Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 6)
Елфріда підвелася, пройшла через кімнату та стала поруч із Оскаром.
— Що співатимеш?
— Пісню, яку колись виконували Роджерс і Гарт. Знаєш її?
— Звісно.
І він заграв перші акорди вступу. Як же давно це було. Елфріда розправила плечі, набрала повні груди повітря…
І раптом її охопила безпричинна радість. Вона знову відчула себе молодою, і разом з Оскаром вони наповнювали кімнату мелодією своєї молодості.
До кінця вечора Ґлорія не зронила ні слова, але ніхто й не поривався покращити їй настрій. Поки всі захоплювалися Елфрідиним голосом і хвалили її, Ґлорія пила бренді. Коли настав час розходитися, сер Едвін провів їх до потужного «універсалу» Ґлорії, що стояв на акуратному, всипаному гравієм майданчику. Елфріда, побажавши йому доброї ночі, ковзнула на заднє сидіння, Оскар сів за кермо, а Ґлорії дісталася роль пасажирки у власній автівці.
Дорогою Оскар спитав у дружини:
— Як тобі вечір?
— У мене болить голова, — коротко кинула Ґлорія.
«Не дивно», — подумала Елфріда, але, звісно, не сказала ні слова. І це, мабуть, найтривожніша і найсумніша правда. Ґлорія Бланделл, жінка з холодною головою і відерним шлунком, забагато пила. Ні, вона не падала з ніг, вона завжди контролювала ситуацію. Але пила вона забагато. І Оскар це знав.
Оскар. Сьогодні, у сірий жовтневий день він у крамничці місис Дженнінґс купував газети й мішок собачого корму. Убраний у вельветові штани, товстий твідовий светр і грубі чоботи. Мабуть, порався в саду, потім згадав, що треба збігати до крамниці, і прибіг.
Місис Дженнінґс підняла очі.
— Добрий день, місис Фіппс.
Оскар тримав у руці купу монет. Він розвернувся й побачив її.
— Елфрідо. Привіт.
— Ти, мабуть, пішки прийшов. Не помітила твоєї автівки.
— За рогом залишив. Місис Дженнінґс, гадаю, мені більше нічого не треба.
Він відійшов, звільнивши місце для Елфріди, і зупинився. Схоже, він нікуди не поспішав.
— Давно не бачилися. Як справи?
— Та виживаю. Погода трохи замучила.
— Страшне коїться, правда? — втрутилася місис Дженнінґс. — І холодно, і разом з тим задушливо. Взагалі нічого робити не хочеться. Що там у вас, місис Фіппс?
Елфріда виклала товари з кошика, щоб місис Дженнінґс пробила їх і провела по касі. Хліб, п’ять яєць, трохи бекону й масла, дві банки собачого корму й журнал «Чудовий дім».
— Виписати чек?
— Якщо можна. Гаманець вдома лишила.
Оскар, звернувши увагу на журнал, спитав:
— Збираєшся робити ремонт?
— Навряд чи, але читати про ремонт — це як терапія для мене. Мабуть, бо для цього не треба нічого робити самій. Приблизно те саме, що слухати, як хтось інший косить газон.
Місис Дженнінґс це дуже насмішило.
— Дженнінґс свою газонокосарку ще у вересні поставив у сарай. Ненавидить косити траву, їй-бо.
Оскар почекав, поки Елфріда складе продукти в кошик, а потім запропонував:
— Можу підвезти додому, якщо хочеш.
— Я не проти пройтися. Я з Горасом.
— Його я теж залюбки підвезу. Дякую, місис Дженнінґс. На все добре.
— Бувайте, містере Бланделле. Привіт дружині.
Вони разом вийшли з крамнички. Підлітки стовбичили на тротуарі. До них приєдналася дівчина сумнівного вигляду: із сигаретою в зубах, з копицею чорного волосся та в шкіряній мініспідниці. Її присутність ніби зарядила хлопців — вони гримасували, жартували й реготали. Горас, який опинився в заручниках цієї малоприємної ситуації, мав нещасний вигляд. Елфріда відв’язала повідець, і пес полегшено замахав хвостом. Завернувши за ріг, вони вийшли у провулок, де Оскар залишив автівку. Елфріда сіла на пасажирське сидіння, Горас стрибнув їй під ноги та поклав голову на коліно.
Коли Оскар зайняв своє місце, зачинив дверцята і завів автівку, Елфріда сказала:
— Навіть не думала, що зустріну когось у крамниці пообідньої пори. Час для спілкування — ранок. Тоді всі тут зустрічаються і базікають.
— Знаю. Але Ґлорія в Лондоні, а я забув про газети.
Він повернув і виїхав на головну вулицю. Уроки вже закінчилися, і тротуаром сунули втомлені, замурзані діти, тягнучи за собою наплічники. Чоловік на церковному подвір’ї розпалив вогнище, і в застигле вологе повітря здіймався дим.
— А коли Ґлорія поїхала в Лондон?
— Учора. У неї якась зустріч чи щось таке. «Врятуйте дітей», здається. Потягом поїхала. Зустріну її на вокзалі о пів на сьому.
— Може, зайдеш до мене на чай? Чи волієш повернутися до свого саду?
— Звідки ти знаєш, що я порався в саду?
— Незаперечні ознаки плюс жіноча інтуїція. У тебе багнюка на взутті.
— Саме так, містере Холмсе, — засміявся Оскар. — Але від чашки чаю я не відмовлюся. У садівників свої привілеї.
Вони минули паб, а за хвильку вже доїхали до Полтонс-роу, на якій униз по схилу до залізниці тягнувся ряд невеличких котеджів. Біля воріт Оскар зупинився, й Елфріда з Горасом вийшли з автівки. Пес, відчувши свободу, радісно біг попереду, Елфріда з кошиком у руці пройшла за ним і відчинила двері будинку.
— Ти їх узагалі колись замикаєш? — спитав Оскар, зупинившись позаду неї.
— Коли вибігаю до крамниці, ніколи не замикаю. Та й красти в мене нічого. Заходь і зачиняй двері. — Елфріда пройшла на кухню й поставила кошик на стіл. — Якщо хочеш, можеш розпалити камін. У такий день хочеться якоїсь розради.
Набравши в чайник води з крана, Елфріда поставила його на плиту. Потім зняла куртку, повісила на спинку стільця й дістала із шафки кілька різномастих чашок.
— Тобі велику чашку чи маленьку?
— Садівники п’ють із великих.
— Будемо пити чай біля каміна чи тут сядемо?
— Мені завжди комфортніше, коли коліна під столом.
Елфріда без особливих сподівань позазирала в бляшані коробки з печивом. Дві виявилися порожніми, а в третій лежав шматок великого пряника. Поставивши коробку на стіл, поклала поруч ніж. Затим знайшла в холодильнику молоко й перелила його з пакета у жовтий глиняний глечик. Потім знайшла цукорницю. Аж тут почула, що у вітальні вже потріскують дрова в каміні. Підійшовши до дверей, обіперлася об одвірок і стала спостерігати за Оскаром. Він обережно поклав кілька шматків вугілля на маленьку пірамідку дров.
Оскар ніби відчув, що Елфріда поряд, тому випростався, повернув до неї голову і всміхнувся.
— Добре горить. Усе правильно складено, і розпалювача достатньо. Тобі треба дрова на зиму? Я можу купу привезти, якщо хочеш.
— А де я їх зберігатиму?
— Можеш скласти в саду, під стіною.
— Було б чудово, якщо ти не проти поділитися.
— У нас їх навіть забагато, — сказав він, витерши руки об штани, й озирнувся. — Знаєш, а в тебе тут дуже затишно.
— Та безлад тут. І місця мало. З речами стільки мороки, правда? Прив’язуєшся до них і потім не хочеш викидати. У мене є кілька речей, з якими не розстаюся вже багато років, ще з тих запаморочливих часів, коли виступала на сцені. Тягаю їх на собі, як равлик мушлю. Із шовковою шаллю чи якоюсь дивною дрібничкою-сувеніром у тих будинках і квартирах, де мешкала протягом життя, ставало бодай трохи комфортніше.
— Мені особливо подобається ця пара стаффордширських собачок.
— Завжди возила їх із собою. Але вони не пара, якщо чесно.