Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 15)

— Радий, що ти заїхав, Гекторе. Дуже це ціную. Щасливий був тебе бачити.

— Любий мій хлопчику… Дякую за обід. Заходь у гості, якщо будеш у Лондоні.

— Звісно.

— І подумай над моєю пропозицією. Може, тобі здається, що це надто кардинальні зміни, але так тобі легше дихатиметься. Ти не повинен тут лишатися. — На цих словах Гектор щось згадав і сунув руку до кишені. — Мало не забув. Записав для тебе. Номер телефону Біллікліффа. Тобі треба лише зателефонувати. Ключі від твого будинку в нього. — Гектор дістав із кишені складений аркушик паперу та простягнув Оскарові. — Єдине, — додав він і підморгнув мокрим від сльози старечим оком, — не дзвони надто пізно. Він полюбляє прикладатися до пляшки віскі, тому по обіді в нього вже язик заплітається.

А Елфріду хвилювали інші, значно практичніші питання.

— Будинок довго стоїть порожнім?

— Кілька місяців. Але місис Снід туди заходить, прибирає, провітрює. Біллікліфф її найняв, але плачу їй я. Ніхто не виграє, якщо будинок розвалиться.

— Схоже, ви добре все продумали, — зазначила Елфріда.

— Мені останнім часом мало про що доводиться думати. Тепер уже справді час їхати. На все добре, дорогенька. Надзвичайно приємно було познайомитися. Сподіваюся, ще колись побачимося.

— І я сподіваюся. Ми проведемо вас до автомобіля.

Оскар узяв Гектора під руку, й вони спустилися сходами на посипану гравієм доріжку. Похолодало, ще й мряка дошкуляла. Побачивши їх, водій вийшов із довгого автомобіля, обійшов його і відчинив дверцята. Спільними зусиллями вони всадили Гектора на сидіння та пристебнули паском безпеки.

— На все добре, Оскаре, любий. Я подумки з тобою.

— Ще раз дякую, що приїхав, Гекторе, — сказав Оскар, обійнявши дядька на прощання.

— Сподіваюся лише, що зміг бодай трішки тебе розрадити.

— Зміг, — запевнив його Оскар, відступив назад і зачинив дверцята. Автівка рушила. Гектор помахав зігнутою старою рукою. Оскар з Елфрідою спостерігали, як його авто граційно і неспішно попрямувало до Лондона. Вони стояли, аж поки автівка зникла з очей і звук двигуна стих.

Запала тиша, яку перебивало лише каркання круків. Було холодно і волого. Елфріда зіщулилася.

— Ходімо в будинок, — запропонував Оскар.

— Може, я вже поїду?

— Ні. Не хочу, щоб ти їхала. Хочу, щоб ти побула зі мною.

— А місис Масвелл ще тут?

— Вона йде після обіду.

— Хочеш, я заварю нам чаю?

— Чудова ідея.

— А можна Гораса теж узяти в будинок? Він цілий день просидів в автівці.

— Звісно. Тепер йому немає кого боятися. Пекінеси більше на нього не нападуть.

«О господи!» — подумала Елфріда. Підійшла до свого автомобіля й випустила Гораса. Той радісно вискочив і помчав по газону до густих лаврових кущів, біля яких довго стояв із піднятою задньою лапою. Закінчивши зі своїми справами, повернувся до них. Оскар нахилився, погладив собаку по голові, і вони знову зайшли в дім. Оскар зачинив двері й провів гостей на теплу й затишну кухню. Кухня Ґлорії — велика, продумана. Кухня, де зовсім недавно готували стільки смачної їжі, тепер здавалася порожньою і аж занадто чистою. Місис Масвелл лишила на столі тацю з чашкою, глечик молока і коробку печива. Вона явно робила все, що могла, аби її єдиний роботодавець з’їв бодай щось.

Елфріда знайшла чайник, налила воду й поставила на плиту. Затим повернулася до Оскара, підставивши спину до приємного тепла плити, і сказала:

— Хотілося б знайти потрібні слова, але я не вмію. Оскаре, я співчуваю. Якби ж я тільки знала… Я би приїхала з Корнволла. Хоча б на похорон устигла.

Оскар підсунув стілець ближче до кухонного столу, обіперся ліктями на нього і сховав обличчя в долонях. На якусь мить Елфріді здалося, що він плаче. Свій голос почула ніби здалеку:

— Не знаю чому, але я за цілий місяць навіть газети до рук не взяла. Я і гадки не мала, що сталося. До сьогодні…

Оскар повільно забрав руки від обличчя, й Елфріда побачила, що він не плакав. Але туга в його очах була така, що краще б він дав волю сльозам. Оскар сказав:

— Я подзвонив би, але не знав, де ти.

— Я навіть припустити не могла, що тобі може знадобитися мій номер. — Вона набрала повні груди повітря. — Оскаре, я добре знаю, що таке втрачати й горювати. Весь той час, що Джимбо хворів, я знала, що це кінець, що він ніколи не одужає. Але коли він помер, виявилося, що я зовсім не готова до болю й порожнечі. А ще я знаю: те, що я пережила тоді, — це лише крихітна частка того, що мусиш пережити ти. І я нічим не можу зарадити, ніяк не можу полегшити твій біль.

— Ти тут.

— Якщо хочеш поговорити, я готова вислухати.

— Ще не час.

— Знаю. Зарано. Зашвидко.

— Вікарій зателефонував майже одразу після аварії. Незабаром після того, як мені сказали, що Ґлорія і Франческа загинули. Намагався мене втішити, говорив про Бога, і я навіть подумав, чи не з’їхав він з глузду. Ти колись запитувала, чи побожна я людина. Здається, я тоді не зміг відповісти. Розумів лише, що музика, робота і хор для мене значили більше за будь-які церковні догми. «Тебе, Боже, прославляємо». Пам’ятаєш, на першій вечері у Ґранжі ми гуляли в саду, і ти сказала, що тобі особливо подобається певне аранжування «Тебе, Боже, прославляємо»? Ці слова і музика колись сповнювали мене вірою в добро і, можливо, навіть у вічність. «Тебе, Боже, прославляємо, вічна Тобі честь і слава! Тебе, Отче, величає безмір неба, земля жвава». Під потужні звуки органа, слухаючи хлоп’ячі голоси, які підносилися високо-високо… У ті моменти я справді вірував і знав, що мою віру ніщо не зможе похитнути.

Він замовк. Вона теж мовчала. Потім таки наважилася спитати:

— А зараз, Оскаре?

— Там усе було пов’язане з Богом. А я не можу вірити в Бога, який забрав у мене Франческу. І я прогнав вікарія. Здається, він образився.

— Бідолаха.

— Переживе, не сумніваюся. Чайник закипів.

І саме вчасно. Елфріда знайшла чайничок для заварювання, насипала в нього чай і залила окропом. Затим знайшла чашку і для себе, віднесла все на стіл і сіла навпроти Оскара. Так само вони сиділи й того дня — здається, відтоді минула вічність, — перед від’їздом до Корнволла, в її будиночку на Полтонс-роу. В Оскара тоді була багнюка на черевиках.

— Тобі подобається міцний чай, так?

— Міцний і чорний.

Вона налила собі чаю і відставила чайничок, щоб чай краще заварився.

— Гектор розповів, що твої пасинки хочуть продати будинок.

— Вони вважають, що мені слід переїхати у «Прайорі». Це вікторіанський особняк, у якому зараз влаштували будинок для людей похилого віку. Для старих і немічних джентльменів.

— Але ж ти туди не хочеш?

— Відверто кажучи, не дуже.

— А що хочеш?

— Хотів би, щоб мене не чіпали й дали зализати рани. Але тут побути на самоті не вийде — Джилс і Кроуфорд хочуть, щоб я зник, бо їм кортить якнайшвидше виставити будинок на продаж.

— Скоти. — Елфріда налила йому чорнильно-чорного чаю й підсунула чашку до нього. Він потягнувся до глечика, додав трохи молока і надпив. Елфріда продовжила: — Гектор Маклеллан розповів, що запропонував тобі.

— Я так і думав.

— Ти вважаєш, це погана ідея?

— Елфрідо, та це ж божевілля.

— Чому?

— Я тобі поясню. Сатерленд на іншому кінці країни. І я там не був п’ятдесят років. Гектор може казати що завгодно, але я там ні душі не знаю. Той будинок напівпорожній, у ньому вже давно ніхто не живе. Я й гадки не маю, з чого почати, щоб там усе облаштувати. Хто мені допоможе?

— Місис Снід.

— Елфрідо.

Це був докір.

Однак Елфріда не вмовкала.

— Він дуже далеко від цивілізації? Той будинок? — допитувалася вона.

— Ні. Він у центрі Крейґана, маленького містечка.