Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 12)

Елфріда помітила ягоди.

— Зберемо? — запропонувала вона Емі. — Зробимо ожинове варення.

— Ні, не можна, — рішуче відказала дівчинка. — У жовтні їх не можна збирати, бо на них уже пісяють корнволльські відьми.

— Як цікаво! А звідки ти це знаєш?

— Нам учителька розповіла. Тільки вона сказала не «пісяють», а «випорожнюються».

Вони дійшли до обриву, і перед ними розкинулася безмежна широчінь синього океану. На воді стрибали сонячні зайчики.

Звивиста доріжка різко пішла вниз, ніби вела в якусь потаємну печеру. Після припливу на ній лишився тоненький шар піску, а між скелями виднілися невеличкі озерця, що сяяли, як діаманти.

Попереду їхньої дружної компанії побігли собаки. За ними обережно спустилися й інші подорожні. Емі, лишивши Елфріду біля каменів, побігла на пляж, де Джеффрі вже будував з дітлахами піщаний замок, а Серена шукала мушлі й камінці, щоб прикрасити його.

Опівдні стало так тепло, що Елфріда зняла куртку й закачала рукави светра. На гладкому пласкому камені вони розстелили пледи, поставили кошики з їжею і наплічники, Елфріда примостилася поруч, милуючись неспокійним, величним морем. Вода переливалася різними відтінками, аж перехоплювало подих: сині, зелені, бірюзові й фіолетові потоки змішувалися, утворюючи білу пухку піну. Бурхливі хвилі, які здіймалися далеко-далеко в морі, котилися до берега, поступово набираючи вагу й висоту, аж доки розбивалися об щербатий гранітний берег, здіймаючи фонтани шипучих бризок. Над головою кружляли чайки, а на горизонті пробивав собі шлях крізь хвилі маленький рибальський човен.

Елфріда зачаровано дивилася на море. Час наче зупинився. Та невдовзі до неї підійшла Серена, щоб розкласти пригощення для пікніка. З наплічників дістали пляшки, пластикові стаканчики, паперові серветки та яблука. А затим ще теплі корнволльські пиріжки.

— Серено, коли ти встигла спекти пиріжки? — запитала приголомшена Елфріда. — На це ж треба купу часу.

— Я завжди тримаю десяток-другий у морозилці. Діти їх обожнюють.

— І я теж.

— А вчора розморозила. Наче відчувала, що сьогодні буде хороший день. Вип’єш чогось? Є лагер і вино. Чи, можливо, лимонад, якщо міцнішого не хочеш.

— Вина б випила залюбки.

Вино й досі було холодне. Елфріда зробила ковток із пластикового стаканчика. Здається, нічого смачнішого вона ніколи не пила. Повернувши голову до моря, сказала:

— Це рай.

— Влітку ми майже щовихідних сюди приходимо. Тепер стало простіше, бо діти вже виросли й можуть самі сюди дійти.

— Яка у вас щаслива сім’я.

— Так, — кивнула Серена і всміхнулася. — Я знаю. Нам дуже пощастило. Я це розумію, Елфрідо. Справді. І дякую за це щодня.

Час від часу Елфріда залишала Ембло і їхала своєю маленькою автівкою сама, залишаючи Гораса з вівчарками Джеффрі. Її дивувало, як у цьому віддаленому куточку поєднуються дика природа, сільський спокій і таке різноманіття життя. На вузьких і звивистих дорогах майже не було туристів, лиш зрідка їй траплявся якийсь автобус, вантажівка чи трактор. Проминувши порожній причал, Елфріда виїжджала на невеличку, зарослу рододендронами алею, де в на заздрість красивих садах досі буяла гортензія й крутилися на вітрі квітки фуксії, схожі на маленьких балерин.

Одного дня Елфріда поїхала в сусіднє містечко. Залишивши автівку на стоянці, пішки рушила через лабіринт вулиць і провулків, що вивели її до узбережжя. На набережній працювали ресторанчики й сувенірні крамнички, а ще їй стрічалося чимало маленьких галерей, у вікнах яких виставлялися картини й скульптури. Натрапивши на книгарню, вибрала дві книжки для Бена й Емі. Елфріді так сподобалося переглядати книжки, що вона згадала про Франческу й підібрала і для неї подарунок — «Острів овець» Джона Бакена. Елфріда пам’ятала, як захоплювалася цією книжкою у школі, й уже уявляла, як Оскар і Франческа читатимуть її разом, умостившись у величезному кріслі біля каміна.

Вона попросила загорнути книжки, розрахувалася, вийшла на вулицю й рушила далі. У крамничці виробів ручної роботи вибрала подарунки для Джеффрі та Серени — два в’язані светри з красивими орнаментами. Затим купила листівки та пляшку вина і, задоволена і щаслива, рушила назад лабіринтом вимощених бруківкою вуличок, де над головами сохла білизна, а на підвіконнях росли яскраві настурції й рожеві петунії. Аж раптом натрапила на чергову галерею. Не втримавшись і зазирнувши у вікно, Елфріда побачила маленьку абстрактну картину у світлій рамі. На ній був зображений Корнволл — саме таким, яким бачила його вона — такі самі кольори, такі самі форми.

Елфріді страшенно захотілося купити цю картину. Не для себе, а на подарунок. Якби Джимбо був живий, вона б точно йому сподобалася. Елфріда уявила, як дарує йому картину, як приносить її у його будинок у Барнсі, де вони були такі щасливі, як він розмотує її і як радіє, побачивши цю красу…

Картина раптом розмилася. Елфрідині очі наповнилися слізьми. Вона ніколи не плакала за Джимбо — просто тихо горювала і намагалася навчитися жити в холодній самотності. І вважала, що вже навчилася. А виявляється, ні. Мабуть, вона з тих жінок, які не можуть жити без чоловіка, і нічого із цим не вдієш.

Сльози висохли. Сором який! Їй шістдесят два роки, а вона рюмсає, як дівчинка, яка розбіглася з хлопцем. Але все одно Елфріда стояла і не зводила погляду з картини, яку так прагнула купити. Хотілося поділитися з кимось задоволенням. Подарувати її комусь.

Подумала, може, купити картину Оскарові Бланделлу. Але ж Оскар живе не сам. У нього є Ґлорія. І вона не зрозуміє такого подарунка. Елфріда навіть ніби почула її голос: «Елфрідо! Та це ж несерйозно. Просто набір геометричних фігур. Чотирирічна дитина намалює краще. Де тут верх, а де низ? Елфрідо, серйозно, це просто смішно. Що на тебе найшло? Витратила гроші на якусь мазню. Та тебе ж просто пограбували серед білого дня».

Ні. Погана ідея. Вона неохоче відвернулася від вікна галереї й рушила далі. Проминувши вулиці, вийшла на доріжку, яка зигзагами підіймалася вгору, до вершини порослого травою мису, що розділяв берег на дві частини. Поки підіймалася, вітер посилився.

Елфріда дійшла до вершини, і їй аж дух перехопило: довкола розкинулися тільки океан і небо. Горизонт був суцільного синього кольору. Здавалося, що вона опинилася посеред моря. Дійшовши до лавочки, Елфріда сіла і щільніше закуталася в куртку з овчини. Пакети з подарунками поставила поруч, наче якась пенсіонерка, втомлена від ходіння крамницями.

Але вона — не якась пенсіонерка. Вона — Елфріда. Вона тут. Вона все пережила — і живе далі. Але що чекає її попереду? З неба різко спустилася чайка і сіла біля її ніг. Певно, шукала чогось смачненького. Її очі були холодні й жадібні. Елфріда всміхнулася з такого нахабства. І раптом зрозуміла, що скучила за спілкуванням. Особливо за розмовами з Оскаром. Їй захотілося, щоб він теж був тут, приїхав хоча б на один день. А повернувшись у Дібтон, вони могли би поговорити про вітер, море і чайку. Пригадували б цю мить і дивувалися б магії цього чарівного місця.

Можливо, це найгірше — коли не маєш із ким розділити спогади.

Коли настав час повертатися в Дібтон, Елфріді аж не вірилося, що вона пробула цілий місяць в Ембло — так швидко збіг час. Звісно, Джеффрі й Серена вмовляли її залишитися.

— Можеш гостювати скільки захочеш, — сказала Серена, й Елфріда повірила в її щирість. — Ти чудова. Мама, сестра й подружка в одній особі. Ми за тобою скучатимемо.

— Мені дуже приємно. Але мушу повертатися. Повертатися до своєї реальності.

— Ти ще приїдеш?

— Навіть якщо ви не захочете.

Елфріда планувала виїхати якомога раніше, щоб до настання темряви дістатися Дібтона. О восьмій ранку вона вже була надворі, а Джеффрі складав її сумки в багажник. Уся родина зібралася біля її автівки, Емі гірко плакала.

— Я не хочу, щоб ти їхала. Хочу, щоб ти лишилася.

— Емі, сонечко, гості на те й гості, що не лишаються назавжди. Мені справді час їхати.

Горас теж не виказував бажання їхати. Щоразу, як його садовили в автівку, він вискакував з неї. Зрештою його взяли за нашийник, посадили на заднє сидіння й зачинили дверцята. Сумний, він визирав у вікно.

— Мені здається, він зараз теж розплачеться, — сказав Бен.

Ні Бен, ні Емі не встигли перевдягнутися після сну, і в теплих куртках і гумових чоботах, вдягнених на піжами, мали досить кумедний вигляд. Емі, почувши братові слова, заголосила ще сильніше. Серена взяла доньку на руки.

— Не сумуй, Емі. Щойно вони від’їдуть, Горас заспокоїться, — втішала вона доньку.

— Я не хочу, щоб вони від нас їхали.

Прощалися доволі довго. Зрештою Елфріда розвернулася до Джеффрі.

— Рідний мій, тисячу разів тобі дякую, — сказала вона і поцілувала його в щоку. Він ще не встиг поголитися, і темна щетина кольнула її. — Серено… — Швидко поцілувавши і її, погладила Емі по білявій голівці, хутко скочила за кермо, завела автівку і поїхала. Родичі ще довго стояли й махали їй услід. Елфріда була впевнена, що вони не пішли в будинок, аж поки її маленька «фієста» звернула на головну дорогу.

Не треба сумувати, не варто почуватися самотньою. Вони ж не навіки попрощалися. Захоче, знову може до них приїхати. Можливо, за рік, чи навіть раніше. Джеффрі й Серена завжди будуть там, Бен і Емі — теж. Брат і його дружина не зміняться, а от Бен з Емі підростуть, схуднуть чи поправляться, дізнаються багато нового про життя, у них випадуть молочні зуби. Вони вже ніколи не будуть тими дітлахами, яких вона полюбила всім серцем. Ці малюки назавжди лишаться в минулому — як і її відпустка, яка скінчилася.