Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 23)
— Доведеться. Ма, слухай, я думала зайти в гості. Ти сьогодні вдома?
— До обіду так. Потім іду грати в бридж з Лейлою Максвелл. У неї катаракта. Бідолаха майже не бачить карт.
— То, може, пообідаємо разом? — запитала Керрі.
— Де, тут?
— Якщо хочеш, можемо кудись сходити.
— Ні. Я щось приготую. Може, суп і паштет або щось інше. Підійде?
— Ідеально. А як Нікола?
— Ох, дівчинко моя, то суцільна драма.
— Драма? — перелякано перепитала Керрі.
— Гадаю, вона з’їхала з глузду. Прийдеш, я тобі все розповім. — Доді трохи помовчала, а потім додала, ніби їй сяйнула геніальна ідея: — Взагалі, це якийсь цікавий збіг. Те, що ти повернулася, я маю на увазі. Нікола прийде на обід, але, якщо ти завітаєш раніше, ми встигнемо перекинутися парою слів.
Керрі вже й пошкодувала, що зателефонувала.
— А що Люсі? — запитала вона.
— Люсі теж тут. Сьогодні зранку не пішла до школи, там котел міняють чи щось таке. Сидить у себе в кімнаті, зубрить щось, готується до якогось іспиту. Вона взагалі переважно сидить у себе в кімнаті, тож нам не заважатиме.
— Хотілося б її побачити.
— О, побачиш, побачиш. То коли ти прийдеш?
— О пів на дванадцяту нормально буде? Пішки піду, мабуть.
— У тебе немає автомобіля?
— Є, але прогулянка не завадить.
— Погодка мерзенна.
— Переживу. Побачимося, ма.
— Чекатиму.
І Доді поклала слухавку. Керрі ще трохи потримала свою біля вуха, потім теж опустила. Якусь секунду дивилася на телефон, а тоді розреготалася. Не радісно, а іронічно-гірко. Мама, як завжди, холодна й байдужа. Вона цього й очікувала, і разом з тим — боялася.
Так було завжди. Вони ніколи не могли нормально спілкуватися. Можливо, між ними навіть була якась особиста неприязнь. Але Керрі в підлітковому віці змирилася із цим і навіть навчилася це приймати. Вона бувала в гостях в інших родинах, бачила, як батьки спілкуються з дітьми, і розуміла, що якби не тато, вона б узагалі ніколи не довідалася, що таке любити самій і відчувати, що тебе теж люблять.
Чого вона так ніколи й не зрозуміла, то це чому Джеффрі Саттон взагалі одружився з Доді. Можливо, тому що вона була гарненькою, чарівною кокеткою, до того ж уміло прикинулася саме такою, якою будь-який чоловік бачив свою майбутню дружину. А коли він зрозумів, що саме на це вертихвістка і сподівалася, було вже запізно. Доді ж бачила у Джеффрі не лише привабливого дорослого чоловіка, а й забезпечене майбутнє. Він мав пристойну роботу — працював брокером у Сіті, робив успішну кар’єру, а його колеги належали до того соціального стану, про який Доді мріяла і до якого прагнула.
Нікола народилася першою, а за п’ять років з’явилася Керрі. Здавалося, що вони не рідні сестри — настільки вони були різні. Складалося враження, що Ніколу Доді народила без участі Джеффрі, а Джеффрі сам якимось дивом пустив на світ Керрі.
Він був її батьком, другом, союзником… А ще він — чоловіком, який уклав шлюб із негідною себе жінкою. Саме Джеффрі возив дочок до школи, поки їхня мати валялася в ліжку, пила китайський чай і читала книжки. Керрі пам’ятала, як радісно збігала сходами вниз, щоб зустріти його після роботи, коли чула, як він відчиняв ключем вхідні двері, бо Доді ще не повернулася, — вона, як завжди, грала в бридж, і на кухні стукала каструлями тільки жінка з
Найбільше в житті Ніколу цікавили одяг, хлопці й вечірки. Тому ніхто не здивувався, коли в двадцять один рік вона заручилася й вийшла заміж. Її обранця звали Майлз Веслі. Про такого чоловіка для старшої доньки Доді могла лише мріяти. У нього була бабуся, леді Барфілд, і батьки, які мали завидний маєток у Гемпширі. Сам він закінчив Гарвард і працював у «Герст і Філдмор» — відомому агентстві з продажу нерухомості з філіями по всій країні. Майлз працював у головному офісі на Девіс-стріт — набирався досвіду в продажу нерухомості спортивного призначення, мисливських угідь для полювання на тетеруків і ділянок для риболовлі. Більшого мамі годі й бажати. Доді чудово провела час за плануванням весілля, якому заздритимуть усі подруги та про яке говоритимуть ще не один рік.
Керрі відмовилася бути подружкою нареченої на цьому весіллі. Худа і висока, вона старанно навчалася, бо понад усе на світі хотіла вступити до університету. Від її зовнішнього вигляду мама впадала в розпач — вона ненавиділа улюблені доньчині зношені джинси, важкі черевики й мішкуваті футболки. А коли Керрі принесла з крамниці вживаного одягу «Оксфам» потерту шкіряну куртку, Доді мало не знепритомніла.
Коли вдома прозвучало слово «дружка», Керрі одразу ж рішуче озвучила свою позицію.
— Ні, — заявила вона.
Вибухнув скандал.
— Як можна бути такою егоїсткою?! — кричала Доді.
— Та дуже просто.
— У тебе тільки одна сестра, подумай про неї!
— Слухай, ма, я б навіть і заради королеви на це не пішла. Я метр сімдесят зростом, тому роль дружки не для мене. Я не йтиму до вівтаря у рожевій тафті, схожа на меренговий рулет. І на цілковиту ідіотку.
— Ти чудово знаєш, що рожевої тафти не буде. Ми з Ніколь обрали темно-рожевий шифон.
— Ще гірше.
— Ти ніколи не думаєш про своїх рідних. Лише про себе.
— Цього разу я якраз і думаю про Ніколу. У неї купа симпатичних подружок, які мріють стати дружкою. Та й загалом, — позіхнула Керрі, — я не фанатка церковних весільних церемоній. — Інколи їй подобалося позлити матір. — Чого не можна просто піти й розписатися? Зекономили б купу грошей. Хоча тоді не буде ані весільних подарунків, ані чеків на чималеньку суму.
— Яка ж ти зла.
— Та не зла я. Просто розмірковую логічно.
Доді набрала повні груди повітря, намагаючись заспокоїтися, а тоді сказала тихим, рівним голосом:
— Якщо хтось захоче подарувати Ніколі чек на весілля, то я напевно знаю, що вона прийме його з вдячністю. Зрештою, їм треба обставляти нову квартиру. Купити холодильник, лампи, килими. Все це недешево коштує.
— Краще всі ці гроші покласти на спеціальний рахунок — буде чим платити за розлучення…
Доді вилетіла з кімнати, гепнувши дверима. Зате про дружку більше ніхто і не заїкався.
Саме молодшій доньці Джеффрі зізнався першій. Їй було вже дев’ятнадцять, вона вивчала літературу і філософію в Оксфорді й насолоджувалася кожним днем свого життя. Одного недільного ранку він зателефонував їй із Лондона.
— Ти сьогодні зайнята?
— Та не дуже.
— Хочу запросити тебе на обід.
— Оце так.
— Мама поїхала до Ніколи. У Люсі температура, тож вона помчала допомагати. Я буду в тебе приблизно о дванадцятій.
— Чекаю, — радісно відказала Керрі.
Стояв золотий жовтневий день. Забравши Керрі з гуртожитку, Джеффрі повіз її за місто у ресторан
І тоді Джеффрі розповів Керрі про Серену — як познайомився з нею, почав зустрічатися й закохався.
— Ми знайомі вже п’ять років. За віком Серена годиться мені в доньки, але вона для мене — все, і я вже не зможу без неї жити.
Її батько — зрадник. У нього є інша жінка. Керрі про таке й подумати не могла. І навіть не знала, що йому на це відповісти.
— Ти шокована, Керрі?
— Звісно, ні. Просто не очікувала такого.
— Я хочу залишити вас і зійтися з нею. — Керрі глянула на батька й побачила біль у його темних очах. — Я жахливо з тобою вчиняю.
— Ні. Ти просто кажеш правду.
— Я б і раніше пішов. Але не міг, поки не був упевнений, що ви з Ніколою… влаштувалися в житті, мабуть. Подорослішали. Я мав бути поруч, поки був вам потрібен. Тепер усе інакше. Зараз я знаю, що ти міцно стоїш на ногах. А Нікола заміжня, має доньку. Сподіваюся, вона щаслива. Майлз завжди здавався мені порядним чоловіком, хоча й слизький він трохи. Вона, мабуть, не дає йому спокійно жити. Та це вже його проблеми.
— Бідолашний ти мій, — сказала Керрі й подумала про шлюб батька з Доді. А за мить спитала: — А ти був дуже нещасний всі ці роки?
Джеффрі похитав головою.
— Ні. У мене в житті було чимало радісних моментів, особливо пов’язаних із тобою. Але я втомився прикидатися і бачити в усьому позитив. Більше не можу пахати як віл, намагатися заробити більше, мучитися і все одно заледве виходити в нуль. Хочу іншого життя. Хочу тепла, любові, спілкування, сміху. А Доді цього мені не дасть. Ми вже багато років спимо окремо — ти знаєш, мабуть. Я хочу дім, куди зможуть приходити мої друзі, щоб посидіти на кухні за спагеті й келихом вина. Хочу після роботи відчиняти двері й знати, що мене чекають. Хочу зранку голитися й чути, як смажаться яйця з беконом, як закипає кава. І це не криза середнього віку. Це глибока потреба, яка живе в мені вже роками.