Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 5)

Інші мешканці селища, із тих, хто був скромніший, входили в життя Елфріди поступово, один за одним, разом з її повсякденними справами. Серед них місис Дженнінґс, власниця крамниці та пошти; містер Годжкінс, який раз на тиждень об’їжджав усіх своїм автохолодильником і був надійним джерелом новин і пліток, а ще мав тверді політичні переконання; Альберт Меддовс, який відгукнувся на її оголошення (листівку, виставлену у вікні крамниці місис Дженнінґс) про те, що вона потребує допомоги в саду, і чудово впорядкував садок на задньому подвір’ї і перестелив плитку на доріжках. Вікарій із дружиною запросили Елфріду на вечерю, під час якої знову запропонували їй долучитися до «Жіночого інституту». Елфріда ввічливо відмовилася, бо ніколи не любила подорожувати автобусом і жодного разу в житті не варила варення, але погодилася взяти участь у житті початкової школи й на Різдво підготувала пантоміму.

Усі вони були доволі люб’язні та привітні, але ніхто з них не викликав у Елфріди стільки цікавості й бажання жити, як Бланделли. Двері Ґлорії були відчинені мало не цілодобово, й Елфріду чи не щотижня запрошували у Ґранж або на смачну вечерю, або на теніс (Елфріда сама не грала, але охоче вболівала за інших) чи на пікнік. Часом вони всі разом кудись їздили: на сусідню ферму, у парк Національного фонду або в театр у Чічестері. Елфріда відсвяткувала з Бланделлами Різдво і Новий рік, а коли влаштувала маленьку вечірку для нових друзів (на той час Альберт Меддовс уже оживив її садок, перестелив плитку на доріжках, обрізав жимолость і пофарбував сарайчик), то Оскар був у неї за бармена, а Ґлорія наготувала на своїй просторій кухні багато смачних страв.

Однак усе має свої межі. Елфріда не хотіла, щоб Бланделли цілковито заволоділи нею, а ще вона зовсім не мала бажання почуватися винною чи зобов’язаною. Буквально з першої зустрічі вона зрозуміла, що Ґлорія — сильна і владна жінка, можливо, навіть певною мірою безжальна, цілковито впевнена в тому, що все має бути лише так, як хоче вона. Тож Елфріда чудово розуміла, з якими наслідками може стикнутися. Вона поїхала з Лондона, аби зажити власним життям, і розуміла, що Ґлорії раз плюнути змести зі свого шляху самотню й доволі бідну жінку або, навпаки, втопити її в морі своєї бурхливої енергії.

Тож Елфріда навчилася час від часу робити крок назад, відмовчуватися і відмовлятися від запрошень під вигаданим приводом. Приміром, говорила, що має багато роботи або вже домовилася з кимось іншим про зустріч. Певна річ, з якимось вигаданим знайомим, з яким Ґлорія не знайома. Час від часу Елфріда вибиралася з маленького Дібтона. Просто садовила Гораса на пасажирське сидіння і їхала в якесь далеке селище, де її ніхто не знав. Там вони з Горасом підіймалися на пагорб, порослий погризеною вівцями травою, чи гуляли стежкою уздовж темного бурхливого струмка. Наприкінці стежини зазвичай натикалися на невеличкий паб, повний незнайомців, де можна було з’їсти сандвіч, випити кави й насолодитися самотністю.

У такі дні, лише опинившись далеко від Дібтона, Елфріда могла тверезо подивитися на своє життя, проаналізувати стосунки з Бланделлами й ніби каталогізувати почуття — об’єктивно, з холодною головою, як складають список покупок.

По-перше, їй дуже подобався Оскар, можливо, навіть занадто. Звісно, вона вже не в тому віці, аби говорити про романтичну закоханість, але дружні стосунки — це зовсім інше. Він припав їй до душі ще під час їхньої першої зустрічі біля Дібтонської церкви, і з часом його товариство подобалося їй дедалі більше. Одне слово, той випадок, коли перше враження не виявилося оманливим.

Але лід був тонкий. Елфріда ніколи не була ані святошею, ані жінкою надвисоких моральних принципів — весь той час, поки вона жила зі своїм ідеальним, нині покійним коханим, він був одружений з іншою жінкою. Щоправда, Елфріда не була знайома з його дружиною, та й на той момент, коли вони зійшлися, шлюб уже вичерпав себе, тож вона ніколи не відчувала своєї провини. З іншого боку, існував й інший, жорсткіший сценарій, який Елфріда бачила неодноразово: успішна і щаслива жінка бере під крило якусь вдову, чи розлучену жінку, чи ще якусь нещасницю, і та зрештою краде в неї чоловіка. Негідна ситуація. Таке вона категорично не схвалювала.

Але з Елфрідою такого не станеться. Вона усвідомлює небезпеку й живе з холодною головою. І в цьому її найбільша сила.

По-друге — одинадцятирічна Франческа. Елфріда була б щаслива мати таку доньку. Незалежна, щира, прямолінійна, з надзвичайним почуттям гумору. Елфріда доволі часто до сліз сміялася з її фраз. Дівчинка з багатою уявою, яка, певно, розвинулася завдяки захопленню книжками. Франческа так занурювалася в читання, що навіть голови не підводила, коли хтось заходив до кімнати, вмикав телевізор чи про щось говорив.

Під час шкільних канікул вона частенько заїжджала на Полтонс-роу, гралася з Горасом або спостерігала, як Елфріда шиє подушки, і весь час розпитувала її про театральне минуле. І слухала як зачарована.

З батьком у дівчинки склалися дуже близькі й теплі стосунки. За віком він міг би бути її дідусем, але вони отримували величезне задоволення від спілкування одне з одним. З-за зачинених дверей музичної кімнати можна було почути, як вони в чотири руки грають на піаніно, а якщо хтось і припускався помилки, то лунали не звинувачення, а веселий сміх. Зимовими вечорами Оскар читав їй уголос. Вони вмощувалися удвох у величезному кріслі, і донька, обійнявши тонкими ручками батька за шию, раз у раз цілувала його в густе сиве волосся на маківці.

Що ж до Ґлорії, то їй більше подобалося проводити час із чоловіками і, відповідно, у неї склалися ближчі стосунки з її старшими, вже одруженими синами, ніж із наймолодшою донькою. Елфріда бачилася із цими синами, Джилсом і Кроуфордом Белламі, та їхніми симпатичними, гарно вбраними дружинами, коли ті приїздили у Ґранж на вихідні чи на недільні обіди. Вони були такі схожі між собою, що скидалися на близнюків. А ще надміру ввічливі й самовпевнені. Елфріді здалося, що вона їм не дуже сподобалася, та оскільки вони їй теж не припали до душі, вирішила не перейматися. Ґлорія ж їх безмежно любила. Коли вони від’їжджали з Ґранжа, вона завантажувала багажники їхніх дорогих автівок свіжими фруктами й овочами з власних саду й городу — і довго махала їм услід, як і кожна сентиментальна мама. Вона була абсолютно впевнена, що її сини ідеальні, але Елфріда десь глибоко в душі знала, що якби Ґлорія не схвалила їхнього вибору наречених, то на Дафну й Арабеллу ніхто б і не глянув.

Франческа була зовсім інакша. Безперечно, Оскар впливав на неї, але вона йшла своїм шляхом. Хоча книжки й музика їй подобалися більше, ніж катання на поні, вона ніколи не сперечалася і не сердилася, доглядала свого норовистого маленького улюбленця та регулярно влаштовувала йому пробіжки в загоні, який Ґлорія облаштувала для вигулу коней, а ще каталася з ним тихими доріжками уздовж річки. Оскар частенько супроводжував її на своєму старому, ще з викладацьких років велосипеді.

Елфріда дійшла висновку, що Ґлорія не заважає їхній дружбі, бо Франческа її мало цікавить. Донька не могла подарувати їй того, що давали бурхливе життя, вечірки, друзі. Ґлорія любила і завжди прагнула бути лідеркою. Інколи Ґлорія нагадувала Елфріді мисливця, який сурмить у ріг, щоб привернути увагу, й збирає докупи всіх своїх собак.

Елфріда потрапила в немилість лише раз — під час святкової вечері у Фубістерів. Це була вечеря з дотриманням усіх норм етикету, зі свічками, срібними приборами та старим дворецьким, який чекав гостей біля столу. Після вечері вони перейшли у велику вітальню (де було доволі прохолодно, бо вечір видався не з теплих), і Оскар сів за рояль і зіграв етюд Шопена. А затим попросив Елфріду заспівати.

Вона такого не очікувала і дуже засоромилася. Почала відмовлятися, посилаючись на те, що вже давно не співала і голос не той…

Але старий сер Едвін Фубістер теж долучився до умовлянь.

— Будь ласка, — сказав він, — я дуже люблю, коли хтось співає.

Він сказав це так ласкаво, що Елфріда завагалася. Зрештою, це ж не страшно, що голос утратив молодий тембр і тремтить на високих нотах. І що з того, що, можливо, вона заспіває неідеально і трохи осоромиться? І цієї миті її погляд ковзнув по обличчю Ґлорії. Вона була така незадоволена і стривожена, що зробилася схожою на бульдога. Елфріда зрозуміла: Ґлорія не хоче, щоб вона співала. Не хоче, щоб вона стала поруч із Оскаром і розважала гостей. Ґлорія не зносила, коли світ крутився не навколо неї. Елфріду це настільки вразило, ніби вона побачила Ґлорію голою.

Звісно, можна було б ввічливо відмовитися, щось придумати як виправдання. Але сьогодні вона смачно повечеряла, випила чудового вина й одразу посміливішала. А ще глибоко в душі Елфріда відчула, що їй хочеться бодай дещиці уваги. До того ж вона ніколи не дозволяла залякувати себе і не збиралася зраджувати своєму принципу. Тому вона усміхнулася, глянувши на погрозливо насуплені брови Ґлорії, а затим обернулася до господаря будинку.

— Якщо ви хочете, я охоче заспіваю… — сказала вона.

— Чудово! — вигукнув сер Едвін і заплескав у долоні, наче дитина. — Яка радість!