Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 13)
Аби бодай трохи розвіяти журбу, Елфріда почала думати про майбутнє і про все хороше, що її чекає. Завжди так робила, щоби перебороти відчуття втрати. Вона їде додому, у своє маленьке гніздечко, до своїх речей. У їхній із Горасом маленький скромний прихисток. Відчинить двері й вікна, подивиться, чи все добре в саду, запалить вогонь у каміні.
А завтра, можливо, зателефонує у Ґранж і поговорить із Ґлорією. «Елфріда повернулася!» — вигукне Ґлорія й одразу запросить у гості. Елфріда візьме із собою книжку, яку купила для Франчески, «Острів овець».
Даруючи, пояснить, що купила саме її, бо в дитинстві дуже любила цю книжку, і ще скаже, що має надію, що і дівчинці вона теж сподобається.
Але спершу треба заїхати до крамниці й купити щось поїсти, бо вдома немає ні крихти хліба, вона навіть холодильник перед від’їздом вимила. Тож перша зупинка — мінімаркет місис Дженнінґс. Елфріда подумки склала список. Хліб і молоко. Сосиски, яйця, масло. Кава. Печиво та їжа Горасу. Може, якийсь суп на вечерю. Щось калорійне, на кшталт каллен-скінка…[7]
За півтори години Елфріда виїхала на головну трасу. Ввімкнувши радіо, налаштувалася на довгу дорогу.
Коли Елфріда виїхала на головну вулицю Дібтона, годинник показував пів на третю. Поруч із крамницею місис Дженнінґс, як завжди, стояла зграйка галасливих підлітків, а трохи далі Боббі Бартон-Джонс підстригав свій живопліт.
Здавалося, нічого не змінилося, хіба що дерева скинули листя й у повітрі відчувалося наближення зими.
Припаркувавшись, Елфріда взяла сумку і зайшла до крамниці. Людей не було. Пішла з кошиком між рядами, обираючи потрібні продукти, а затим звернула до каси, де місис Дженнінґс щось підраховувала на конверті. Вона явно не бачила, як Елфріда зайшла.
Нарешті жінка відірвала очі від конверта, побачила Елфріду, відклала олівець і зняла окуляри.
— Місис Фіппс. Оце так сюрприз. Давненько я вас не бачила. Як відпочили?
— Чудово. Щойно повернулася. Ще навіть удома не була, хочу спершу купити щось поїсти. — Поставивши кошик на стійку, потягнулася по
На це місис Дженнінґс нічого не відповіла. Елфріда підвела очі й побачила, що продавчиня стривожено дивиться на неї, покусуючи губу. Поклавши газету на продукти, Елфріда запитала:
— Місис Дженнінґс, усе гаразд?
— А ви що, нічого не знаєте?
— Про що?
— Нічого не чули?
В Елфріди раптом пересохло в роті.
— Ні, — ледве вимовила вона.
— Місис Бланделл.
— Що з нею?
— Вона загинула, місис Фіппс. Аварія на кільці у Падстоні. Везла свою малу додому з вечірки з феєрверками. Це сталося увечері четвертого листопада. Велика вантажівка. Бог знає, як це трапилося. Вона могла її не побачити, бо погода тоді була жахлива. Злива. — Шокована Елфріда не могла вимовити ані слова. — Мені дуже шкода, місис Фіппс. Я думала, ви вже чули.
— Звідки я могла чути? Я не читала газет. Ніхто не знав, де я. І номера мого ні в кого не було.
— Така трагедія, місис Фіппс… Ми не могли повірити. Ніхто в селищі не йняв віри.
— А Франческа? — спитала Елфріда, хоча і боялася почути відповідь.
— Вона теж загинула, місис Фіппс. І два маленькі песики, які сиділи позаду. На фотографії в газетах неможливо було дивитися. Їхню автівку просто розчавило. У них не було шансів. Добре одне: поліціянти сказали, що вони померли миттєво. Ніхто з них навіть нічого не зрозумів. — Голос місис Дженнінґс затремтів. — Звісно, ми часто чуємо про такі трагедії, але коли це стається з тим, кого знаєш…
— Так.
— Місис Фіппс, ви бліді як крейда. Зробити вам чаю? Ходімо до мене в підсобку.
— Ні, все гаразд. Дякую, — сухо відказала приголомшена Елфріда. — А похорон? — запитала вона за мить, бо, попри шок, голова залишалася ясною, а думки — чіткими.
— Кілька днів тому поховали. Тут, у селищі. Багато людей прийшло. Усі віддавали останню шану.
Отже, вона навіть утратила шанс оплакати їх і, можливо, когось утішити.
— А Оскар? Містер Бланделл?
— Давно його не бачила. Тільки на похороні. Усе тримає в собі. Бідолашний чоловік. Навіть думати страшно, що він пережив. І як почувається зараз.
Елфріда уявила собі Франческу, як та сміється і дражнить батька, як вони в чотири руки грають на піаніно, як вона сидить поряд із ним у великому кріслі, коли вони разом читають книжку. І відразу ж прогнала з думок ці картинки, бо згадувати все це було нестерпно.
— Він у Ґранжі? — запитала Елфріда.
— Наскільки мені відомо, так. Хлопець, який допомагає мені у крамниці, носить йому молоко, газети й інше. Мабуть, замкнувся в собі. Та воно й зрозуміло. Вікарій ходив до нього, але містер Бланделл навіть його не захотів бачити. Місис Масвелл, як і завжди, щодня ходить у Ґранж, але вона каже, що він майже не виходить із музичної кімнати. Вона лишає на кухні тацю з вечерею, але здебільшого він до неї навіть не торкається.
— Як думаєте, він захоче мене бачити?
— Звідки мені знати, місис Фіппс. Але ж ви з ним дружили.
— Я повинна була бути поруч.
— Це не ваша провина, місис Фіппс.
Цієї миті в крамницю хтось зайшов. Місис Дженнінґс знову начепила на носа окуляри, намагаючись набути ділового вигляду.
— Я рахую ваші продукти, так? Добре, що ви повернулися. Ми всі за вами скучали. Шкода, що я зіпсувала вам настрій. Вибачте.
— Дякую, що розповіли. Добре, що я дізналася це від вас, а не від когось іншого.
Вийшовши з крамниці, Елфріда сіла в автівку і на якусь хвильку завмерла. За один день її життя розкололося навпіл, і ці половинки вже ніколи не вдасться з’єднати. Більше нічого не буде, як раніше. Зі сміху й щастя в Ембло вона потрапила у втрату й невимовний біль. Найбільше пригнічувало те, що вона нічого не відчула, ні про що не здогадувалася. Чомусь саме через це Елфріда почувалася винною — ніби забула їх, зреклася, поїхала в Ембло, коли мала бути тут. У Дібтоні. З Оскаром.
З важким серцем вона завела автівку й рушила з місця. Боббі Бартон-Джонс вже обрізав живопліт і пішов додому. І це добре, бо зовсім не хотілося ані спинятися, ані з кимось розмовляти. Елфріда проїхала головною вулицею повз свій поворот до воріт Ґранжа — будинку, який належав Ґлорії. Повернула, проїхала під’їзною доріжкою, оминувши величезний кедр. Побачила майстерно відремонтований фасад будинку. Перед парадними дверима на майданчику, посипаному гравієм, стояв великий чорний лімузин.
Елфріда зупинилася поруч із ним, вийшла з автівки й лише тоді помітила, що за кермом лімузина сидить водій в уніформі й кепці та читає газету. Почувши кроки, він підвів голову, кивнув, показуючи, що помітив її, і знову опустив очі на результати перегонів. Водій явно не планував ні з ким розмовляти.
Елфріда пройшла повз нього, піднялася сходами й через арку зайшла на знайому, викладену плиткою веранду. Наполовину засклені двері були прикриті, але вона не натиснула на дзвінок — просто відчинила двері й увійшла до будинку.
Усередині стояла цілковита тиша, яку порушувало тільки цокання долівкового годинника, який секунда за секундою вимірював час. Елфріда трохи постояла, прислухаючись, — раптом з кухні долинуть якісь звуки чи згори залунає музика. Нічого. Тиша душила, наче туман.
Двері вітальні були відчинені. Вона пройшла через хол — товстий килим приглушував кроки — й увійшла всередину. Спочатку їй здалося, що в кімнаті ні душі, але за мить Елфріда побачила у кріслі біля згаслого каміна чоловіка. Видно було лише твідові штани та начищені до блиску броги.
— Оскаре, — тихо покликала вона.
Ступила кілька кроків уперед, щоб подивитися на нього, і вдруге за цей жахливий день пережила шок. Так, це був Оскар. Але він невимовно постарів. В окулярах, зморшкуватий, скоцюрблений у м’якому кріслі. Покрученими пальцями стискає головку зі слонової кістки на палиці з чорного дерева.
Елфріда інстинктивно піднесла руку до вуст, щоб стримати крик чи, можливо, затамувати відчай.
Він підвів на неї очі та скрикнув:
— О боже!
Елфріду охопило таке полегшення, що здавалося, ноги не витримають — і вона упаде там, де стоїть. Тож вона швидко сіла на м’який шкіряний пуфик біля каміна. Вони втупилися поглядами одне в одного. А за хвилю він знову озвався:
— Не чув, як ви увійшли. Ви дзвонили у дзвінок? Я трохи глухуватий, але дзвінок зазвичай чую. Вийшов би відчинити…
Це був не Оскар. Цей чоловік дуже старий. Зовсім інша людина. Схожий на Оскара, але не Оскар. Старий джентльмен років вісімдесяти, а то й більше. Дуже чемний, говорив із відчутним шотландським акцентом. Його голос нагадував голос доброго старого лікаря, який лікував Елфріду в дитинстві. Чомусь завдяки цьому їй стало значно легше з ним говорити.
— Ні, — відповіла вона. — Я не дзвонила. Просто зайшла.
— Пробачте, що я не підводжуся. Я наче заціпенів, важко рухатися. Мабуть, нам варто познайомитися. Я Гектор Маклеллан. Оскар — мій племінник.
Гектор Маклеллан, колишній власник Коррідейлу, тепер живе в Лондоні. Його син Г’ю витер з підошов британський пил і полетів жити на Барбадос.
— Оскар мені про вас розповідав, — сказала Елфріда.
— А ви хто, дорогенька?
— Елфріда Фіппс. У мене будинок тут, у селищі. Я живу сама. Ґлорія й Оскар були до мене дуже добрі. Вибачте, що дивно повелася, коли зайшла. Я подумала, що ви — Оскар. Потім, звісно, зрозуміла, що помилилася.