Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 20)
— І де?
Сем відповів не одразу. Зробив ковток — віскі було холодне, міцне, із присмаком диму, потім поставив склянку на низький столик.
— Чув колись про Мактаґґертів із Баклі?
— Про тих, що виробляють твід у Сатерленді?
— Угу, про них.
— Ну звісно. Будь-який джентльмен із передмістя, який себе поважає, має твідовий мисливський костюм, виготовлений у Баклі. У тата такий був, точніше,
— Були. Але «Старрок і Свінфілд» купили їх кілька місяців тому. Дивно, що ти про це не знав. Мабуть, не читаєш
— Щодня читаю, але цю новину пропустив. Текстиль — не зовсім моя галузь. Оце так несподіванка — Мактаґґерти здохли. — Він скривив губи в лукавій посмішці. — Але скажу відверто, не дивно. На продукції, яка не має попиту, багато не заробиш.
— Це одна з їхніх проблем, так. А ще вони не диверсифікували доходи. Я так розумію, в них все влаштовано як і десятки років тому, і вони не планували нічого змінювати. Але зараз скоротився навіть ринок класичного твіду. Великі маєтки продають, мисливські будинки стоять порожні. Відповідно, і твідовий одяг для мисливців і лісників мало кому вже потрібен. До того ж у них були й інші проблеми. Старий Мактаґґерт кілька років тому помер, у нього лишилися двоє синів, однак їм цей бізнес нецікавий. Один займається комп’ютерами, в іншого величезний гараж на околиці Глазго. Повертатися на фабрику вони не захотіли. Гадаю, для них життя далеко на півночі непривабливе.
— Оце так, — зітхнув Ніл. — Ну, мабуть, у всіх свої інтереси. То що сталося далі?
— Ну спочатку синочки повиводили активи, попродавали всі фабрики, а потім виставили й сам бізнес на продаж. Але ніхто особливо ним не зацікавився, і тоді робітники фабрики звернулися в управління місцевих компаній і, склавшись грошима, викупили бізнес. Проблема в тому, що робочих місць у тому регіоні не так і багато, сам розумієш. А на фабриці люди дуже досвідчені, поколіннями працювали там — шили, ткали, фарбували тощо. — Сем допив останні краплі зі склянки. — Тож вони цілком нормально продовжували діяльність, у них навіть з’явилося кілька нових замовлень, почали експортувати товар у Штати, а потім бах — і катастрофа. Два місяці без упину дощило, річка вийшла з берегів і затопила фабрику на висоту людського зросту. Все пропало — товар на складах, комп’ютери, майже все обладнання. Це був кінець. Банки все забрали за борги, управління місцевих компаній удруге вже не могло допомогти, і всі працівники лишилися без роботи.
Ніл підвівся.
Потім підійшов до Сема і забрав у нього порожню склянку.
— Ого, оце не пощастило.
— Скажи? Опинившись у такому скрутному становищі, вони звернулися в концерн «Старрок і Свінфілд». Девід Свінфілд зробив усе можливе, щоб урятувати компанію. Але сама фабрика і досі не працює. Вона стоїть з початку потопу, а всі працівники, окрім трьох, зараз у відпустці за власний кошт.
Ніл знову наповнив склянку й приніс Сему.
— То в чому полягає твоя робота?
— Я повинен оживити фабрику. Запустити виробництво.
— Отак просто? Раз — і все?
— Звісно, не відразу. Фабрика і до потопу на ладан дихала. Більшість обладнання купували ще за часів Ноєвого ковчега. Не менш як рік піде на те, щоб усе закупити й запустити процес.
— Мені дивно, що Свінфілд узагалі погодився туди інвестувати. Ну тобто ти віриш, що в такій глушині можна розгорнути бізнес? Якщо чесно, я не впевнений, що воно того варте.
— А я впевнений. Звісно, доведеться багато чого змінити й переробити, модернізувати, але ім’я Мактаґґерта має фантастичну репутацію. Бізнес стане шалено прибутковим, якщо ми зайдемо на люксові ринки.
— Що? Але ж вони не припинять робити старі добрі важезні куртки для тих, хто живе за містом? Їх обов’язково треба лишити.
— Звісно! І килими теж. Це їхня візитівка. Традиції. Але то буде лише частина продукції. А зосередимося ми на легших, яскравіших тканинах. Виготовлятимемо щось для італійського ринку, наприклад. Шалі, шарфи, накидки, светри. Ну модна індустрія. І дорога, і витратна.
— Кашемір?
— Звісно.
— Я так розумію, і з Китаєм працюватимете?
— У Девіда Свінфілда вже є агенти в Маньчжурії.
— А обладнання?
— Мабуть, купимо швейцарське.
— Але ж тоді доведеться перенавчати всіх працівників…
— Так, але навчання проведуть представники постачальників прямо на місці. На жаль, штат доведеться скоротити.
Ніл помовчав, подумав. Потім зітхнув і спантеличено похитав головою.
— Звучить справді цікаво, та я не уявляю, як ти житимеш на торф’яних болотах після Лондона та Нью-Йорка. Все одно, що стати британським віцеконсулом на Андаманських островах. Таке собі підвищення.
— Зате я займатимуся тим, що знаю і вмію.
— А платня?
— Підвищили.
— Отже, дали тобі хабаря.
— Та ні, просто бонус, — усміхнувшись, відказав Сем.
— А у вільний час що робитимеш? Коли не треба буде працювати на фабриці чи копирсатися у гросбухах? Навряд чи в Баклі життя вирує. Може, навіть доведеться навчитися грати в лото.
— Рибалитиму. Пам’ятаєш, як ми з татом ходили рибалити? І гратиму в гольф. Там неподалік щонайменше п’ять чудових полів. Стану членом місцевого гольф-клубу, подружуся зі старими джентльменами в заляпаних супом пуловерах.
— Напевно, зустрінеш там чимало Ніків Фалдо[10].
— Можливо.
— Тобі не здається, що це крок назад?
— Якщо повернення до своїх коренів — крок назад, то я згоден на нього. І, як не дивно, мені подобається думка, що я стану людиною, яка подолає проблеми, що там накопичилися. Як управляти маленькою фабрикою, я теж знаю. Навчився у батька. А він справді любив цей бізнес. І ткацькі верстати теж. Любив їх так, як інші чоловіки — автомобілі. До рулонів твіду торкався, ніби гладив їх. Він отримував справжнє задоволення від дотику шерсті. Може, я теж такий. Одне знаю напевно: маркетинг мені набрид. Уже не можу дочекатися, коли знову опинюся на фабриці. Почну все спочатку. Сьогодні мені здається, що це саме те, що мені потрібно.
Ніл уважно подивився на нього і сказав:
— Не ображайся, але мені здається, що твій президент поводиться з тобою як батько із сином, якому підшукує нові й нові заняття.
— Бо в мене особисте життя розвалилося?
— Ну так.
— Та ні. Я запитав його про це за обідом. Виявляється, він уже давненько вирішив перекинути мене на ту фабрику, задовго до того, як почув про Дебору.
— Ну звісно. Дурне запитання. Сер Девід Свінфілд не став би тим, ким став, якби мав добре серце. І коли ж ти їдеш?
— Якнайшвидше. Але маю ще деякі справи владнати. Завтра зустрінуся з банкірами. Треба скласти графік інвестування. І ще дещо.
— А де ти там житимеш? Ти ж ніби казав, що сини Мактаґґерта продали всі будинки.
— Так. Та то дрібниці. Можу в готелі жити чи винайму будинок. Або познайомлюся з чорноволосою дівчиною і поселюся з нею в хатинці з дереновим дахом.
— Хай буде так! — розреготався Ніл. Затим глянув на годинник, зручніше вмостився своєю чималою дупою у кріслі, позіхнув і почухав потилицю. — Ну що ж, можу тільки побажати успіхів, старий.
— Просто треба штовхнути все це як слід, щоб воно зрушило з місця.
Ніл широко всміхнувся і відказав:
— Тоді раджу прикупити пару міцних кросівок, бо знадобляться… — Він не договорив, бо подзвонили у двері. — От лайно! — буркнув Ніл, поставив склянку і звівся на ноги. — Старий зануда приперся.
Не встиг він зробити й кроку, як відчинилися кухонні двері, і Джейн швидко вийшла в хол. А за мить пролунав її голос:
— Привіт. Як ти? Дуже рада тебе бачити. — У її голосі звучала непідробна радість, і Сем уже вкотре подумав, яке в неї добре серце. — Заходь. — Далі почулося чоловіче бубоніння. — Ой, цукерки. Як приємно. Треба сховати їх від дітей. Ти пішки йшов від метро чи все-таки зміг спіймати таксі? Давай пальто, я повішу. Ніл тут…
Джейні відчинила двері у вітальню, і Ніл ступив назустріч гостю. Сем теж підвівся з крісла.
— Привіт… — мовив Ніл.
— Ніле. Нарешті! Радий зустрічі. Давно не бачилися. Дуже дякую, що запросили.
— Та нема за що.
— Ти лишень подивися, що він мені приніс, — утрутилася у розмову Джейні та показала чоловікові цукерки. На вечір вона перевдягнулася в чорні вельветові штани й білу сатинову сорочку, а зверху пов’язала смугастий червоно-білий фартух. У руках тримала скромну коробочку м’ятних цукерок у шоколадній глазурі. — Смакота.