Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 16)
Цілком прийнятно, вважала Елфріда.
— Він жахливий?
— Жахливий… — повторив Оскар. — Цікаві ти слова добираєш. Ні, не жахливий. Просто великий, квадратний, нічим не примітний вікторіанський будинок. Не такий уже й бридкий, але й не вельми красивий. А ще там є сад. Але взимку в ньому не попрацюєш.
— Ну зима все одно колись скінчиться.
— Я просто не можу уявити, куди я там, у біса, подінуся і що робитиму.
— Ну одне я тобі можу сказати точно. Оскаре, тут лишатися тобі не можна. І в «Прайорі» ти поїдеш тільки через мій труп. Отже, слід розглянути будь-який інший варіант. Можеш переїхати до мене на Полтонс-роу, але, як ти знаєш, у тому будиночку навіть ми з Горасом заледве поміщаємося. — На цю пропозицію Оскар нічого не відповів. — Я думала, що ти, можливо, захочеш повернутися в Лондон, але Гектор зі мною не погодився.
— Він має слушність.
— Шотландія, — розмірковувала Елфріда. — Сатерленд. Принаймні там можна почати все з нуля.
— Мені шістдесят сім років, і я зовсім не в тій формі, аби щось починати. І хоча мені зараз не хочеться нікого ні бачити, ні чути, я все одно боюся залишитися сам. Боюся самотності. Жити одному — це найгірше, що може бути. Порожнеча кругом. До одруження з Ґлорією поряд зі мною завжди були колеги, хористи, школярі, безліч людей, з якими можна було поспілкуватися. Я жив повним життям.
— І знову можеш жити.
— Ні.
— Так, Оскаре, можеш. Звісно, таким, як раніше, життя вже не буде, я розумію. Але ти ще стільки здатен дати людям. У тебе така щедра душа. Ми не можемо дозволити, щоб усе це пішло за вітром.
— Ти сказала «ми»? — насупившись, запитав він.
— Обмовилася. Я мала на увазі «ти».
Оскар допив чай і налив собі ще. Чай почорнішав і мав зовсім не апетитний вигляд.
— Припустимо, я їду в Шотландію. Як мені туди дістатися?
— Є літаки й потяги.
— Краще автівкою.
— То їдь автівкою. Ти нікуди не поспішаєш. Помаленьку доїдеш…
Елфрідин голос почав стихати, і вона не закінчила думки. Варто було їй уявити, як Оскар сам вирушає в подорож у невідомість, як вона всією душею відчула його самотність. Ґлорія завжди сиділа поруч із ним на пасажирському сидінні, Франческа їздила на задньому, щось постійно розповідаючи. А ще пекінеси, яких часто брали із собою, а в багажнику лежали ключки для гольфу й вудки…
І тепер цього всього немає. І більше ніколи не буде.
Оскар побачив, як їй важко, й накрив її руку своєю долонею.
— Елфрідо, ти маєш бути мужньою, інакше я розвалюся на шматки.
— Я намагаюся. Але я не переживу все це замість тебе.
— Припустимо… припустимо, я погоджуся. І поїду. Сяду за кермо і поїду в Шотландію, в Сатерленд. Ти поїдеш зі мною?
Їй відібрало мову.
Елфріда не могла підібрати слів, аби бодай щось відповісти.
Дивилася йому в очі й намагалася зрозуміти, чи все правильно почула, чи справді він їй щойно це запропонував, чи вона сама це придумала, приголомшена горем.
— Поїхати з тобою?
— А чому б і ні? Хіба це погано? Поїхати разом? Якось доберемося. Візьмемо ключі в майора Біллікліффа, знайдемо мій будинок, оселимося і проведемо там зиму.
— А Різдво?
— Обійдемося без Різдва. Тільки не цьогоріч. Хіба це погано? Сатерленд далеко на півночі, дні там короткі, а ночі — довгі, і я навряд чи буду веселим співмешканцем. Але, можливо, до весни мені покращає. Мине час. Тут у мене немає майбутнього, ти сама це чітко сказала. Джилс і Кроуфорд хочуть будинок, то нехай забирають.
— А мій будинок, Оскаре? Що робити з
— Здай в оренду. Чи просто замкни. З ним усе буде гаразд. Сусіди за ним наглядатимуть, я навіть не сумніваюся.
Отже, він говорив серйозно. Запрошував її поїхати разом із ним. Хотів, щоб вона була поруч. Потребував цього. Потребував її, Елфріди. Ексцентричної, роззяви, вже далеко не красуні й не надто молодої.
— Оскаре, я не впевнена, що я — найкращий варіант.
— Ти себе недооцінюєш, Елфрідо. Будь ласка, поїхали. Допоможи мені.
«Чим я можу допомогти?» — запитала вона в Гектора, коли вони чекали Оскара з теплиць. А тепер Оскар сам відповів на це запитання.
Елфріда завжди була імпульсивною. Вона все життя приймала рішення, не думаючи про майбутнє, і ще жодного разу не пошкодувала. І тепер, озираючись назад, жалкувала лише про втрачені можливості — ті, що з’явилися не зовсім вчасно, або ті, на втілення яких їй забракло сміливості.
Набравши повні груди повітря, вона сказала:
— Гаразд. Я поїду.
— Ти чудова.
— Я поїду заради
— Кажи далі, не спиняйся…
— Мені соромно… Ми стільки всього обговорили, а я лише зараз, уперше за всю розмову, вимовила їхні імена. У Корнволлі я багато розповідала про вас. Розказала Джеффрі про вас усіх, як чудово ви мене прийняли. Я навіть купила Франчесці книжку. А для вас із Ґлорією придивилася картину, але побоялася, що вона Ґлорії не сподобається.
— А мені сподобалася б?
— Не знаю… — прошепотіла Елфріда й замовкла, бо в горлі застряг клубок. Вона заплакала, і теплі сльози, які текли по щоках, як не дивно, принесли їй полегшення. Вона спробувала витерти їх рукою. — Я… я лише один раз була в Шотландії. У Глазго, сто років тому, у концертному турі. Пам’ятаю нудні екскурсії та дощ, який ніяк не закінчувався… — Знайшовши в кишені хустинку, Елфріда висякалася. — А ще я не розуміла жодного слова, коли мені щось казали.
— Шотландський акцент — це весело.
— Мені тоді невесело було.
— Зараз теж сумно, але ти, як завжди, змусила мене всміхнутися.
— Як клоун?
— Ні. Не клоун. Як мила і цікава подруга.
Сем
Раннього грудневого ранку, в п’ятницю, коли надворі ще було зовсім темно, Сем Говард викотив візок зі своїм багажем у зал прибуття аеропорту Гітроу. За огорожею, як завжди, купчилися люди, які когось зустрічали: пари похилого віку, молодь у спортивних штанях, втомлені мами з дітьми, водії в уніформі, які очікували важливих пасажирів, до яких Сем не належав, і чоловіки із загадковими табличками в руках, на яких великими літерами було написано «Містер Вілсон» і «Трейдингова компанія Абдул Азіза».
Сема ніхто не зустрічав. Ані дружина, ані водій. Ніхто, хоч і стримано, не радів тому, що він приїхав. Він знав, що надворі дуже холодно. Перед посадкою пілот оголосив, яка температура в Лондоні, та й люди, яких він побачив в аеропорту, були в теплих куртках, рукавичках, шарфах і вовняних шапках. У Нью-Йорку теж холодно, але то був сухий мороз, що додавав енергії, а з Іст-Рівер дув кусючий вітер, й усі прапори на флагштоках нагадували замерзлі прямокутники.
Візок котився важко — дві валізи, величезна американська сумка з приладдям для гольфу і портфель. Сем покотив його до автоматичних дверей і вийшов у холодну мокру темряву англійського зимового ранку. Став у чергу до таксі. Чекати довелося хвилин п’ять, але цього вистачило, щоб ноги замерзли. На сидіннях таксі чомусь були поліетиленові чохли з газетним принтом, а за кермом сидів насуплений чоловік з моржовими вусами. Сем подумки відзначив, що водій, на щастя, не з любителів побазікати, бо говорити йому зовсім не хотілося.
— Куди їдемо?
— Вендсворт, будь ласка. Південний захід. Сімнадцятий район. Б’юлі-роуд, чотирнадцять.
— Прийнято.
Водій не вийшов з автівки, щоб допомогти Семові з багажем — мабуть, вирішив, що той достатньо молодий і сильний, тож впорається сам. Сем закинув валізи в багажник, поставив сумку з ключками на підлогу ззаду, відкотив убік візок, сів в автівку і зачинив дверцята. Щойно таксі рушило, двірники щосили забігали по склу.
Хоч Сем недовго чекав таксі, проте встиг змерзнути. Тому підняв комір темно-синього пальта і відкинувся на брудне поліетиленове сидіння. Позіхнув. Почувався страшенно втомленим і хотів у душ. Він летів разом із бізнесменами, і перед посадкою ті по черзі тихенько збігали в туалет, де вмилися, поголилися, поправили краватки й загалом трохи освіжилися. Певно, мають якісь ранкові зустрічі. Бідолахи. У нього ранніх зустрічей не було, і він був майже щасливим. Перша зустріч запланована аж у понеділок на дванадцяту тридцять. Обід із сером Девідом Свінфілдом, президентом фірми «Старрок і Свінфілд», своїм безпосереднім босом. А доти Сем міг займатися чим заманеться.
Сем позіхнув і провів рукою по колючій щетині на підборідді. Може, й
Таксі зупинилося на червоному світлофорі. Раптом водій кинув через плече:
— З відпустки їдете?
— Ні, — коротко відказав Сем.