Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 30)

Зрештою, вони не бачилися кілька років, тому мали що обговорити та про що попліткувати. Старі друзі, знайомі, далекі родичі… Керрі послухала про круїзи Доді Середземним морем і про один грецький острів, у який вона просто закохалася. «Мрію збудувати там маленький будиночок», — сказала вона. А Керрі розповіла про Обербойрен і про те, які надзвичайно красиві гори влітку, коли схили, якими взимку туристи з’їжджають на лижах, перетворюються на зелені пасовиська, і на них пасуться незлічені стада худоби, а чисте, наче скло, повітря сповнюється дзвоном їхніх дзвіночків.

Доді та Нікола дотримали слова. Жодна з них ні разу не згадала про Різдво, Флориду й Борнмут.

Коли вони допили каву й Керрі попросила рахунок, Люсі вже час було йти. Один із люб’язних офіціантів вийшов на вулицю, на мороз, прямо у довгому білому фартуху, який теліпався на вітрі, і чекав, аж поки побачив вільне таксі й зупинив його. Керрі дала Люсі гроші на поїздку і посадила в автомобіль.

— Керрі, я ж тобі забула подякувати. Усе було просто чудово, — сказала дівчинка, опустивши вікно і визирнувши на вулицю.

— Дуже рада. Сподіваюся, фільм тобі теж сподобається. Я тобі зателефоную.

— Добре, чекатиму. Ти тільки не барися.

— Щойно зможу. Не зволікатиму ні секунди.

— Люсі, коли ти будеш удома? — втрутилася в розмову Нікола.

— Близько сьомої.

— Бережи себе.

— Гаразд.

Вони постояли, проводжаючи очима таксі, а тоді рушили тротуаром у бік річки. На розі Фарнем-роуд спинилися попрощатися.

— Ти нас неймовірно розрадила, — люб’язно мовила Доді, перебуваючи під чарівним впливом смачної їжі та вина. — Дуже рада, що ти знову вдома. Телефонуй частіше. Як вирішиш, що робитимеш далі, розкажи.

— Звісно. Бувай, ма, — сказала Керрі й поцілувала маму в щоку. — Ніколо, бувай. Ще побачимося до твого відльоту?

— Мабуть. Я більше нічого особливого не планую. Дякую за обід.

— Раптом не побачимося, бажаю гарно провести час і відпочити у Флориді.

— Зроблю все, що зможу, щоб саме так і було.

Коли вони розійшлися, Керрі ще якийсь час дивилася їм услід. Схожі як дві краплі води й обидві по вуха в проблемах. Зовсім не змінилися. Повернувшись, Керрі повільно рушила до свого будинку. Пройшовши майже до половини моста, де холодний і мокрий вітер дув їй прямо в обличчя, згадала, що Сара просила купити овочі та чай. Тож на Патні-хай-стріт зайшла у пакистанську крамничку й купила цвітну капусту, цибулю порей і маленьку молоду картоплю. Ще прихопила чай, чорний хліб з горіхами і пару пляшок вина «Джейкобс Крік». Симпатичний хлопець за стійкою спакував усе і взяв оплату.

— Господи, — сказав він, — ну й холоднеча сьогодні. У таку погоду тільки вдома сидіти.

Керрі кивнула, погоджуючись, подякувала і знову вийшла на вулицю. Похмурий зимовий день вже переходив у сутінки. Автомобілі їхали з увімкненими фарами, яскраві квадратики світла падали з вікон крамничок на темні тротуари. Коли Керрі дійшла до маленького будиночка своїх друзів, її руки вже так змерзли, аж боляче було знімати рукавичку і вставляти ключ у замкову щілину. Увійшовши, увімкнула світло в коридорі, вимкнула сигналізацію і відчула вдячність за тепло. Затим, не знімаючи пальта, пішла на кухню, поставила на стіл покупки й увімкнула чайник. Засунула синьо-білі картаті штори, розібрала торбу з продуктами. Тим часом закипів чайник, і Керрі зробила собі чаю. А тоді нарешті зняла пальто, повісила його на спинку стільця, знайшла в сумці нотатник і сіла біля телефона.

Елфріда Фіппс, Полтонс-роу, Дібтон. Знявши слухавку, набрала номер. Почувши довгі гудки, стала чекати. Чекала довго, але слухавку так ніхто і не взяв. Автовідповідач Елфріда, певно, так і не встановила. Мабуть, кудись вийшла. Поклавши слухавку, Керрі допила чай, а затим піднялася нагору, щоб повісити пальто і перевзутися. Коли спустилася, засунула штори у вітальні й розпалила вогонь у каміні. Потім повернулася на кухню і ще раз зателефонувала до Елфріди. Знову марно. Щоб чимось себе зайняти, почистила картоплю, порізала цвітну капусту й зробила маринад для курячого філе. А тоді ще раз набрала Елфрідин номер. І знову до телефона ніхто не підійшов. Отепер розхвилювалася. Зрештою, вони вже давно не спілкувалися. Елфріда не любила писати листи — віддавала перевагу телефону, — але завжди відповідала. А раптом вона померла? Ця страшна думка приголомшила Керрі, та здоровий глузд переміг — якби з Елфрідою щось сталося, Джеффрі сказав би.

Джеффрі. Треба зателефонувати батькові. Він точно знає, де його двоюрідна сестра.

Номер Ембло Керрі знала напам’ять, тож знову підняла слухавку й набрала його. Цього разу їй пощастило — батько відповів майже одразу.

— Джеффрі Саттон.

— Джеффрі, це Керрі.

— Дівчинко моя, як ти?

— Нормально. Щоправда, холодно.

— Погода пекельна, правда? Нас мало не здуває тут.

— Як Серена, Бен і Емі?

— Добре. Серена поїхала забирати їх зі школи, тож я сиджу сам, виписую чеки й розбираюся з рахунками. А що в тебе?

— Маєш хвилинку поговорити?

— І наскільки довгою буде ця хвилинка?

— Приблизно з годину.

— Господи, що сталося?

— Шукаю Елфріду. Телефонувала їй у Дібтон, але вона не відповідає.

— Її там немає.

— Немає?

— Вона в Шотландії.

— А що вона робить у Шотландії?

— Поїхала минулого місяця. І поки що там живе.

— А чому ти мені не сказав, коли ми говорили минулого тижня?

— Мабуть, були інші, важливіші теми. Ти, наприклад.

— Так, — мовила Керрі, аж трохи присоромившись. — Так. Вибач.

— Я й гадки не мав, що тобі конче потрібно знати, де Елфріда.

— Ну тепер це важливо. Чому вона поїхала в Шотландію?

— Це довга історія, — відказав Джеффрі, а тоді розповів доньці все, що знав.

Керрі із жахом слухала сумну історію і дедалі менше розуміла, як таке могло статися. Вона доволі добре знала Елфріду.

Знала, що вона дуже добра і надто імпульсивна, живе сьогоднішнім днем і не думає про день завтрашній. Але навіть зважаючи на всі ці риси, її вчинок здавався Керрі надто нерозважливим.

— Вона кохає цього чоловіка? — запитала перше, що спало на думку.

— Не знаю, Керрі. Сам не дуже розумію, що відбувається. Вона все це розповіла мені телефоном, і голос її був радше знервованим, ніж радісним.

— Тоді вона його не кохає. Просто вирішила допомогти, подбати про нього.

— Вона сказала, що він сам попросив її з ним поїхати, скласти компанію. І вона погодилася, аби бодай трохи його втішити.

— Цікаво, як саме розрадити.

— Вони мали виїжджати наступного дня після нашої розмови. Автівкою. Дорога довга, тож їхали, мабуть, із ночівлями.

— І де саме вони в Шотландії?

— У Сатерленді. Далеко на півночі. У мене десь була її адреса і номер. Я не хотів, щоб Елфріда просто зникла і ніхто не знав, де вона.

— Ти говорив з нею після того, як вона туди приїхала?

— Ні. Гадаю, їй є чим зайнятися.

Все це було дуже невчасно.

— От дупа, — зітхнула Керрі.

— Чому це?

— Мені дуже потрібна Елфріда. Терміново треба з нею поговорити.

— Якісь проблеми?

— Щось таке.

— У тебе?