Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 25)

— А де всі? — спитала Керрі.

— Я ж казала. Люсі у себе в кімнаті, а…

— Вона не дуже любить спілкуватися?

— Не дуже. Здебільшого сидить у своїй кімнаті. Там у неї є робочий стіл, комп’ютер, інколи дивиться телевізор.

У білому мармуровому каміні над штучним вугіллям танцювали маленькі електричні вогники. Доді сіла поруч із ним, у своє крісло. Коли Керрі подзвонила у двері, вона читала газету, і тепер взяла її маленькими доглянутими пальчиками з рожевим манікюром, склала і поклала на кавовий столик.

Хмари знову затягли небо, і сонячне світло потьмяніло.

— Добре, що ти так швидко прийшла. Я хотіла тобі все розказати. У нас тут раптом справжня драма розігралася.

— А де Нікола?

— Незабаром прийде.

Керрі сіла у крісло перед каміном, з іншого боку килимка з білої овчини.

— А куди вона пішла?

— До туристичної агенції.

— Хоче кудись поїхати?

— Я вважаю, вона збожеволіла. Здається, я ж казала тобі телефоном? Познайомилася з одним чоловіком. Американцем. Кілька тижнів тому зустріла його на якійсь вечірці, і відтоді вони зустрічаються.

Керрі подумала, що звучить цілком непогано, і сестра зовсім не схожа на божевільну.

— А хто він, той американець? — обережно спитала Керрі.

— Цілком пристойний чоловік. Бізнесмен. Займається чи то залізницями, чи то металом, щось таке. Живе у Клівленді, штат Огайо. Хтозна, де це. Звати його Рендалл Фішер. А зараз він повертається в Америку й запросив Ніколу до себе на Різдво.

— У Клівленд?

— Ні, у нього квартира чи дім у Флориді. Він завжди святкує Різдво там.

Поки що все звучало абсолютно нормально, і Керрі ніяк не могла збагнути, де ж та драма.

— Він одружений?

— Каже, що розлучений.

— Ну, мабуть, так воно і є. Ти з ним знайома?

— Звісно. Вона раз чи двічі приводила його сюди випити, а один раз він запрошував нас обох на вечерю. У «Клариджес». Він там знімав номер.

— Отже, він явно при грошах, — сказала Керрі, а тоді уважно подивилася на Доді й запитала: — Ма, тобі він що, не подобається?

— Та ні, він абсолютно нормальний. Років п’ятдесят. Не дуже привабливий.

— А Нікола вважає його привабливим?

— Мабуть.

— То в чому проблема?

— Я вважаю, вона чинить нерозважливо. Вона ж нічого не знає про цього чоловіка.

— Ма, їй тридцять п’ять років. Вона вже доросла дівчинка й може сама собі дати раду. Або ж наробити помилок, якщо хоче.

— Та зовсім не про це йдеться.

— А про що? Поясни.

— Керрі, ти хіба сама не розумієш? Ідеться про Люсі.

— Ти хочеш сказати, що Люсі він не запросив?

— Запросив, запросив. Але вона відмовляється їхати. Каже, що зовсім не хоче летіти у Флориду, що нікого там не знає, що їй нічого там робити, та й Рендаллу вона не дуже потрібна. Мовляв, запросив просто тому, що так треба.

— У цьому є певна логіка, — мовила Керрі. — І я розумію Люсі. Скільки їй? Чотирнадцять? Мабуть, вона не дуже комфортно почувається. Плюс, погодься, трохи незручно дивитися, як мати крутить роман.

Шия Доді ледь помітно почервоніла — явна ознака, що вона починає дратуватися. Мати ненавиділа, коли з нею сперечалися і вона мусила доводити свою правоту.

— Це чудова можливість для Люсі. Поїздить, світ побачить…

— А якщо вона цього не хоче…

— Але що вона робитиме?

«Нарешті, — подумала Керрі, — ми дійшли до суті».

— На Різдво? З тобою буде, мабуть. Зрештою, зараз це її дім. Відколи батьки розлучилися, вона живе тут. Куди ж іще їй іти?

Доді відповіла не одразу. Вона підвелася з крісла, підійшла до вікна, постояла, подивилася на річку. Керрі чекала. Аж ось мати повернулася до неї.

— Я не можу лишитися з нею. У мене своє життя. Плани, запрошення… Може, поїду в Борнмут до Фріменів. Вони щороку ходять у готель «Пелес». Запросили й мене. — З її тону було зрозуміло, що Люсі в цих запаморочливих планах місця немає. — Я вже немолода, Керрі. І вже не можу займатися дітьми, як раніше. І не збираюся змінювати плани через уперту дівчину.

«Я в цьому й не сумнівалася», — подумала Керрі. Затим, помовчавши якусь мить, спитала:

— А що її батько? Майлз? Чому вона не може відсвяткувати Різдво з ним і його новою дружиною? Чи вони тепер взагалі не спілкуються?

— Звісно, спілкуються, — відказала Доді, сівши знову в крісло і напружено нахилившись уперед. — Час від часу проводить з ними неділю, але без великого ентузіазму.

— У них немає дітей, так?

— Ні. І навряд чи будуть. Вона будує кар’єру, — мовила Доді, скрививши вуста. — Її життю діти не повинні заважати.

— Отже, вони не хочуть, щоб Люсі завітала до них на Різдво?

— Відверто кажучи, я була в такому відчаї, що зателефонувала Майлзу й усе йому розказала. Довелося, бо Нікола ані говорити з ним не хоче, ані навіть ім’я його згадувати. Але Майлз із дружиною їдуть на Різдво в Санкт-Моріц кататися на лижах, і в компанії лише дорослі. Люсі ніколи не каталася на лижах, а з незнайомими людьми почувається вкрай скуто. Майлз сказав, що про це й мови не може бути — вона просто всім зіпсує свято.

Керрі стало дуже шкода дитину, батьки якої ворогують між собою і штовхають її одне одному, наче м’ячик.

— У такому випадку, ти в глухому куті, — сказала вона, докладаючи неабияк зусиль, щоб голос звучав не надто холодно.

— Нікола рішуче налаштована їхати у Флориду. Відверто кажучи, вона буває такою егоїсткою. І це після всього, що я для неї зробила…

— Може, вона просто отримала шанс трохи повеселитися і хоче ним скористатися.

— Трохи повеселитися… — повторила Доді з такою гіркотою, що ці слова прозвучали майже непристойно.

Керрі уважно спостерігала за матір’ю. І раптом їй здалося, що Доді ніби уникає дивитися їй в очі. Дивиться вниз, смикнула рукав, поправила золотий ґудзик.

— Я про це й казала телефоном. Що ти дуже вчасно повернулася з Австрії.

— Я. Ти хочеш, щоб я забрала Люсі до себе.

— У тебе вже є якісь плани? — запитала Доді, нарешті глянувши на Керрі.

— Ма, я недавно приїхала. У мене ще не було часу щось спланувати. Мені навіть жити немає де, а на Ренфурлі-роуд я зможу заїхати тільки в лютому. Я живу на валізах. Тому я в принципі не можу приймати гостей.

— Я не це мала на увазі. Я подумала, може… — Доді затнулася на мить, а тоді додала: — Може, твій батько…

— Джеффрі?

— Ти тепер кличеш його Джеффрі?