Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 7)

— І маленький дорожній годинничок.

— Він проїхав чимало доріг.

— Схоже, багато бачив.

— Багато пережив, якщо точніше. У мене він уже давно, мені його хрещений батько лишив. Але є одна річ, яка, можливо, справді цінна… Оця маленька картина.

Вона висіла збоку від каміна, і Оскар надів окуляри, щоб краще її роздивитися.

— Де ти її взяла?

— Подарунок одного актора. Ми грали в новій постановці «Сінної лихоманки» в Чічестері, а під кінець сезону він сказав, що хоче подарувати її мені. Подарунок на прощання. Знайшов її у якійсь лавці. Гадаю, небагато за неї і заплатив. Але він дуже радів, бо був упевнений, що це Девід Вілкі.

— Сер Девід Вілкі? — насупився Оскар. — Це цінна річ. Але чому він подарував її тобі?

— Подякував за те, що я штопала йому шкарпетки, — жартома відказала Елфріда, бо не збиралася відповідати серйозно.

Оскар знову перевів погляд на картину. Вона була зовсім невеличка, може, тридцять на двадцять сантиметрів. На ній була зображена пара похилого віку в одязі вісімнадцятого століття. Вони сиділи за столом, перед ними лежала величезна Біблія у шкіряній палітурці. Похмуре тло, чоловік у темному одязі, жінка в червоній сукні, канарейково-жовтій шалі і білому капорі, прикрашеному стрічками.

— Мені здається, вони зібралися на якесь свято, як вважаєш?

— Безперечно. Може, Елфрідо, тобі все-таки варто замикати двері?

— Може, й так.

— Вона застрахована?

— Вона сама — моя страховка. На чорний день. Коли я опинюся на вулиці з кількома сумками і Горасом на повідці, тоді й тільки тоді я подумаю над тим, щоб її продати.

— Отже, перестраховка. — Оскар всміхнувся і зняв окуляри. — Як знаєш. Взагалі, у тебе все тут так підібрано, що кожна річ на своєму місці. Упевнений, що ти не зберігаєш того, що не вважала б красивим чи корисним.

— Книжки Вільяма Морріса.

— Ну, вони — ознака гарного смаку.

— Оскаре, ти дуже люб’язний.

Аж раптом із кухні почувся протяжний свист чайника. Елфріда пішла, щоб зняти його з вогню. Оскар рушив за нею і спостерігав, як вона заварює чай у коричневому круглому чайничку.

— Якщо любиш міцний чай, то зачекай пару хвилин. Є лимон і молоко, обирай, що подобається. І ще є черствий пряник.

— Чудово! — задоволено сказав Оскар, відсунув стілець і всівся на нього з явним полегшенням, ніби в нього боліли ноги.

Елфріда сіла навпроти нього і взялася розрізати пряник.

— Оскаре, я їду, — сказала вона.

Він не відповів. Вона підняла на нього очі й побачила на його обличчі вираз здивування та переляку.

— Назавжди? — уточнив він.

— Звісно, ні.

— Слава Богу. Ну й налякала ти мене, — полегшено видихнув він.

— Я ніколи не поїду з Дібтона назавжди. Я ж тобі казала. Я приїхала сюди, щоб прожити тут сутінки свого життя. Але вже час узяти відпустку.

— Дуже втомилася?

— Ні, але восени в мене завжди починається депресія. Така підвішена пора між літом і Різдвом. Мертвий сезон. І в мене скоро день народження. Шістдесят два роки. Від цього ще сумніше. Тому час змінити картинку.

— Розумію. Тобі піде це на користь. А куди поїдеш?

— Аж на самий край Корнволла. Туди, де якщо чхнеш, то можеш упасти зі скелі просто в Атлантику.

— Корнволл? — здивовано перепитав Оскар. — Чому саме Корнволл?

— Бо там живе мій двоюрідний брат. Його звати Джеффрі Саттон, і він рівно на два роки молодший за мене. Усе життя дружимо. Він із тих приємних людей, яким можна просто зателефонувати й сказати: «Я приїду». І він не заперечуватиме, а, навпаки, говоритиме так, що ти й справді повіриш, що він невимовно зрадів. Тож ми з Горасом поїдемо до нього.

Оскар дещо здивовано похитав головою.

— Я й не знав, що в тебе є двоюрідний брат. Чи взагалі якісь родичі.

— Ти що, думав, я народилася від непорочного зачаття?

— Та ні. Але ж погодься, це новина.

— Як на мене, ніяка не новина. Просто я не часто говорю про свою родину. — Елфріда пом’якшила тон: — Живу сама потихеньку. Але Джеффрі — особлива для мене людина. Ми завжди були близькі.

— У нього є дружина?

— Навіть дві. Перша — справжня катастрофа на ім’я Доді. Гадаю, він спокусився на її гарненьке личко та милу безпорадність. І лише згодом бідолаха докумекав, що одружився з такою егоїсткою, якої світ не бачив. До того ж страшенною ледацюгою. Джеффрі багато працював і тяжко заробляв на життя, але ті гроші йшли на кухарів, прибиральників і au pair[3]. Він докладав неабияких зусиль, аби нормально виховати своїх дітей.

— І чим же закінчився їхній шлюб? — поцікавився Оскар.

— Коли дівчата виросли, вивчилися і почали заробляти самі, він її покинув. У нього на той час уже була Серена. Значно молодша за Джеффрі й надзвичайно приємна. Багато працювала в саду, мала свій маленький бізнес — робила букети на замовлення і доглядала за кімнатними квітами у приватних будинках. Він її вже давно знав. Брат одночасно покинув і дружину, і роботу. Витер із підошов лондонський пил і разом із Сереною переїхав якнайдалі від Лондона. Коли закінчився бурхливий процес розлучення, одружився із Сереною. У них є діти — хлопчик і дівчинка. Живуть скромно. Розводять курей, а влітку пускають до себе туристів за платню.

— І жили вони довго і щасливо?

— Можна і так сказати.

— А його доньки? Як у них склалося життя?

— З ними я майже не спілкуюся. Старшу звати Нікола. Вона, здається, вийшла заміж і народила дитину. Завжди з усіма сперечалася, була вічно незадоволена і постійно нарікала на свою щербату долю. Але я думаю, вона просто заздрила Керрі.

— А Керрі — це її сестра?

— Так. Дуже приємна дівчина. Вся в батька. Років десять тому мені робили операцію, але докладніше про це розповідати я не хочу, так от, вона приїхала, щоб доглядати мене. Прожила зі мною шість тижнів. Я тоді жила сама, у маленькій квартирці в районі Патні, але її це не збентежило, і ми швидко подружилися. — Елфріда насупилася, ніби щось підраховуючи. — Напевно, їй зараз уже років тридцять. Доросла. Як швидко летить час.

— Вона вийшла заміж?

— Здається, ні. Кажу ж, я з ними майже не спілкуюся. Коли востаннє щось про неї чула, вона працювала в Австрії у туристичній компанії. Зустрічала туристів, поселяла. Хай там як, я впевнена, що вона щаслива. Здається, чай уже заварився. — Елфріда наповнила Оскарову чашку і простягнула йому шматок черствого пряника. — Тож, як бачиш, родина в мене є. Хоч це й не близькі родичі. — Елфріда всміхнулася Оскару. — А в тебе? Час зізнань. Є в тебе якісь родинні зв’язки, якими ти можеш похвалитися?

Оскар задумливо почухав потилицю.

— Мабуть. Але я теж не знаю, де вони та що з ними.

— Розкажи.

— Ну… — почав він, задумливо відкусивши шматочок пряника. — Моя бабуся шотландка. Як тобі таке для початку?

— Краса.

— У неї був чудовий великий будинок у Сатерленді, і чимало землі, і ферма.

— Жінка з нерухомістю.

— Я їздив до неї на літні канікули, але вона померла, коли мені було шістнадцять, і більше я там не бував.

— Як називалася її ферма?

— «Коррідейл».

— Величезний був дім?

— Ні. Але дуже зручний. Вона смачно і багато готувала, а ще пам’ятаю, що скрізь валялися гумові чоботи й вудки. І чудово пахло в будинку — квітами, бджолиним воском, смаженими рябчиками.

— Ой, яка смакота. Аж слинка потекла. Вона явно була божественна.