Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 10)

З вікон і засклених дверей на доріжку падало світло. Джеффрі поставив Елфрідину валізу, відчинив двері, і вона зайшла на кухню. Діти підняли очі від домашнього завдання, а Серена у фартусі розвернулася від плити й міцно обійняла гостю.

— Джеффрі, то ти її знайшов! Так цікаво — пішов, щоб вивезти бак зі сміттям, а повернувся з Елфрідою. Як чудово все збіглося. Важка була дорога? Хочеш чаю? Чи щось поїсти? Ой, а ти ж ще не знайома з нашими дітьми, так? Це Бен. А це Емі. А це Елфріда, каченята.

— Ми знаємо, — відповів хлопчик. — Ви ж про неї вже сто років торочите.

У хлопчика було темне волосся, а в його сестрички — світле. Бен встав з-за столу й потиснув Елфріді руку, весь час зацікавлено зиркаючи на сумку. Він сподівався, що вона привезе подарунок, але батьки наказали в жодному разі самому нічого не питати — раптом гостя приїде без гостинців. Батькові очі, оливкова шкіра, густе темне волосся. Елфріда подумала, що через кілька років цей хлопчина розіб’є чимало дівочих сердець.

Джеффрі зайшов слідом за Елфрідою і поставив валізу біля сходів.

— Привіт, тату.

— Привіт, Бене. Домашнє завдання зробив?

— Ага.

— Розумничок. Емі, а ти?

— Та вже давно, — самовдоволено відповіла Емі й одразу опустила очі, засоромившись.

Затим підійшла до батька і, обхопивши його ногу, уткнулася обличчям у куртку. Видно було лише довге лляне волосся, біле як молоко, і світло-синій комбінезон. Елфріді дітлахи дуже сподобалися. Такі чарівні. І схожі на Джеффрі. Це його діти, хоча за віком могли би бути й онуками. І такі самі красиві, як і він. Але й Серена красива. Світле волосся, скручене у вузол і заколоте черепаховою шпилькою. Яскраво-блакитні очі, обличчя всипане дрібненьким ластовинням. Вона була у вузьких джинсах, у яких її ноги здавалися ще стрункішими, синьому пуловері та шовковому шалику на шиї. А ще, оскільки стояла біля плити, вдягнула фартух, і поки що не збиралася його знімати.

— То який план? — спитав Джеффрі.

— Я можу зробити Елфріді чаю, — відповіла Серена, — якщо вона хоче. Або вона може посидіти біля вогню, чи піти до себе в кімнату й розпакувати речі. А ще може прийняти ванну. Що захоче.

— А коли вечеря?

— Я планувала на восьму. Спочатку погодую Бена й Емі.

— Ковбаски, — Емі визирнула з-за батькової ноги.

— Прошу? — перепитала Елфріда. — Щось я не розчула…

— У нас будуть ковбаски з чаєм. І картопляне пюре, і запечені боби.

— Яка смакота.

— Але у вас буде щось інше. Мама готує.

— Не кажи, хай буде сюрприз.

— Курка з грибами.

— Емі! — прикрикнув на неї брат. — Мовчи.

— Та не сварися на неї, — розсміялася Елфріда. — Впевнена, буде смачно.

— Ну то що, — трохи голосніше, ніж зазвичай, сказала Серена, щоби перекричати дітей, — вип’єш чаю?

Але Елфріда пам’ятала, що були й інші варіанти, значно спокусливіші.

— Насправді я хотіла би піднятися нагору, розібрати речі та прийняти ванну. Можна?

— Звичайно. У нас лише одна ванна, але діти можуть помитися після тебе. Гарячої води вистачить усім.

— Дякую. Тоді так і зроблю.

— А Горас? — спитав Джеффрі. — Його треба погодувати?

— Так, звісно. Ти хочеш сам піти до нього? Дай йому, будь ласка, дві жмені сухого корму та пів банки консерви. І трохи теплої води.

— Горас — це собака? — спитав Бен.

— Ну точно не мій чоловік.

— А де він?

— Надворі. Сподіваюся, подружиться з вашими собаками.

— Я хочу подивитися…

— І я…

— Зачекай на мене…

І діти прожогом вискочили в темний сад — ані светрів не вдягнули, ані гумових чобіт не взули. Серена навіть слова не встигла їм сказати. І двері за собою не зачинили, тож усередину потягло холодом. Джеффрі мовчки зачинив їх і знову підняв Елфрідину валізу.

— Ходімо, — мовив він і повів її нагору рипучими дерев’яними сходами.

Показавши де і що, сказав наостанок:

— Спускайся приблизно за годинку. Зроблю тобі щось випити.

І вийшов, зачинивши за собою двері.

Тільки сівши на широке ліжко, Елфріда зрозуміла, як сильно втомилася. Позіхнула та роззирнулася навколо. Чарівна кімнатка. Невелика, не перевантажена меблями, але дуже зручна, затишна і якась спокійна. Така пасує Серені. Білі стіни, білі штори на вікнах, тонкий килимок на підлозі. На сосновій тумбочці лежить біла лляна серветка. Замість шафи — дерев’яні гачки й кілька різнокольорових вішаків. На ліжку синє ситцеве покривало, а на столику поруч — стосик книжок і нових журналів. У синій глиняній чашці — одна блідо-рожева гортензія.

Елфріда знову позіхнула. Вона таки приїхала. Не заблукала, автівка не зламалася, не потрапила ні в яку аварію. І Джеффрі зустрів її посеред дороги. Вискочив з обочини, наче розбійник, і замахав їй руками. Якби вона його не впізнала, то, мабуть, добряче злякалася б. Але вона ні з ким не могла його сплутати — високий, худорлявий, жвавий попри вік. Воно й зрозуміло — з молодою дружиною і малими дітьми йому ніколи старіти. А найголовніше — здається, він справді щасливий. Усе він зробив правильно. І Елфріда дуже рада, що у Джеффрі все склалося чудово — саме цього вона завжди йому й бажала.

Посидівши, вона підвелася з ліжка, розібрала свою невелику валізу й розклала речі на тумбочці та столику. Кімната ніби одразу стала її. Потім роздягнулася, накинула старий халат і пішла в маленьку ванну поніжитися у гарячій воді. Після купелі відчула себе значно краще, сили наче знову повернулися до неї. Елфріда з нетерпінням чекала приємного вечора в колі рідних. Убравшись у вельветові штани й шовкову сорочку, взяла сумку з подарунками та пішла сходами вниз, ніби моряк, який спускається на нижню палубу. На кухні діти доїдали ковбаски, а Серена збивала міксером білки. Побачивши Елфріду, вона всміхнулася:

— Джеффрі чекає у вітальні. Він розпалив камін.

— Може, тобі чимось допомогти? Хоч я не мастак у кулінарії, зате відмінно чищу каструлі.

— Каструлі не треба чистити, — відказала Серена, широко всміхнувшись.

— А я ще сьогодні побачуся з Беном і Емі?

— Звісно. Вони покупаються і прийдуть побажати всім нам доброї ночі.

— Я чудово відпочила у ванній. Наче аж омолодилася.

— А що таке омолодитися? — спитав Бен.

— Стати молодшою, — відказала Серена.

— Щось непомітно…

— Це тому, що я дуже стара, — усміхнулась Елфріда. — Обов’язково приходьте побажати нам доброї ночі, бо в мене дещо для вас є… — Вона підняла свою сумку: — Отут.

— А можна зараз подивитися?

— Ні, подивитеся потім, біля вогню. Наче на Різдво.

Джеффрі вона знайшла у маленькій вітальні. Він сидів біля каміна, як і належить джентльмену похилого віку, і читав The Times. Побачивши Елфріду, відклав газету й обережно підвівся, бо стеля в цій кімнаті чомусь була нижча, ніж в усьому домі, і Джеффрі побоювався, що може вдаритися головою об пофарбовану в білий колір балку. І не просто головою, а великою засмаглою лисиною, обрамленою довгим чорним волоссям, що спадало на комір. Його очі були темні, а під ними залягли тонкі зморшки людини, яка часто сміється. Убраний він був у синій светр і червону бандану, пов’язану на шиї замість краватки. Елфріді, яка завжди цінувала чоловічу красу, було приємно бачити, що її двоюрідний брат Джеффрі такий самий гарний, як і замолоду.

— Маєш чудовий вигляд, — сказав Джеффрі.

— Бо ж викупалася. Ванна просто божественна.

Поставивши сумку на підлогу, Елфріда сіла у крісло і зацікавлено роззирнулася. Кілька знайомих і кілька нових картин. Вогонь у каміні, сухі букети у глечиках, сімейні світлини в срібних рамках, доволі старі меблі. Маленька, але дуже затишна вітальня.

— У вас чарівний будинок, — сказала Елфріда.

— Це не моя заслуга, Елфрідо. Це все Серенина робота. Вип’єш вина?

— Охоче, дякую. Тут зовсім інший світ, порівняно з тим, у якому ти раніше жив, правда? Будинок на Кемпден-гіл, щоденні поїздки в Сіті на роботу, офіційні зустрічі, спілкування з потрібними людьми…