене після… після похорону. На самому похороні не був, бо грипував і лікарі заборонили куди-небудь їхати. Це Гектор мені запропонував переїхати сюди з Гемпшира.
— Я знаю, Оскаре. Гектор написав мені довгого листа. Я вам дуже співчуваю. Коли ви приїхали сюди, хотів одразу прийти і сказати, щоб у разі чого зверталися… Але інтуїція підказала, що вам треба якийсь час побути самому. Сподіваюся, ви не сприйняли це як байдужість.
— Ні, звісно, ні.
— Інколи… просто поговориш із малознайомою, сторонньою людиною, і одразу стає легше.
— Так, наче із сусідом по купе в потязі, якого більше ніколи не побачиш.
— Не зовсім так, — усміхнувся Пітер. — Сподіваюся, ми ще бачитимемося.
— Навіть не знаю, із чого почати. Усе це дуже дивно.
— У житті завжди так.
— Я навіть думки не припускав, що коли-небудь одружуся. Завжди думав, що все життя проживу одинаком. Працював учителем, давав уроки гри на піаніно, вів заняття в хорі. Дружив з іншими вчителями і їхніми дружинами. Обожнював музику. Працював у коледжі у Ґластонбері. Він не дуже відомий, але пречудовий. Я там був щасливим. Але роки спливали, я старішав. Директор школи, мій давній приятель, пішов на пенсію, замість нього прийшов молодий. І хоч він був досить компетентним, приємним чоловіком, поважав традиції, за рік я вирішив, що час щось змінити. Мені запропонували посаду органіста і директора хору в церкві святого Біддальфа в Лондоні. Я трохи подумав і погодився. Хор у тій церкві чудовий, гроші теж були — один прихожанин кілька років тому зробив дуже щедру пожертву хору. Тож я переїхав до Лондона. Поселився в комфортній просторій квартирі хвилин за п’ять ходу від церкви. Прихожанки знайшли мені досвідчену хатню робітницю і стежили, щоб у мене було все потрібне.
Це були золоті часи. І, мабуть, пік моєї доволі скромної кар’єри. Двоє хористів були професійними вокалістами, публіка нас любила, і ми навіть змогли трохи розширити репертуар.
А з особливих нагод виконували доволі складні пісні.
Незабаром я познайомився із сім’єю Белламі. Вони жили в шикарному будинку в Елм-Парк-Ґарденс і були до мене дуже привітні й добрі. Коли Джордж Белламі захворів, я провідував його, і ми грали в різні ігри. А коли він помер, я підібрав музику для його доволі пишного похорону.
Я думав, що Ґлорія вже не захоче, щоб я до них приходив, позаяк приводів для відвідин уже не було. Проте вона й далі запрошувала мене, коли збирала гостей чогось випити, або на вечерю, або на недільний обід. Інколи ми ходили в кіно чи весь день гуляли в Королівських ботанічних садах у К’ю. Я взагалі не задумувався про те, чим можуть закінчитися наші зустрічі, але проводити з нею час мені подобалося. А одного дня вона доволі рішуче сказала, що було б добре, якби ми одружилися. Пояснила, що їй не подобається жити самій, без чоловіка, і що, на її думку, мені, в моєму поважному віці, теж не завадить мати дружину, яка б про мене дбала. Я розумію, що все це звучить якось занадто прагматично, але насправді вона мені надзвичайно подобалася, і я сподівався, що теж симпатичний їй. Ми обоє вже були немолоді й достатньо пожили на світі, щоб знайти своє щастя у шлюбі з розрахунку.
Ґлорія була чудовою дружиною. Добра, ніжна, ласкава. Я жив у комфорті й достатку. Мабуть, так я почувався лише в дитинстві, коли приїздив до бабусі у Коррідейл. У Ґлорії із Джорджем було двоє синів, Джилс і Кроуфорд, але обоє вже дорослі, залишили батьківський дім і жили власним життям. Але Ґлорія ще була відносно молодою жінкою, сповненою сил та енергії. Коли вона повідомила, що вагітна, я аж онімів від несподіванки. Ніколи в житті не думав, що стану татом. А потім народилася Франческа, крихітне маля, і мене охопило таке відчуття… не знаю, чи відчую подібне ще колись. Здавалося, сталося справжнє диво. І донька ніколи не переставала бути дивом.
Дівчинка підростала, бігала навколо мене, щось говорила і бешкетувала, як усі діти, а я дивився на неї і не міг повірити, що вона справді моя, що я дав життя цій дивовижній маленькій прекрасній людині.
Потім Ґлорія успадкувала будинок за містом, у Гемпширі, і ми переїхали з Лондона і почали нове життя в Дібтоні. Зізнаюся, я сумував за церквою святого Біддальфа, але музика з мого життя нікуди не зникла. Я трохи давав уроки і час від часу грав на органі в селищній церкві.
Оскар замовк і ковтнув трохи «Лафройґа». Торф частково перегорів і з шелестом упав на піддон. Годинник відбив шосту.
Пітер озвався:
— А ваша подруга, Елфріда? Ви давно знайомі?
— Ні. Ми познайомилися, коли вона переїхала в Дібтон. Вона була самотня, і Ґлорія подружилася з нею — по суті, взяла Елфріду під своє крило. Вона була дивовижна, життєлюбна й енергійна. Сподобалася нам усім. Франческа часто їздила до неї на велосипеді. Вони завжди знаходили привід посміятися. Коли сталася аварія, Елфріда гостювала в Корнволлі у двоюрідного брата. Повернулася вже після похорону і гадки не мала, що сталося. Коли Гектор запропонував переїхати з Гемпшира у Крейґан, я зрозумів, що сам не впораюся. Дорога неблизька, і я боявся лишатися на самоті. Тому й попросив Елфріду поїхати зі мною. У неї добре серце, і вона погодилася. Вона допомагає мені, ще й уміє зробити так, щоб я усміхнувся навіть у найважчі, найчорніші миті. Коли ми познайомилися, вона спитала, чи побожна я людина. Я сказав, що складно