Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 51)

— Нам теж. Хоча, дізнавшись, що ви приїдете, Оскар замовив ялинку.

— Люсі дуже зрадіє. Прикрашатиме її. Бідолашна дитина — моя мама ніколи не вміла створити святкову атмосферу, а Нікола надто ледача для цього. Але я думаю, що ма тобі навіть трохи вдячна — тепер вона може із чистим сумлінням їхати в Борнмут на своє запаморочливе святкування.

— Як вона?

— Як завжди, — коротко відказала Керрі, і цього Елфріді вистачило, щоб зрозуміти, що Доді не змінилася.

— А Нікола?

— Те саме. Вони, на відміну від вина, з роками не стають кращими.

— А як тато?

— Ми не бачилися, але говорили телефоном.

— Я у них в Ембло прогостювала цілий жовтень. Чудово провела час. А потім приїхала додому й дізналася, яка трагедія сталася в Оскара. Ніби в інший світ потрапила. Страшно подумати, як різко може все змінитися в житті.

— Розумію, — замислено мовила Керрі, подумавши про Андреаса. Але миттю прогнала ці думки. І знову повторила: — Розумію.

На хвилю запала тиша. Керрі допила каву і поставила чашечку на стіл. Вона знала, що буде далі. І таки не помилилася.

— А ти, Керрі? — запитала Елфріда.

— А що я? У мене все гаразд.

— Не дуже вірю. Якась ти занадто втомлена і бліда. А ще дуже схудла.

— Хто б казав. Ми з тобою, Елфрідо, точно не перемогли б у конкурсі пишних жіночих форм.

— Чому ти отак раптом повернулася з Австрії?

— Та просто, — знизала плечима Керрі. — Захотілося.

— Не вірю.

— Я тобі колись розповім, обіцяю. Іншим разом, не зараз.

— Зі здоров’ям усе гаразд?

— Так. Я застудилася і трохи втомлена, але нічого серйозного.

— Ти кинула роботу?

— Так.

— Знайдеш іншу?

— Сподіваюся. Мені вже телефонували з туристичної агенції, у якій я працювала в Австрії. Ходила до них на співбесіду, запропонували місце в лондонському офісі. Я ще думаю, але, мабуть, погоджуся після Різдва.

— А твій будинок?

— Його винаймають до лютого. Тому поки поживу у друзів чи винайму щось собі.

— Чомусь у мене таке відчуття, що ти нещасна. Хочеться тобі допомогти.

— Ти й допомагаєш. Тим, що дозволила приїхати до вас.

— Тут не надто весело…

— А я й не хочу веселощів.

Елфріда замовкла. Допила каву, зітхнула, скуйовдила своє непокірне вогняне волосся.

— У такому разі я більше не чіпаю тебе. А тепер скажи-но мені, — мовила вона зовсім іншим тоном, діловим і радісним, — чого тобі зараз хотілося б? Може, хочеш поспати? Я принесу грілку.

Ліжко і тепла грілка. Керрі вже й не пам’ятала, коли хтось про неї так піклувався, казав: «Бачу, ти втомилася» чи: «Може, відпочинеш?»

Багато років вона сама допомагала іншим, вирішувала їхні проблеми: бардак із бронюванням; поламані лижні підйомники; клієнти, незадоволені своїми номерами; потяги й автобуси, які постійно запізнюються; то немає снігу, то його випаде забагато; оркестр якогось дідька зранку заграв на весь готель; гості загубили паспорти, гроші, фени… А потім, повернувшись у Лондон, мусила з головою поринути в сімейні проблеми. І знову їй довелося їх вирішувати.

Керрі зрозуміла, що втомилася бути сильною. Втомилася бути кам’яною стіною, на яку обпираються всі охочі. А тут її чекає спальня.

Перед обідом вона вже підіймалася туди, зняла пальто і причесалася. Звернула увагу на величезне двоспальне ліжко — м’яке, затишне, з білим простирадлом і мідними бильцями. Чомусь пригадалися відполіровані до блиску поручні на кораблі. Ще тоді їй страх як захотілося залізти під ковдру і заснути.

Може, і справді поспати?

Керрі відчула безмежну любов і вдячність до Елфріди.

— Найбільше мені зараз хочеться поспати. Але спершу покажи мені будинок, щоб я зорієнтувалася. Він такий величезний, що я боюся заблукати. Думала, ви живете в невеличкому котеджику, а тут справжній маєток.

— Так, звісно, що покажу, — мовила Елфріда і встала з-за столу.

— А посуд?

— Пізніше помию. У нас немає посудомийки, але в мене її ніколи й не було. Та я і люблю бовтатися в мильній воді, як у старі добрі часи. Ходімо…

І Елфріда рушила до дверей, Керрі пішла за нею через хол до двох кімнат першого поверху.

— Цей дім колись належав до маєтку «Коррідейл», — як справжній екскурсовод почала розповідати Елфріда. — Тут жив управитель зі своєю сім’єю, тому будинок такий великий. Нам дісталися деякі меблі, і цього досить. Не бачимо сенсу щось докуповувати. — Вона відчинила одні двері: — Оце була контора управителя. Як бачиш, ми сюди взагалі не заходимо. Тут зібраний увесь непотріб, наче в лавці лахмітника. А це — наша їдальня. Дуже похмура кімната.

Кімната й справді була темна і непривітна. Мабуть, тут колись влаштовували довгі, нудні вечері.

— Але стіл пречудовий, — усміхнулася Керрі. — І буфет! Та в ньому поміститься не один шматок оленини. Ти ба, і піаніно є! Може, влаштуємо концерт?

— Думаю, не вдасться. Його бозна-коли налаштовували.

— Але ж Оскар грає на піаніно.

— Зараз ні. Нині він тільки слухає музику, а сам не грає.

Вони піднялися нагору.

— Кімната Люсі на мансардному поверсі. Я там усе для неї облаштувала. І чомусь мені здається, що вона сама захоче тобі її показати. Вітальню ти вже бачила, санвузли теж. А це, — Елфріда відчинила ще одні двері, — друга гостьова спальня. Спершу я хотіла поселити Люсі сюди, але кімната дуже маленька і темна. На мансарді їй буде значно краще. Та і я залюбки навела там лад.

Керрі зазирнула в маленьку, непримітну кімнатку, яку майже повністю займало величезне ліжко. Тут явно ніхто не жив. І раптом Керрі відчула певний дискомфорт, бо здогадалася, про що далі піде мова. Вона попросила показати їй будинок. Не більше. Їй просто було цікаво. Але тепер почала розуміти, що невинне, на перший погляд, прохання насправді виявилося не таким уже й невинним.

— Елфрідо… — нерішуче мовила Керрі.

Та Елфріда або не почула, або не звернула уваги. Натомість вона різко, навіть дещо виклично, відчинила останні двері.

— А це, — сказала Елфріда, — це наша спальня.

Простора, дещо навіть помпезна кімната. Колишня хазяйська спальня. Крізь високі вікна проникає слабке надвечірнє світло. А ще видно церкву й вулицю. Попід стінами стояли величезна шафа у вікторіанському стилі, туалетний столик і комод із шухлядами. І дуже високе й широке ліжко. На ньому лежала червона шовкова Елфрідина шаль — вишивка вицвіла і краї трохи обтріпалася, але це була точно та сама чарівна яскрава шаль, яку Керрі бачила у неї в Патні.

Були тут ще й інші речі. Чоловічі помазки та гребінці зі слонової кістки на комоді, пара брогів біля стільця, темно-синя піжама, складена на подушці. І стояв приємний чоловічий запах — суміш полірованої шкіри і рому.

Запала пауза. Керрі, глянувши на Елфріду, помітила, що та наче трохи зніяковіла. Це здалося їй трохи цікавим, позаяк Елфріда ніколи не соромилася своїх численних і різноманітних любовних пригод.

— Ти не шокована? — запитала Елфріда.

— Елфрідо, це ж я. А я не Доді.

— Я знаю.

— Ви спите разом?

Елфріда кивнула.

— Ви коханці?