Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 44)
— Дуже дякую.
— І треба, щоб він узяв викрутку. Я йому скажу.
На цих словах місис Снід взяла віники, ганчірки й поліроль і попрямувала сходами нагору.
За кілька хвилин почулося гудіння давнього пилотяга «Гувер» і голос місис Снід. «Я хочу бути дівчиною Боббі»[24], — співала вона.
Елфріда стримано хихотнула, а Оскар сказав:
— Місис Снід не лише прибирає у нас, а й дарує нам пісні, які повертають мене в молодість.
— І що тобі нагадує ця пісня, Оскаре?
— Хлопчачі класи, запах поту з кросівок і гучну поп-музику.
— Не надто романтичні спогади.
— Я був молодим учителем. Романтикою там і не пахло. — Він глянув на годинник. — Елфрідо, мені вже час.
— Ти ж будеш обережним, правда?
— Постараюся.
— Ти просто святий.
— Попрошу місис Снід відполірувати мені німб.
— Оскаре…
— Що?
— Успіху.
Тієї ночі вітер подув зі сходу, і Оскар прокинувся вранці від стогону штормового вітру й стукотіння дощу по шибках. Довго лежав без сну, думаючи про Ґодфрі Біллікліффа. Нарешті він дізнався, як того звати, поки допомагав медсестрі заповнювати нескінченні папери, а потім лишив старого під її милостивою опікою.
Усе виявилося значно легше, ніж він думав. До Інвернесса вони доїхали без пригод. Старий Біллікліфф, щасливий, що про нього піклуються, проговорив усю дорогу. Оскар багато дізнався про його життя: військова кар’єра, служба в Німеччині у складі англійських частин на Рейні, знайомство з майбутньою дружиною в місті Оснабрюк, а затим шлюб уже в Британії, в Колчестері, який, на жаль, виявився бездітним. Оскар, зосереджений на дорозі, слухав і час від часу ввічливо кивав, а Ґодфрі Біллікліфф, користуючись нагодою, теревенив і теревенив.
Майор Біллікліфф замовк лише тоді, коли вони вже їхали трасою через Блек-Айл[25] і на іншому березі показався Інвернесс. Спершу Оскар подумав, що старий заснув, але, скоса зиркнувши на нього, побачив, що ні. Може, просто задумався. За якусь хвилю Біллікліфф знову заговорив, але цього разу не про минуле, а про теперішнє і майбутнє.
— Я тут думав, Оскаре…
— Про що?
— Про те, що буде… Що я ж можу і дуба врізати…
— Та не вріжете ви дуба, — запевнив його Оскар, намагаючись говорити твердим голосом.
— Ніколи не знаєш… Уже не молодий… Треба бути готовим… До всіх несподіванок. Ще в армії це засвоїв. Завжди мусиш готуватися до найгіршого, а сподіватися на найкраще. — Після тривалої паузи додав: — Я подумав… вирішуй сам, звісно… може, ти будеш моїм виконавцем заповіту? Добре знати… що руки надійні…
— Не впевнений, що мої руки надійні.
— Та ну, не кажи такого. Племінник Гектора Маклеллана. От його син і справді не дуже… А ти… Ти зовсім інша людина. Усі друзі вже померли. Ось і подумав, може, ти… Зацікавишся…
Біллікліфф замовкав на півслові, добряче дратуючи Оскара.
Але він, намагаючись опанувати себе, якомога спокійніше відповів:
— Якщо ви так хочете. Якщо так вам буде спокійніше, то я охоче стану вашим виконавцем заповіту. Але…
— От і чудово. Домовилися. Скажу своєму юристові. Хороший чолов’яга. Він підготував усі документи, коли я купував свій будинок. А ще риболовлю любить. І загалом приємна людина.
— А ім’я в нього є?
Майор Біллікліфф фиркнув — мабуть, це він так усміхнувся у відповідь на дивне Оскарове запитання.
— Звісно, у нього є ім’я. Мардо Маккензі. Фірма — «Маккензі і Стаут». Саут-стріт, Інвернесс.
— Мардо Маккензі.
— Я повинен йому повідомити, що ти мій виконавець заповіту. Домовилися… Зателефоную йому, — сказав майор і на мить замислився. — Може, з лікарні подзвонити? У них же є телефони… так? — запитав він із сумнівом у голосі.
— Звісно. Медсестра принесе його вам у ліжко, не сумніваюся.
— Раніше все було інакше, — сказав майор Біллікліфф так, наче подумки перенісся в ті часи, коли нудився у військовому шпиталі у Скутарі. — Лікарі-військові. Судна, які подають тяжкохворим. Сестра-господарка у званні старшини. І телефонів тоді не було.
Мабуть, поринувши у спогади, він знову замовк, і вже не зронив ані слова до кінця дороги.
Лікарня називалася «Роял Вестерн». Оскар легко знайшов її, і далі майором зайнялися безпосередньо медпрацівники. А він лише його супроводжував. Їм назустріч одразу вискочив санітар з візком і посадив на нього Біллікліффа. Оскар ішов поруч, тримаючи в руці його валізу — добряче пошарпану і важелезну, ніби пошиту зі слонової шкіри. Вони піднялися нагору у величезному ліфті, пройшлися довгими коридорами, вистеленими блискучим лінолеумом — і нарешті потрапили в чотирнадцяте відділення. Медсестра вже чекала на них із планшетом і паперами, щоб оформити всі документи. Усе йшло добре, поки вони не дійшли до питання про родичів.
— Ваші найближчі родичі, майоре Біллікліфф?
— Перепрошую? — спантеличено перепитав майор.
— Ваші найближчі родичі. Ну… дружина, діти, брати чи сестри.
— Нікого немає, — відказав він, похитавши головою. — Ні душі.
— Ой, та не може такого бути. Хтось же повинен залишитися.
Оскар не витримав.
— Я, — твердо сказав він. — Я — найближчий родич майора Біллікліффа. Оскар Бланделл. Можете записати. Естейт-хаус. Крейґан.
Сестра записала.
— Ваш номер телефону?
Оскар продиктував і його.
Нарешті все було написано, зафіксовано і підписано. Оскар уже зібрався іти і попрощався з майором.
— Ти ще приїдеш?
— Звісно. Якщо нас снігом не засипле.
— Дякую, що привіз мене. Я твій боржник.
— Не переймайтеся. Дрібниці.
І Оскар поїхав, залишивши старого чоловіка та його валізу. Всю дорогу він переконував себе, що нічого поганого не сталося і він нікого не зрадив.
Він більше нічого не міг зробити. Коли будуть якісь новини про стан здоров’я Ґодфрі Біллікліффа, вони з Елфрідою обов’язково провідають його. Елфріда точно зуміє розрадити майора. І, напевно, привезе йому винограду.
Об стіну будинку вдарив порив вітру. Оскар зарився обличчям у подушку, заплющив очі й почав думати про Франческу. Таке часто траплялося, коли йому не спалося вночі, і він боявся, щоб його знову не накрило нестерпним болем утрати. Франческа.
Він беззвучно, самими губами вимовив її ім’я. Франческа. І ковзнув рукою під подушку, шукаючи хустинку, — знав, що зараз, напевно, розплачеться. Але стримався. І раптом уперше за стільки тижнів відчув на душі полегшення. Франческа.
Він уявив, як вона біжить йому назустріч залитою сонячним світлом галявиною біля Ґранжа. Цей її образ так і лишився у нього перед очима — пронизливо сумний, але якийсь особливо ніжний.
Він так і заснув, милуючись донькою.
Ранок виявився похмурим. Крига, яка вчора виблискувала на тротуарах, сьогодні потонула в потоках дощу зі снігом, який принесло з моря, і вулиці наповнилися мокрими парасольками, що підстрибували над головами перехожих. Вдень вулицею в напрямку складу проїхала гуркотлива вантажівка — під бризковики набився сніг, двірники працювали щосили.
Після обіду — суп і сир стілтон, який Елфріда знайшла в супермаркеті, — вона взяла блокнот і почала складати список.
— Треба все продумати, — сказала вона Оскарові, — щоб нічого не забути. Часу обмаль. Вони приїдуть у п’ятницю. Як гадаєш, Люсі потрібен туалетний столик?
Оскар, який намагався розгадати кросворд у