Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 18)

На Б’юлі-роуд розташувався триповерховий будинок у вікторіанському стилі на кілька квартир. Від тротуару його відділяв сад із заасфальтованим навісом для автівок. Уся тиха вулиця була заставлена автомобілями — отже, тут живуть заможні люди. Дерева зараз стояли голі, зате влітку, коли всі вони вкриються листям, здаватиметься, що це не лондонське Сіті, а затишне передмістя.

Того похмурого ранку темрява ще не розсіялася. Двері будинку відчинилися, коли Сем, стоячи біля валіз, розраховувався з таксистом. У потоці світла постала чоловіча фігура.

— Семе! — гукнув Ніл Філіп, одягнений у костюмні штани й темно-синій светр з комірцем-поло. Певно, вже зібрався на роботу в Сіті. Він підійшов доріжкою до воріт. — Господи, який я радий тебе бачити.

Ніл міцно стиснув Сема в обіймах — він ніколи не соромився демонструвати емоції. Гостю здалося, що його обійняв ведмідь. Таксист, спостерігаючи за зустріччю, і бровою не повів. За хвилю таксі поїхало, а Ніл нахилився, підняв дві важезні валізи й рушив до дверей. Семові лишилося донести ключки для гольфу та портфель.

— Джейні саме дітей збирає, зараз спуститься. Добре долетів? Змучився, певно, страшне. — Ніл кинув валізи біля сходів. — Там чайник закипів, кави хочеш?

— Ще й як.

— То ходімо.

Знявши пальто, Сем поклав його на поручні. Згори доносився незадоволений дитячий голос. На сходинці стояла пара маленьких гумових чобіт та іграшкова вантажівка. Сем рушив за Нілом холом на простору кухню зі скляною стелею і раковиною під вікном.

Штори ще не розсунули, та над головою виднілися темні хмари, крізь які де-не-де пробивалися ранкові промені. Попід стінами стояли соснові шафки, шумів холодильник, а стіл, застелений картатою скатертиною, був накритий до сніданку: пакети з вівсянкою й мюслі, глечик з молоком, підставки для яєць.

Ніл насипав у чашку кави й залив окропом. Кімнату враз наповнив чудовий аромат.

— Їсти хочеш?

— Ні, просто кави.

Відсунувши стілець, Сем сів і полегшено зітхнув. Ніяк не міг збагнути, чому почувається таким знесиленим. Він же сім годин просидів у кріслі, а здається, наче не присів ні на хвильку.

— Маєш чудовий вигляд, Ніле.

— А, так непогано все. Сімейне життя. Виживаю як можу, — відказав він, затим дістав хліб і поклав два шматочки в електричний тостер. — Ти ж цього будинку ще не бачив, так? Ми його купили років за два після твого від’їзду до Нью-Йорка. Джейні сказала, що це апґрейд наших житлових умов. Та й сад дітям потрібен.

— Нагадай.

— Що?

— Скільки їм? Дейзі та Лео. Уже втратив лік.

— Дейзі — десять, Лео — шість. Вони дуже зраділи, що ти тут поживеш. Від самого твого дзвінка тільки про це й говорять. Ти скільки зможеш побути?

— Ніле, я ж не у відпустці. Я у справах. Президент фірми викликав. Якийсь новий проект.

— То виходить, Нью-Йорк, до побачення?

— Поки що так.

— Семе, мені дуже шкода… щодо Дебори й усього цього.

— Ми поговоримо про це, тільки не зараз. Довга розмова.

— Пропоную ввечері махнути в паб, і ти все розкажеш мені за кухлем пива. І знай, що можеш тут жити, скільки забажаєш.

— Ти дуже-дуже добрий.

— Такий уже я, хлопче, такий я.

Тостер клацнув, і шматочки хліба вискочили. Ніл дістав їх і поклав нові. Сем спостерігав за акуратними і точними рухами цього кремезного і навіть, здавалося б, трохи незграбного чоловіка. Волосся й досі було густе і темне, лише подекуди проступали сиві пасма. Він набрав вагу — таке часто буває з чоловіками спортивної статури — але загалом не дуже змінився.

Ніл Філіп і Сем дружили з першого дня навчання у приватній школі — двоє незграбних хлопців, які намагалися розібратися, що і як влаштоване у житті. Ніл часто бував у Редлі-Гілл, і Семова мама в якийсь момент почала називати його другим сином. Коли Сем вступив до університету Ньюкасла, Ніл поїхав до Единбурзького університету. Там захопився регбі й навіть один сезон грав півзахисником у збірній Шотландії. Після навчання хлопці знову зустрілися в Лондоні. Сем тоді жив у квартирі на Іл-Парк-Коммон. І зустрілися так, ніби й не було років розлуки. Коли Ніл одружувався з Джейні у церкві Святого Павла в Найтсбриджі, Сем був у нього шафером. А коли Сем брав шлюб з Деборою — церемонія проходила у саду біля будинку її дідуся й бабусі в Іст-Гемптоні, — Ніл і Джейні прилетіли в Штати, і Ніл був у нього шафером. За це Сем був щиро вдячний, бо інакше з боку нареченого взагалі не було б ані друзів, ані родини.

Ніл налив кави й поставив варитися яйця. Голоси нагорі погучнішали, потім на сходах почулося тупотіння, і в кухню влетіли двоє дітей. Дейзі була одягнена у шкільну форму, а Лео — в джинси та светрик. Вони спинилися і витріщилися на незнайомця.

— Привіт, — озвався Сем.

Діти мовчали, раптово засоромившись.

— Привітайтеся, — нагадав їм Ніл.

Та замість привітатися Лео випалив:

— Я думав, ви будете в ковбойському капелюсі.

— У Нью-Йорку не носять ковбойських капелюхів, дурбецало, — штовхнула його сестра.

— А що тоді носять?

— Нічого, мабуть.

— Хто нічого не носить? — запитала Джейні, переступаючи поріг кухні. Вдягнена вона була так само, як і син. І відразу пішла до Сема, широко розкинувши руки: — Семе, як же ми давно не бачилися! Чудово, що ти приїхав! — Сем підвівся, і Джейні обійняла й поцілувала його. — Господи, ти ж не поголився. Колешся.

— Ще не встиг.

— Ніби сто років тебе не бачила. Сподіваюся, ти повернувся назавжди. Дейзі, ти не з’їси стільки кукурудзяних кульок, відсип трохи Лео.

У будинку запала тиша, усі розійшлися: Ніл — на роботу, а Джейні повела дітей до школи. Сему показали його спальню та вбиральню. Він викупався, поголився, закутався в халат, який висів на гачку дверей ванної, і впав на ліжко. Надворі вже розвиднілося. У вікно зазирали мереживні гілки платана. Дорогою зі свистом пролітали автомобілі. Високо в небі пролетів літак. Сем заснув.

На вихідних переважно дощило, але в понеділок зранку дощ припинився, і між стрімкими хмарами то тут, то там навіть виднілося синє небо.

У суботу вони подивилися футбольний матч під дощем, у неділю — прогулялися мокрими доріжками в Річмонд-парку, а після чаю довго грали в «Монополію» з дітьми. Тож визирнувши у вікно в понеділок зранку, Ніл засмучено кинув:

— Закон підлості.

І поїхав на роботу. Потім пішли діти — сьогодні їх відвозила до школи сусідка. Затим прийшла прибирати жінка родом з Ямайки. А Джейні зібралася пройтися крамницями.

— Дати тобі ключ? — спитала вона Сема. — Я повернуся приблизно по четвертій.

— Тоді не треба.

— А ти коли повернешся?

— Гадки не маю.

— Ну, — всміхнулася вона і швидко поцілувала його в щоку, — успіху.

Сем пішов майже одразу після неї. Вдягнувся, як належить для важливої зустрічі, застебнув пальто, озброївся Ніловою парасолькою на випадок, якщо раптом піде дощ. Зачинив вхідні двері під звуки гімнів, які наспівувала прибиральниця, чистячи ванну. О дванадцятій двадцять п’ять він підійшов на Сент-Джеймс-стріт, зайшов у ресторан «Вайтс» і спитав у портьє, чи тут уже сер Девід Свінфілд. Той відповів, що сер Девід очікує на гостя біля шинквасу.

З ресторану вони вийшли о п’ятнадцятій тридцять. Спустилися сходами до дороги, де на сера Девіда чекала автівка. Шеф запропонував підвезти Сема додому, але той ввічливо відмовився. Довга чорна автівка пірнула в автомобільний потік і зникла в напрямку Піккаділлі.

Сем розвернувся і пішки рушив до Вендсворта. Минув Ґрін-парк, Белґрейв-сквер, Слоан-стріт і Кінґс-роуд. Вже вечоріло, ввімкнулися вуличні ліхтарі. Вітрини крамниць сяяли різдвяними прикрасами, заманюючи покупців. Вогники на гірляндах здивували Сема, бо останнім часом він так поринув у власні проблеми, що навіть забув про Різдво. Інколи час тягнувся, як гумка, а інколи пролітав, наче несамовитий. Різдво. Сем і гадки не мав, де святкуватиме його цьогоріч, а ще знав, що ніхто не чекає від нього подарунків. Це була правда, хоч і неприємна, і він не збирався ховатися від неї. Однак думка про подарунки виявилася дуже слушною. Зайшовши у квіткову крамницю, купив величезний букет білих лілій для Джейні, а трохи далі вулицею зазирнув у винну крамницю і купив Нілові коньяк і пляшку шампанського. Треба ще купити подарунки для Дейзі й Лео, однак Сем і гадки не мав, що їм може сподобатися. Мабуть, треба запитати в них. Після двох днів, проведених із дітьми, Сем не сумнівався, що вони залюбки скажуть, що хочуть.

Коли він дістався району Челсі, сил уже не лишилося, ще й знову пішов дощ. Була майже п’ята вечора, час пік, тож автівки повзли наче равлики. Але хвилин за п’ять Сем таки спіймав таксі. Вони нескінченно довго тяглися через Вондсворт-бридж, та нарешті виїхали на Б’юлі-роуд, Сем побачив за засунутими шторами будинку номер чотирнадцять світло і відчув, ніби повертається додому.

Сем подзвонив, і двері відчинила Джейні.

— Нарешті. Я вже думала, що ти десь загубився.

Вона була вдягнена у джинси та червоний пуловер, а темне волосся зачесала нагору й заколола черепаховою шпилькою.

— Пройшовся трохи.

Джейні зачинила двері.

— Декому недільної прогулянки під дощем у Річмонд-парку на весь тиждень вистачило б. То як усе пройшло? Я маю на увазі обід із президентом компанії.

— Нормально. Я все розповім, тільки трохи згодом, — сказав Сем і простягнув їй букет лілій. — Це тобі. Подарунок добрій хазяйці цього дому.