Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 28)

З вітальні лунають голосні голоси, але третя людина — хто б то міг бути? — трохи втихомирює їх. Звісно, це не надовго, але нехай хоч так. Люсі чекала, що буде далі. Хвилин п’ять нічого не відбувалося. А потім двері вітальні знову відчинилися й зачинилися, і вона почула, що по коридору хтось іде. Закривши щоденник і схилившись грудьми на нього, Люсі розвернулася до дверей і втупилася в ручку. Певно, мама. Хоче розповісти останні новини про поїздку до Флориди. Люсі аж шлунок зсудомило від хвилювання. Але у двері тихенько постукали. Це не мама. Мама ніколи не стукає, просто вривається в кімнату, і їй по цимбалах, що ти там робиш.

Міз Максвелл-Браун, почувши, що хтось стукає у двері, завжди казала: «Заходьте!». Та перш ніж Люсі промовила «Заходьте!», двері повільно прочинилися, і до кімнати хтось зазирнув.

— Не заважаю?

І вона всміхалася. Це не мама. Не бабуся. Не нудна бабусина подруга. Це…

Керрі. Керрі? Люсі ж щойно думала про неї, й ось вона стоїть у дверях. Керрі не в Австрії, де, як думала Люсі, та живе чудовим життям, з лижними прогулянками й люксовими готелями. Керрі. Раніше в неї було довге волосся, а зараз коротке. Худа і засмагла. А ще дуже висока.

Керрі. Люсі аж оніміла від несподіванки. Її накрив вихор емоцій. Вона і здивувалася, і зраділа, і повірити не могла, що така надзвичайна, непередбачувана подія справді сталася. Керрі.

Люсі відчула, як щоками розливається теплий рум’янець щирого задоволення. Таке відбувалося нечасто, і Люсі аж розгубилася. Хотілося скочити й кинутися до Керрі, обійняти її, але раптом вона подумає, що це дуже по-дитячому. Раптом…

— Не треба робити такі очі. Це справді я, — озвалася Керрі.

— Господи, — Люсі повільно звелася на ноги.

— Здивована? — запитала Керрі, а затим зайшла в кімнату і зачинила за собою двері.

— Так. А я й не знала. Ти вже давно тут?

— Приблизно годину. Базікала з ма.

— Ні. Я маю на увазі в Лондоні.

— Тиждень.

— А я й не знала.

— Ніхто не знав. Та менше з тим. Зате тепер ти знаєш. — Керрі нахилилася й поцілувала Люсі в щоку. — Ти так виросла. Раніше мені доводилося мало не вдвічі згинатися, щоб тебе поцілувати. — Керрі озирнулася. — Яка симпатична кімнатка. Тут раніше так похмуро було. А зараз гарно, чистенько. Ти недавно прибрала?

— Ні, сьогодні ще не прибирала. Це бабуся тут усе зробила. Дозволила мені самій вибрати кольори.

— Дуже красиво. Так світло. — Біля ліжка стояло маленьке синє крісло, Керрі сіла в нього, елегантно підібгавши довгі ноги у вишуканих чобітках. — Ти займалася?

— Так. Робила домашні завдання, — відказала Люсі, затим сховала щоденник у шухлядку і, крутнувшись на стільці, повернулася до тітки. — Коли ти приїхала?

— Кажу ж, тиждень тому. Треба було повідомити вас, що повертаюся, але все сталося якось раптово.

— Ти тут надовго?

— Ще не знаю. Роботу в туристичній агенції я покинула. Зараз у мене ні дому, ні роботи, та це неважливо. Як у тебе справи?

— Нормально, — знизавши плечима, відказала Люсі.

— Схоже, на вас тут насувається криза. Чи вже насунулася. Бідолаха, ти, мабуть, сидиш і думаєш, що, в біса, станеться далі.

Люсі була безмежно вдячна за цю фразу в стилі Керрі. Та завжди говорила прямо, не уникала незручних питань — і не боялася відверто обговорювати проблеми. Люсі раптом відчула себе значно краще, їй навіть вистачило сил спитати:

— Мама ж не купила два квитки у Флориду, правда?

— А ти була би проти?

— Звісно.

— Не хвилюйся, — мовила Керрі, розсміявшись. — Вона летить сама. Тож цю маленьку битву виграла ти. Мабуть, нелегко було.

— Як думаєш, це справді дурість з мого боку, що я не хочу їхати з нею?

— Ні, я вважаю, ти правильно зробила, відмовившись туди летіти. Ти там тільки заважала б. Ніколі краще поїхати самій. Але, звісно, через це виникає проблема.

— Різдво?

— Не Різдво. Я зараз говорю про тебе. Що ти хочеш робити? Закладаюся, ніхто в тебе цього не спитав.

— Ні.

— Я запропонувала, щоб ти поїхала до тата, але виявилося, що вони з Мерилін і купою друзів їдуть кататися на лижах.

— Я б не хотіла їхати з ними. Мерилін не дуже мене любить, а кататися на лижах я не вмію, тож навряд чи це буде весело.

— А в тебе немає близьких подружок, мами яких люблять влаштовувати затишне Різдво — і в яких ти могла би погостювати?

Люсі трохи засоромилася, бо таких подружок у неї не було. Звісно, вона багато з ким дружила у школі, але ні в кого з них не було такої турботливої мами. Наприклад, в Емми Робертс, яка найкраще підходить на роль близької подружки, мама працює в журналі редакторкою й вічно поспішає на чергову зустріч.

Люсі її бачила раз чи двічі, не більше. Емма дуже незалежна, сама організовує своє життя, має ключ від квартири, а вдома за нею доглядає прислуга-шведка. Поки що Емма навіть не згадувала про Різдво, хоча вони з Люсі багато часу проводять разом і розмовляють про все на світі. Керрі чекала. Темні очі, які світилися добротою, спостерігали за Люсі.

Нарешті та відповіла:

— Знаєш, я думала, може, поїхати в Корнволл? До дідуся. Тільки я там ніколи не була і його навіть не пам’ятаю. А ще я зовсім не знайома із Сереною, Беном і Емі. А бабуся завжди скаженіє через них і навіть імен їхніх вимовляти не хоче. Але я подумала, якщо інших варіантів не буде, то, можливо, вона мене відпустить.

— А ти б хотіла до них поїхати?

— Так. Гадаю, так. Але я там ніколи не була… — Люсі замовкла, а за мить тихим голосом додала: — Хоча, можливо, вони взагалі не захочуть, щоб я до них приїздила.

— Я вважаю, що це чудова ідея, — сказала Керрі, — і колись ти обов’язково поїдеш туди. Але не на це Різдво. Я говорила із Джеффрі, коли повернулася з Австрії, і знаю, що в них будуть гості. Дім у них невеличкий, і місця всім не вистачить.

Надія вмерла.

— А-а, ну гаразд…

— Але тобі обов’язково варто колись туди поїхати. Може, навесні. Вони дуже зрадіють, і ти їх усіх полюбиш. Але зараз нам треба придумати щось інше.

Тут важило слово нам.

— Нам?

— Так. Тобі й мені. Це ж ми з тобою сироти без роду-племені. То що робитимемо?

— Маєш на увазі на Різдво?

— Ну звісно, на Різдво.

— У Лондоні?

— Гадаю, в Лондоні буде нудно. Треба кудись поїхати.

— Але куди?

Здавалося, відповіді немає.

Керрі підвелася, підійшла до вікна, підняла тюль і глянула на похмурий дворик унизу.

— Є в мене одна ідея. Щойно спала на думку, — сказала вона, затим опустила тюль, розвернулася і підійшла до стола Люсі. — Ти колись чула про Елфріду Фіппс?

Люсі похитала головою, очікуючи, що буде далі.

— Вона просто янгол. Двоюрідна сестра Джеффрі. Твоя бабуся її завжди недолюблювала, бо вважала Елфріду норовливою і розпусною. Елфріда акторка, у неї завжди було багато чоловіків. У них із бабусею нічого спільного. Але я її завжди любила, а коли навчалася в Оксфорді, ми знову почали спілкуватися і дуже подружилися.

— А скільки їй років?

— Ой, та вона вже старенька. За шістдесят. Але я не зустрічала веселішої та позитивнішої людини.

— Де вона живе?

— Раніше жила в Лондоні, але потім її… ну не чоловік, але вона його дуже кохала… Так от, він помер, і вона переїхала за місто. Кілька років тому їй зробили операцію, і я її доглядала, поки вона одужувала. Джеффрі казав, що вона живе в маленькому селищі у Гемпширі. Будинок у неї невеличкий, але я впевнена, нам із тобою місце знайдеться. А якщо ні, то Елфріда щось придумає. Як тобі така ідея? Спробуємо?

— Ти і я?