Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 22)

— Незабаром.

— Є де жити?

— Ні. Всі будинки при фабриці розпродали. Поселюся в готелі, а тоді пошукаю, що можна купити.

— Цікаво, — кинув Г’ю. Усі подивилися на нього, але він мовчки й зосереджено тушив недопалок у попільничці.

— Що цікаво? — нарешті не витримала Джейні.

— Те, що в мене є там будинок.

— Де?

— Не в Коррідейлі, а в Крейґані. Це ще ближче до Баклі.

— Звідки в тебе будинок у Крейґані?

— Це старий будинок. Колись там жила сім’я управителя і була контора. Доволі великий, міцний, у вікторіанському стилі. Із садом. Але моя бабуся вирішила, що він розташований далеко від Коррідейлу, й управителю далеко добиратися до роботи, тому переселила його із сім’єю в зручніше місце, на території парку, в Коррідейлі. А будинок лишила мені та моєму двоюрідному братові. Ми співвласники.

— І хто там зараз живе? — запитав, насупившись, Ніл.

— Зараз ніхто. Останні двадцять років його винаймала одна сімейна пара похилого віку на прізвище Кохрани, але чоловік помер, а дружина поїхала жити до якихось родичів. Відверто кажучи, саме через цей дім я і приїхав у Лондон. Хочу виставити його на продаж. Мені він зовсім не потрібен. Намагався додзвонитися Оскарові, своєму двоюрідному брату, другому співвласнику, щоб про це поговорити, але так і не зміг з ним зв’язатися. Може, він уже помер. Занудився до смерті, не сумніваюся навіть.

Джейні, не звертаючи уваги на останню ущипливу фразу, запитала:

— А він захоче продати свою половину?

— А чого б і ні? Він ніколи не цікавився тим будинком. У мене завтра вранці зустріч з агентством «Герст і Філдмор». Хочу поговорити, чи візьмуться вони за цей дім. Може, таки зможуть продати.

— Але ж твій двоюрідний брат…

— Ой, та розберуся з ним, коли повернуся з Франції.

— Навіщо ви нам усе це розповідаєте, Г’ю?

— Ваш друг Сем шукає собі житло, а я продаю будинок. Думаю, він підійде йому ідеально. До роботи близько, до магазинів теж, і там неподалік є розкішне поле для гольфу. Що ще чоловікові треба для щастя? — Г’ю обернувся до Сема: — Можеш його подивитися. І домовимося якось. Було б чудово, якби ми обійшлися без посередників.

— Скільки ви за нього хочете? — обережно спитав Сем.

— Ну, я його не оцінював. Зрозуміло чому. Але… — Г’ю опустив очі та змахнув попіл з колін. — Думаю, тисяч сто п’ятдесят він коштуватиме.

— Вам на двох із двоюрідним братом?

— Саме так. По сімдесят п’ять кожному.

— А коли ви зможете з ним зв’язатися?

— Гадки не маю, старий. Його не впіймаєш. Де завгодно може бути. Але це не означає, що ти не можеш поїхати й подивитися будинок.

— А до кого я маю там звернутися? До якогось агента чи ще когось?

— У цьому немає потреби, — відказав Г’ю і, нахилившись убік, почав щось шукати в кишені. За мить дістав великий старомодний ключ із червоною биркою, на якій водостійким маркером великими літерами було написано: «ЕСТЕЙТ-ХАУС». Показав, наче трофей.

— Ти що, завжди його із собою носиш? — вражено спитала Джейні.

— Та ні, дурненька, звісно, ні. Кажу ж, завтра збирався в «Герст і Філдмор», хотів їм віддати.

Сем узяв ключ і запитав:

— А як з вами зв’язатися?

— Я дам тобі свою візитівку, старий. Можеш надіслати факс на Барбадос. А ще залишу номер телефону Моді, тієї, що живе на півдні Франції, якщо раптом ти вирішиш швидко.

— Я подивлюся будинок, дуже дякую. Але оформити продаж без дозволу вашого двоюрідного брата ми не зможемо.

— Звісно. Жодних махінацій. Усе повинно бути чисто і красиво. Але пропозиція хороша.

На мить у вітальні запала тиша.

Потім Джейні сказала:

— Надзвичайний збіг. Гадаю, це знак. Чудовий знак. І означає він, що все йде правильно, все йде добре. Може, відсвяткуймо? Сем приніс пляшку шампанського. Пропоную відкоркувати її і випити за Сема, за фабрику Мактаґґертів і його щасливе життя в новому будинку.

— Чудова ідея, — погодився Г’ю. — Але, якщо ви не проти, я б радше випив ще джину з тоніком.

Керрі

Тієї ночі Керрі приснилася Австрія, Обербойрен. Темно-синє небо і сніг, такий сліпучий, що кожна сніжинка скидалася на діамант. Вона іде на лижах. Навколо ні душі. Вона плавно з’їжджає білим полем, що простягається в нескінченну далечінь. Траса в’ється поміж чорних сосен. Керрі сама, більше нікого нема. Аж раптом, обігнувши сосни, далеко попереду бачить такого самого самотнього лижника. Чорний силует мчить від неї схилом униз, витанцьовуючи на снігу. Вона знає — то Андреас. Вона хоче, щоб він теж побачив її, щоб зачекав. Тому гукає до нього: «Андреасе! Зачекай, я хочу бути з тобою. Їдьмо разом». Чує свій голос, чує, як його відносить вітром, як скриплять її лижі на гладенькій трасі. «Андреасе!» Але він зникає. Вона підіймається на пагорб і бачить, що він почув її, стоїть, чекає, обіпершись на палиці, спостерігає, як вона їде. Дивиться в небо, чорні окуляри насунув на лоба.

Він сміється. Зуби біліють, підкреслюючи засмагу обличчя. Мабуть, він не тікав — просто дражнився. Андреас. Вона доїжджає до нього і спиняється. І лише тепер розуміє, що це не Андреас, а якийсь чужий чоловік з вовчою усмішкою і холодними, як сірі камінці, очима. І небо вже не синє — воно потемніло, як перед грозою. І їй стає страшно…

Цей страх її і розбудив. Керрі лежала, широко розплющивши в темряві очі. Серце вискакувало з грудей. Розгублено обвела очима кімнату, побачила вуличні ліхтарі за вікном. Вона не в Австрії, не в Обербойрені. Вона в Лондоні. Це не її просякнута ароматом сосен квартира з балконом, а гостьова спальня у квартирі її друзів, Сари й Девіда Ламні, у районі Патні. Не кришталево-чисте, всипане зорями небо, а сіра мряка. Сон як рукою зняло. А разом з ним зник і Андреас, який ніколи насправді їй не належав. Усе скінчено.

Простягнувши руку, намацала наручний годинник на приліжковому столику. Шоста година темного грудневого ранку. Порожнє ліжко морально тиснуло на неї. Вона відчайдушно хотіла, щоб Андреас був тут, поряд, прагнула притулитися до його мускулистого, наче вилитого, тіла. Захотілося повернутися туди, де вони й повинні бути, — у величезне різьблене дерев’яне ліжко під низькою стелею з балками. Хотілося кохатися, відчуваючи безмежне блаженство. Перевернувшись на бік, вона обійняла себе за плечі, щоб трохи заспокоїтися і зігрітися. Усе буде гаразд. Це ніби хвороба, та вона минеться. Зрештою Керрі заплющила очі, уткнулася обличчям у подушку та знову заснула.

О дев’ятій вона прокинулася й побачила, що зимова ранкова сірість посвітлішала. Девід і Сара вже пішли на роботу, залишивши її вдома саму. Вона уже тут тиждень, але так нічого й не зробила: ні з ким не зустрілася і навіть не почала шукати роботу. Сара та Девід розуміють її, тому й не підганяють. Із рідних Керрі поговорила лише з батьком — зателефонувала до нього в Корнволл, і вони довго, майже годину, тепло і приязно розмовляли. «Ти ж зателефонуєш мамі, так?» — спитав він, і вона пообіцяла, що зробить це. Але досі зволікала, знаходячи різні причини, аби не телефонувати. Так минув тиждень. А це немало. І Керрі розуміла, що відкладати далі вже не можна. Сьогодні, просто зранку, вона зателефонує Доді. «Сюрприз, — скаже вона радісним голосом. — Я повернулася. У Лондон».

Далі будуть здивування, пояснення, вибачення… А потім вони домовляться про зустріч. Певна річ, Керрі не боялася зустрітися з мамою і сестрою Ніколою, та разом з тим і не горіла бажанням побачитися з ними. Розуміла, що вони засиплють її новинами, але жодної доброї вона так і не почує. Однак інших рідних у неї немає. Тому мусить задовольнитися тими, що є. І що швидше домовиться про зустріч, то раніше все закінчиться.

Керрі вилізла з ліжка, загорнулася в халат і спустилася на перший поверх. На кухні ідеально прибрано. Сара хоч і працювала повний день, але квартира сяяла чистотою. Керрі побачила записку біля горщика з квіткою, що стояв по центру стола.

Привіт! У холодильнику є бекон і апельсиновий сік. У Девіда зустріч допізна, а я повернуся як завжди. Якщо підеш до крамниці, купи, будь ласка, овочів на вечерю. Наприклад, цвітної капусти. І ще візьми чаю «Лапсанґ Сучонґ». Обіймаю, цілую. Сара

Керрі закип’ятила воду, заварила каву, поклала хліб у тостер. Каву випила, а тости так і не з’їла. З тумбочки на неї докірливо поглядав телефон. Коли вона допила третю чашку кави, на годиннику була вже за чверть десята. Навіть Доді Саттон у такий час уже має прокинутися. Керрі набрала номер. Дощ стукав у шибки. У слухавці почулися гудки. Керрі зачекала.

— Алло.

— Ма.

— Хто це?

— Керрі.

— Керрі? Ти з Австрії телефонуєш?

— Ні. З Лондона. Я тут. Удома.

— На Ренфурлі-роуд?

— Ні. Будинок на Ренфурлі-роуд я вже три роки здаю. І про виселення мушу повідомити винаймачів за три місяці. Наразі я безхатько.

— То де ти?

— У Патні. У друзів. Просто через річку від тебе.

— Ти давно повернулася?

— Приблизно тиждень тому. Справ було багато, не могла зателефонувати раніше.

— Тиждень? То ти що, у відпустці? — жалібно запитала Доді.

— Ні, не у відпустці. Я кинула роботу. Вирішила, що вже задовго там працюю.

— Я була впевнена, що ти поїхала назавжди. Ми тебе роками не бачимо. Що сталося?

— Нічого. Просто захотілося так вчинити.

— То ти влаштуєшся на іншу роботу?