Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 45)
— Гадки не маю.
— І ще, звісно, ліжко.
А за хвилю, подумавши і при цьому неабияк напружившись, Оскар запропонував:
— І, мабуть, шафу?
— Ми під тим похилим дахом шафу ніяк не поставимо. Вистачить і гачків на стінах. А ще потрібні вішаки для верхнього одягу.
І Елфріда записала це у свій блокнот.
Оскар відкинувся на спинку й зацікавлено спостерігав за Елфрідою.
Він ще ніколи не бачив її такою зосередженою і зібраною. На якусь мить вона нагадала йому Ґлорію, яка завжди все планувала, продумувала до дрібниць і складала списки.
— Коли прийде місис Кеннеді?
— Сказала, буде о пів на другу. Я хочу взяти твій автомобіль. Тобі ж він сьогодні не потрібен?
— Ні.
— Якщо раптом захочеш пройтися, можеш вигуляти Гораса.
— Побачимо, — ухильно відповів Оскар і повернувся до кросворда.
Коли прийшла Табіта Кеннеді, Елфріда саме знімала з мотузки в саду мокру білизну, яку загалом не варто було туди сьогодні й вивішувати. Тому коли у двері подзвонили, спускатися й відчиняти довелося Оскару.
Табіта була в теплих чоботах і дощовику, але без шапки, і її темне волосся розвівалося на вітрі. Вона підняла руку, щоби прибрати пасемце зі щоки.
— Добрий день. Я Табіта.
— Вітаю. Заходьте, надворі мокро. Елфріда знімає білизну з мотузки. Я Оскар Бланделл.
— Я знаю, — відказала вона, мило всміхнувшись. — Як ваші справи? — Вони потисли одне одному руки. — Сподіваюся, я не зарано прийшла.
— Ні, зовсім ні. Ходімо нагору, там затишніше, ніж тут.
Він пішов уперед, вона — за ним, невимушено розмовляючи, наче знала його все життя.
— Цей дощ після морозної краси — суцільне розчарування, так? По всьому місту труби полопалися, сантехнік з ніг збився. — У вітальні яскраво палав вогонь, а у вазі стояли гіацинти з крамнички Артура Сніда, й аромат наповнював усю кімнату. — Ой, який божественний запах! Пахне весною! Я казала Елфріді, що поїдемо вашою автівкою, але Пітер сьогодні вдома, тож я взяла нашу. Він на все ладен, тільки б не їхати зі мною на закупи.
— Розумію. І дякую вам, що допомагаєте Елфріді.
— О, це я залюбки! Обожнюю витрачати чужі гроші. Ми, мабуть, доволі пізно повернемося. Базар працює до п’ятої, а потім ми ще десь чаю вип’ємо.
Внизу відчинилися двері, й на сходах почулися швидкі Елфрідині кроки. Вона з’явилася у дверях у своїй теплій накидці й товстій шапці, схожій на грілку для чайника.
— Табіто, вибач, давно чекаєш? У такі дні я мрію про електричну сушарку для білизни. Але лише в такі. За хвильку буду готова. Візьму тільки сумочку, список і ключі від автомобіля.
— Ключі не бери, — сказала Табіта. — Поїдемо моїм.
Нарешті вони поїхали. Усілися в автомобіль такі радісні і щасливі, що нагадали Оскару молодих дівчат, які вирвалися нарешті на волю. Він став біля вікна і поспостерігав, як вони сіли в «універсал», пристебнулися, проїхали площу — і зникли з поля зору.
Оскар лишився сам. Горас спав біля вогню. Оскар ще раз спробував позмагатися із кросвордом, але дуже швидко зрозумів, що сьогодні не його день, і відклав газету. Є нагальніші справи, і він це знав. Підвівшись із крісла, пішов до масивного дубового стола, що стояв навпроти каміна. Відсунув кілька документів, переставив свій портфель і сів за листи, які мав написати вже давно. Один — Гектору Маклеллану з подякою за щедрість. Намагався писати так, щоб лист вийшов позитивним і бадьорим. Другий — місис Масвелл, яку він так раптово залишив. Він і досі відчував докори сумління, згадуючи, як вона стояла біля дверей Ґранжа і плакала, коли вони з Елфрідою від’їжджали. Тож він запевнив її, що в нього все гаразд, подякував, що була з ним, і висловив сподівання, що вона знайде собі іншу роботу. А ще побажав їй усього найкращого і підписався.
Склав листи, написав адреси на конвертах, знайшов марки. Можна надсилати.
Що ж, саме час.
Оскар пішов до телефона. Знайшов телефонну книгу, у ній відшукав потрібний номер, запам’ятав його і набрав на апараті. Слухавку взяли після першого гудка — ніби телефон стояв на столі під рукою в Пітера і він завжди був готовий відповісти.
— Дім священника у Крейґані, — почув Оскар знайомий теплий голос. — Пітер Кеннеді слухає.
О пів на шосту Оскар, тепло вдягнувшись і натягнувши капелюха, вийшов з Естейт-хаусу і попрямував утоптаною доріжкою на пагорб. Елфріда і Табіта ще не повернулися, тож він не вимкнув світла в коридорі й лишив Елфріді на кухонному столі записку: «Вийшов ненадовго. Повернуся не пізно». Гораса із собою не взяв, але вигуляв його та нагодував сухим кормом і ягнячими серцями. Горас обожнював серця, тож швидко з’їв пригощення й умостився на своєму лежаку.
Оскар ішов між високими стінами й садовими деревами. Уже стемніло, вітер стих, а рясний дощ перейшов у мряку. Доріжка стала крутою, тож він зупинився перевести подих, а потім рушив далі. Внизу розкинулося містечко. Він глянув на сади, дахи, стрічки вулиць, освітлені ліхтарями. Годинник на церкві світився, наче повня.
Трохи далі — його очі вже звикли до темряви — виднілася довга берегова лінія, яка, наче рука, тягнулася в море і тримала в пальцях миготливий вогник маяка. Зірок не було.
Доріжка вивела його на широку дорогу. Праворуч вишикувався ряд кам’яних будинків у вікторіанському стилі з великими садами.
Будинок священника стояв першим. Оскар пам’ятав це ще з дитинства — шістдесят років тому вони з бабусею не раз приходили сюди. Їх завжди пригощали чаєм, а потім він грався з дітьми. Добре пам’ятав і будинок, і сім’ю, яка тоді в ньому жила, а от імена забув.
Над дверима горів ліхтар. Увійшовши у хвіртку, рушив доріжкою до будинку. Під ногами рипіла галька. Вхідні двері були пофарбовані в яскраво-синій колір. Він натиснув кнопку дзвінка.
Раптом Оскара всього аж пересмикнуло. Мабуть, від холоду й вологості.
За мить почув, як відчинилися внутрішні двері, а потім розчахнулися ці, сині, і його залило світлом. На порозі стояв Пітер Кеннеді, щиро і тепло усміхаючись. У товстому светрі й поношених вельветових штанях він мав аж ніяк не церковний вигляд.
— Оскаре! Заходьте, — сказав Пітер, а тоді глянув через плече гостя на дорогу. — Ви не автівкою?
— Ні, я пішки.
— Оце так.
Зайшовши у хол, Оскар побачив турецький килим на підлозі, тумбу з мореного дуба, старовинну скриню, на якій лежав стосик релігійних журналів. На стовпчику поручнів сходів висів капелюх для верхової їзди, а на першій сходинці стояла пара футбольних бутсів і лежала чиста білизна. Певно, її поклали сюди, сподіваючись, що хтось дорогою прихопить і віднесе нагору.
— Знімайте куртку. Дітей удома немає, тож увесь будинок наш. У мене в кабінеті вже горить камін. Уже пів дня сиджу там над паперами і пишу статтю для
Оскар зняв рукавички, куртку й шапку, і Пітер Кеннеді поклав усе на красиве дубове крісло. У ньому цілком міг колись сидіти єпископ.
— Ну що, ходімо.
І Пітер повів Оскара в кабінет — кімнату з величезними, заокругленими вгорі вікнами, яка, мабуть, колись слугувала їдальнею.
Важкі штори були засунуті, і кабінет м’яким світлом освічували три лампи — одна на величезному, заваленому паперами столі, а дві — обабіч каміна, поруч зі старовинними шкіряними кріслами. На стінах висіли книжкові полиці, і після майже порожнього Естейт-хаусу тут виникало відчуття безпеки, тепла і затишку. Ніби знову опинився в материнській утробі.
А ще тут чарівно пахло. Придивившись, Оскар нарешті зрозумів, звідки йде цей запах — від акуратно складених шматків торфу в каміні.
— Торф’яний вогонь, — сказав він. — Я й забув цей запах. Часом, коли ввечері гуляю із собакою, відчуваю запах з димарів. Треба десь і собі роздобути торфу, щоб так само пахнуло.
— Мені дуже пощастило. В одного з моїх прихожан є торф на ділянці, і він мені привозить. Сідайте, влаштовуйтеся зручніше. Хочете кави?
Оскар відповів не одразу, і Пітер глянув на годинник.
— За чверть шоста. Не будемо зволікати й одразу відкриємо «Лафройґ». У мене є пляшка для особливих випадків.
Односолодове віскі. «Лафройґ». Як тут відмовитися?
— Охоче вип’ю склянку, — сказав Оскар.
— Я так і думав. І тому все приготував.
Оскар подивився на стіл. Поряд з електричною друкарською машинкою, розкиданими паперами й телефоном стояла маленька таця з пляшкою «Лафройґа», двома невеличкими склянками і глечиком з водою. От тобі й кава! Оскар був зворушений.
— Дівчата наші ще не повернулися?
— Ні, — відказав Оскар і опустився в одне з крісел, на диво м’яке і зручне. На камінній поличці стояв годинник — такі дарують священникам, коли вони йдуть на пенсію, чи вчителям після сорока років невтомної праці. — Здається, вони планували влаштувати собі чайну вечірку після закупів.
— Не здивований. Сподіваюся, вони куплять усе, що хотіли, — мовив Пітер, наповнив дві склянки, підняв їх обидві, а затим одну простягнув Оскарові й сів у друге крісло, повернувшись обличчям до гостя. Підняв склянку. —
— Доброго здоров’я.
«Лафройґ» був схожий на нектар — чистий, смачний, пився м’яко і зігрівав ізсередини.
А Пітер тим часом розповів: