Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 27)

— Може, у тебе є якісь цікаві пропозиції, Керрі?

— Не знаю. Але зараз ідеться про твою дочку, а не про собаку, яку треба відправити у притулок. Якщо ти не проти, я хочу поговорити з Люсі. Навряд чи вона скаже щось дурніше, ніж її мама і бабуся.

— Дуже тобі дякую.

— Де її кімната?

— Поруч із кухнею, — відказала Нікола, кивнувши в той бік головою. — Там.

Керрі рушила до дверей. Коли вона вже їх відчинила, озвалася мати:

— Може, зможеш переконати її бути хорошою дівчинкою і просто… поїхати?

Керрі не відповіла. Вийшовши з кімнати, тихенько зачинила за собою двері.

Люсі

Фарнем-корт будували в часи, коли сім’ї середнього достатку тримали прислугу, яка постійно жила з ними. Тому в кожній квартирі була маленька непримітна кімнатка для служниці чи кухаря. Коли Люсі Веслі після розлучення батьків переїхала до бабусі, їй виділили саме цю комірчину. Але дівчинка не переймалася тим, що вона надто маленька і темна. Головне, що це була її власна кімната.

Вікно виходило на мощений внутрішній двір. Внизу росли кущі й деревця, які мав би поливати й підстригати садівник. Фактично з вікна не було на що дивитися, і воно залишалося заштореним білим тюлем. Стіни були пофарбовані в жовтий колір, ніби створюючи ілюзію сонячного світла, штори теж були жовті з білими смужками. У кімнаті стояло ліжко, завалене плюшевими ведмедиками, великий стіл із шухлядами, за яким Люсі робила домашні завдання, і багато поличок, заставлених книжками. На столі — комп’ютер і лампа, біля стіни — маленький телевізор, на синьому килимовому покритті лежав ще й невеличкий пухнастий килимок. Шкільні друзі заздрили Люсі, бо в неї була своя кімната, яку не треба ділити з набридливою молодшою сестрою і купою дитячих речей.

Люсі підтримувала в кімнаті ідеальний порядок. Інакше й бути не могло. Такий характер. Книжки на полицях стояли рівними рядами, розташовані від найвищої до найнижчої, ліжко рівнесенько застелене, одяг акуратно складений. У школі на парті теж був ідеальний лад: олівці наточені, зошити складені акуратним стосиком. Раз на тиждень місис Барджесс, яка прибирала в бабусиній квартирі, пилососила в кімнаті Люсі й витирала пил, залишаючи по собі відчутний запах лавандового поліроля. Час від часу в Люсі вмикалася домогосподарка, і тоді вона прибирала після місис Барджесс ще раз — витирала дзеркало над туалетним столиком і полірувала срібну рамку з батьковою фотографією.

Вона страшенно скучала за ним — не лише як за людиною, а й тому, що після того, як він пішов, відчуття сім’ї розвалилося, як стілець, у якого відпала ніжка. Воно скособочилося, викривилося, втратило сенс. І Люсі знала: це назавжди. Уже нічого не буде, як раніше. Коли батьки розлучилися, їй було сім років. Невдалий вік… Хоча хіба для цього буває вдалий вік? Вона була ще малою, але вже достатньо дорослою, аби зрозуміти, що відбувається. Тканина їхнього життя рветься, і тепер вони з мамою лише удвох лататимуть те, що від нього лишилося. Вони переїхали до бабусі. Спершу Люсі думала, що це тимчасовий прихисток, та з часом зрозуміла, що вони залишаться тут назавжди. Хоч мама з бабусею доволі часто сварилися, проте спільне життя, здавалося, цілком задовольняло їх обох. Думки Люсі ніхто не питав, тому вона тримала її при собі.

Іноді Люсі бачилася з татом, але його нова дружина, Мерилін, не надто хотіла мати з нею справу, і її явно не цікавили ані власні діти, ані тим паче пасербиця, ані будь-що взагалі, окрім роботи. Інакше Мерилін уже давно народила б дитину. Вони з Майлзом навіть нормального будинку із садом не мали — жили в такій квартирі, де можна було просто зателефонувати й замовити додому якісь снеки, якщо не хочеш готувати.

Мерилін точно була не з тих, кому можна довіритися. Відверто поговорити з татом Люсі теж не могла, бо йому доводилося маневрувати між донькою від першого шлюбу і другою дружиною. Іноді їй здавалося, що вона вибухне, якщо не знайде когось із дорослих, з ким можна буде поговорити. Директорка школи, міз Максвелл-Браун, цілком підходила на цю роль і навіть час від часу натякала, що, якщо Люсі хочеться з кимось поговорити, вона залюбки її вислухає. Але стриманість і надмірна вірність сім’ї заважали Люсі. Крім того, вона боялася, що її почнуть жаліти, ніби вона якась сирота. Тому вона вперто відповідала: «У мене все гаразд». І міз Максвелл-Браун неохоче відпускала її.

Сьогодні, у п’ятницю, близько дванадцятої Люсі вже доробила домашнє завдання, за яке сіла одразу після сніданку, і почала писати щоденник. Товстий, як маленька Біблія, у шкіряній обкладинці, він замикався на ключик. Папір гладенький і цупкий, писати на такому приємно. Подарунок із Корнволла. «З Різдвом, Люсі, — було написано на листівці. — Від дідуся, Серени, Емі й Бена».

Вони завжди надсилали їй подарунки на Різдво і день народження. Коли цей шлюб розпався, тобто коли бабуся з дідусем розлучилися, Люсі була зовсім маленькою. Вона навіть не пам’ятала Джеффрі Саттона і, звісно, жодного разу не бачилася із Сереною, Емі та Беном. Часом, коли життя здавалося зовсім похмурим, Люсі лежала в ліжку і фантазувала, як вони колись запросять її в гості та як — що було ще менш імовірно — мама і бабуся дозволять їй поїхати. Вона давно все розпланувала. На таксі доїде до Паддінґтона, потім — потягом. І поїде туди, де ростуть пальми й шумить синє море, а ще в них будинок із чудовим садом, можливо, десь поруч пляж, а у відчинене вікно її кімнати влітатиме свіжий морський вітерець. А Бен і Емі стануть їй як рідні брат і сестра.

Люсі почала вести щоденник з того дня, як отримала його в подарунок. І це радше був записник, а не щоденник, бо в ньому не було дат, тільки чудові білі сторінки, тож дату Люсі могла написати сама, а під нею розповісти, що сталося за день. Траплялися дні, коли Люсі не знала, про що написати, але часом, коли вона, наприклад, ходила з класом у кіно чи на концерт, спогадів було чимало, і вона могла списати дві-три сторінки. Їй дуже подобалося писати своєю найкращою ручкою на цупкому кремовому папері. Люсі дуже любила різні блокноти, ручки, олівці, обожнювала запах чорнил і письмового приладдя. До крамниць канцтоварів ходила як на свято і рідко виходила звідти без маленької коробочки з кольоровими скріпками, упаковки листівок чи нової червоної кулькової ручки.

Люсі писала:

Мамуся вранці поїхала в туристичну агенцію. Одразу після сніданку пішла. Вони з бабусею майже не розмовляють через Різдво, Борнмут і Флориду. Якби ж тільки вони розуміли, як я ненавиджу Флориду. Не можна ж цілий день плавати в басейні. А ще мені не дуже подобається Рендалл, і морозиво, і дивитися фільми.

Довіритися щоденнику — це краще, ніж нічого, але хотілося б усе-таки поговорити з людиною. Люсі поклала ручку і глянула у вікно. За білим тюлем стояв сірий ранок. Подумала про Керрі, молодшу мамину сестру і свою чудову тітоньку. Найбільше їй хотілося поговорити з Керрі. Вона поводилася з нею як із дорослою і завжди придумувала щось цікаве й незвичне. Поки Керрі не поїхала в Австрію, вона була для Люсі рятівницею і часто балувала чимось особливим. Вони ходили в оперний театр на «Марну пересторогу»[14], а якось теплого весняного дня їздили в Королівські ботанічні сади у К’ю. З Керрі навіть у музеї природознавства було цікаво й весело. А якось вони плавали річкою на човні аж до Тауерського моста й обідали просто на борту. Із човна Лондон здавався незнайомим закордонним містом з баштами та шпилями, осяяними сонцем.

Люсі знову взяла ручку.

Я не проти відсвяткувати Різдво з татом і Мерилін, але вони їдуть кататися на лижах. Мерилін каже, що вже давно запланували поїздку. Впевнена, тато скасував би, але вона, ясна річ, не дозволить йому цього зробити. Взагалі не знаю, що такого особливого в Різдві й чому навколо нього завжди зчиняється такий галас. Хай там що, а сьогодні після обіду я іду в кіно з Еммою, а потім ми з нею поп’ємо чаю.

Поки Люсі сиділа у своїй кімнаті, робила домашнє завдання й писала щоденник, бабуся по той бік зачинених дверей жила своїм звичним життям. Кілька разів Люсі чула, як дзвонив телефон і бабуся відповідала тихим голосом. Приблизно годину тому хтось подзвонив у двері. Люсі саме закінчувала завдання із французької мови, коли почула, що бабуся з кимось розмовляє у вітальні. Люсі й гадки не мала, хто то міг бути, та її це особливо і не обходило. Мабуть, якась нудна бабусина подруга. Потім вона почула, як підіймається вгору ліфт і брязкають ключі у дверях — отже, мама повернулася з туристичної агенції.

Найгірше те, що, хоч Люсі категорично заявила, що не полетить у Флориду, вона не була до кінця впевнена, що мама не купила квиток і для неї та не потягне її за собою. Зрештою, що ти можеш зробити у свої чотирнадцять? Хіба що дутися ці два тижні, ненавидіти кожну секунду поїздки і, якщо пощастить, зіпсувати всім відпустку. От що-що, а це вона чудово вміла. І мама про це знала. Однак шанс поїхати у Флориду все-таки залишався, і це Люсі неабияк лякало. Піднявши голову, наче сторожовий пес, вона прислухалася. Хтось пройшов повз її двері й рушив коридором до вітальні. Відчинилися і зачинилися двері. Знову почулися голоси. Люсі заплющила очі. Якби ж то ще й вуха можна було закрити.