Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 9)
— А як же твоя кар’єра? — спитав Джеффрі.
— Ой, та до дідька її, — розсміялася Елфріда.
Він ніколи не бачив її такою щасливою, такою прекрасною, такою сповненою життя.
Його власний шлюб розлітався на друзки, однак Елфріда завжди була поруч, на іншому кінці дроту. Вона телефонувала йому, щось радила, нехай ті поради й не завжди були слушні, та головне — вона робила це щиро. Коли він познайомив її із Сереною, Елфріда вже наступного вечора зателефонувала йому і сказала:
— Джеффрі, любий, вона надзвичайно мила… Не марнуй життя. Зосередься на
— А як же доньки?
— Вони вже дорослі й можуть дати собі раду. А ти мусиш подумати про себе. Стисни зуби. Не вагайся. Часу обмаль. Життя лише одне.
— А Доді?
— Переживе. Але спершу вип’є з тебе всі соки й обдере мов липку. Себе вона точно не обділить. Прошу, віддай усе, що вона хоче, і будь щасливий.
П’ята година. Сірий жовтневий вечір. Здіймається вітер. Джеффрі сходив у курник, зібрав яйця, позачиняв курей у їхніх маленьких затишних дерев’яних будиночках. Темніє.
Серена увімкнула світло в котеджі, і маленькі жовті віконечка тепло сяють у вечірніх присмерках.
Сьогодні четвер — треба викотити бак зі сміттям у кінець вулиці, завтра зранку його забере сміттєвоз, бо він приїжджає лише раз на тиждень. Здійнявся рвучкий вітер. Він пахнув морем і сіллю.
Над огорожею стукотять і шелестять зарості дроку. Крізь свист вітру чути дзюрчання води у струмочку, що стікає з пагорба і тече уздовж вулиці. Похолодало, і Джеффрі зайшов у будинок, щоб одягнути теплу куртку. Серена щось помішувала на плиті, діти зосереджено робили домашнє завдання за кухонним столом.
— Бак, — сказав він.
— О, як добре, що згадав.
— За п’ять хвилин буду.
— Може, й Елфріда якраз приїде.
Прокотивши бак для сміття нерівною дорогою, Джеффрі поставив його на узбіччі — там, де й завжди. Через дорогу виднілися дерев’яні ворота, що вели на обійстя іншого фермера.
Обіпершись на огорожу, як старий селянин, дістав з кишені пачку цигарок, взяв одну й підкурив від старої сталевої запальнички.
День поступово згасав. Джеффрі спостерігав, як оповитий туманом сад огортає темрява. Море стало синювато-сірого кольору, з білими цятками піни. Негода сьогодні. Хвилі розбивалися об підніжжя скель, а на щоках осідав вологий туман з моря.
Джеффрі пригадав вірш, який колись давно читав і вже встиг призабути:
Стояв на місці, аж поки докурив, а потім викинув недопалок і вже хотів був іти додому, аж раптом помітив світло фар — вони наближалися зі східного боку, то з’являючись, то зникаючи на поворотах.
Незабаром з’явилася стара синя «фієста» — обережно проїхала останній крутий поворот перед заїздом до Ембло. Він здогадався, що це Елфріда. Вийшовши на дорогу, замахав руками, і автівка зупинилася.
Джеффрі відчинив двері й сів на пасажирське сидіння. І одразу відчув знайомий аромат — Елфріда завжди користувалася лише цими парфумами, тому запах уже зрісся з нею.
Джеффрі сказав:
— Тут краще не зупинятися. Це головна дорога. Може трактор зачепити чи автобус із німецькими туристами. Повертай до будинку.
Вона послухалася і рушила, та за мить знову спинилася і мовила:
— Привіт.
— Ти приїхала.
— П’ять годин добиралася.
— Легко знайшла дорогу?
— Ти чудово намалював схему.
— А хто це на задньому сидінні?
— Горас, мій собака. Я ж казала, без нього не поїду.
— Я дуже радий, що ти приїхала. Весь час боявся, що зателефонуєш і скажеш, що передумала.
— Та ні, чого б це я раптом передумала, — сказала Елфріда і повернулася до справи: — Це під’їзд до твого будинку?
— Так.
— Він жахливо вузький, любий.
— Нічого, проїдеш.
— Тоді вперед.
— Вперед, — скомандував Джеффрі й розреготався.
Елфріда натиснула на педаль, і автівка рушила вузькою доріжкою.
— Як доїхала? — спитав Джеффрі.
— Нормально. Але трохи нервувала. Уже давно так далеко не їздила. Не дуже люблю незнайомі дороги з вантажівками, які гуркочуть поряд. Я ж не на «феррарі».
— Та нормальна в тебе автівка.
Щойно вони під’їхали до котеджу, ввімкнулося вуличне освітлення. Мабуть, Серена почула, як автівка шурхотить посипаною гравієм доріжкою.
Ліхтар освітлював відкритий майданчик, відгороджений з одного боку високою гранітною стіною. Але дорога простягалася далі, на ферму, що виднілася попереду.
— Отут паркуйся, — сказав Джеффрі.
Елфріда так і зробила. Раптом звідкись вискочили дві вівчарки, застрибали навколо автівки й несамовито загавкали.
— Не хвилюйся, — заспокоїв її Джеффрі. — Це мої. Тарбой і Файндус. Вони не кусаються.
— І Гораса не покусають?
— Гораса точно ні.
Вони вийшли з автомобіля і випустили Гораса. Собаки виконали традиційний танець знайомства — покружляли один довкола одного, обнюхуючись, а потім Горас побіг у густі зарості й, щасливий, підняв лапу.
Джеффрі зацікавлено дивився на нього.
— А що це за порода?
— Та безпородний він. Але відданий і охайний, та й загалом з ним немає проблем. Спати може зі мною. Я привезла його лежак.
Джеффрі відчинив багажник і дістав пошарпану валізу й велику паперову торбу.
— Ти що, з харчами приїхала?
— Це Горасова їжа та миска.
Із заднього сидіння Елфріда дістала собачий лежак і ще одну велику сумку. Зачинивши дверцята, Джеффрі повів її встеленою кам’яними плитками доріжкою за ріг будинку. Щойно вони завернули, як морський вітер ударив в обличчя.