Розамунда Пилчер – Зимове сонцестояння (страница 32)

Довелося шукати, де розвернутися. Це забрало чимало часу, і повертати довелося в мокрому дворі, де їх ще й обгавкав собака.

Назад повзли зі швидкістю равлика, і цього разу таки не проґавили потрібних воріт. Оскар роззирнувся, намагаючись знайти щось знайоме.

— Я нічого цього не пам’ятаю, — поскаржився він таким тоном, ніби в цьому була винна Елфріда.

— Усе змінюється, Оскаре. Усе змінюється.

— Я тут і натяку на будинки не бачу.

— Ну не можемо ж ми всю ніч їздити колами! — з відчаєм у голосі мовила Елфріда. Оскар сподівався, що вона і далі триматиметься, бо саме Елфріда упродовж цих двох днів зберігала спокій, і він не переживе, якщо і її охопить розпач. — Ти впевнений, що це саме та дорога?

Але зараз Оскар уже ні в чому не був упевнений. Він сумно відповів:

— Мабуть, ми вже застарі, щоб вирушати в такі пригоди.

— Ой, не мели дурниць, ніякі ми не застарі. І зовсім це не пригода. Нам просто треба забрати ключі. Один ключик. А для цього потрібно знайти той клятий будинок.

Зрештою вони його знайшли, до того ж доволі випадково. Звернули ліворуч на розбиту дорогу, яка, здавалося, вела в тупик, аж раптом крізь голе гілля дерев блимнуло світло. Вони побачили відчинені ворота й коротку під’їзну доріжку, що вела до маленького кам’яного будиночка з єдиним освітленим вікном.

— Це він? — невпевнено спитала Елфріда.

— Так, — відказав Оскар, полегшено зітхнувши. Він упізнав будиночок.

— Ну слава Богу.

Вона в’їхала у ворота і зупинилася перед будиночком. Колеса зашурхотіли по гравію. У світлі фар побачили дерев’яний поріг і зачинені двері. Елфріда вимкнула двигун, і одразу ж, налякавши їх мало не до смерті, тишу розірвав скажений собачий гавкіт і моторошне виття.

— Що це? — ледь чутно запитала Елфріда.

— Собака, — відзначив Оскар.

— Мастиф. Ротвейлер. Гончак. Одне слово, собака Баскервілей. З автівки я не вийду. Надто дорожу своїми кінцівками.

Аж раптом почувся розлючений голос, затим гупнули двері, і гавкання стихло. Бідолашний переляканий Горас піднявся на задньому сидінні та сторожко визирнув у вікно. Очевидно, він теж не хотів би втратити кінцівки. І вони стали чекати.

— Просто візьмемо ключ і поїдемо. Без зайвої балаканини, — сказав Оскар.

— Як скажеш.

Двері будиночка відчинилися. Всередині виднівся маленький, тьмяно освітлений коридор, посеред якого стояла висока постать, що дивилася на них, прикриваючись від яскравого світла фар. Елфріда, помітивши це, одразу вимкнула їх.

— Це ти, Бланделле? Я чекав…

Але чоловік так і не договорив.

Оскар і Елфріда вилізли в автомобіля. Вони ледве рухалися від утоми й виснаження. В Оскара хруснули коліна. Повітря аж кусалося холодом.

— Перепрошую, що ми так пізно, — сказав Оскар. — У темряві їхати складно. Все незнайоме. Ми просто хотіли забрати ключ і…

Він хотів сказати «і їхати далі», але майор Біллікліфф перебив:

— Ну звісно. Я все розумію. Заходьте. Саме збирався перехилити чарочку. І вам охоче наллю.

— Ну…

— Радий тебе бачити. Чекав. Заходьте, бо холодно.

Відступивши вбік, майор гостинно притримав двері. Повагавшись якусь мить, Оскар зрештою капітулював, хоча насправді зовсім не планував затримуватися. Він мріяв якомога швидше завершити цю жахливу поїздку, дістатися Крейґана й увійти у свій будинок. Та, на жаль, доведеться заходити в гості та випивати.

— Дякую, — сказав він тихо і підштовхнув уперед Елфріду. — Це моя подруга, Елфріда Фіппс. Мій другий водій.

— Чудово. Чудово. Дорога до біса довга. Приємно з вами познайомитися, мем, — мовив майор і взяв Елфріду за руку. На якусь мить Оскарові здалося, що він зараз її поцілує — такі старомодні в нього були манери.

— Добрий вечір, — привіталася Елфріда.

— А тепер зачинимо двері, хай холод лишається надворі. Будь ласка, проходьте.

Елфріда й Оскар зайшли в маленьку вітальню з низькою стелею. Слабкий вогонь у викладеному плиткою каміні майже не грів. І загалом інтер’єр кімнати навіював сум: продавлені шкіряні крісла, килимова доріжка зібгана, великий килим густо вкритий собачою шерстю, всі попільнички переповненні попелом і недопалками.

Наприкінці кімнати виднілися двері, що вели до якогось приміщення. Мабуть, саме там майор зачинив того розлюченого пса, бо з-за дверей долинало нервове скавчання і важке дихання.

Час від часу там щось гупало, і торохтів засув. Мабуть, злий пес раз у раз кидався на двері.

— А якої породи ваш собака? — спитала Елфріда, почуваючись не надто впевнено в таких гостях.

— Лабрадор, — відповів майор Біллікліфф. — Мила стара сучка. Мухи не образить.

На камінній поличці розмістилося безліч речей: брудні чашки, м’яч для гольфу, годинник, стрілки якого завмерли на чверть на першу, листівки й запрошення із загнутими куточками та шкіряна коробочка, у якій майор Біллікліфф зберігав слуховий апарат.

Передусім він дістав його і почав прилаштовувати у своїх величезних червоних вухах. Оскар і Елфріда зачаровано спостерігали, як він поправляв апарат кінчиком пальця. Потім Біллікліфф розвернувся до них із задоволеним виразом обличчя.

— Отак краще, — сказав він. — Зазвичай я його не ношу. Інколи навіть забуваю, де поклав. Отже, що питимете?

І він підійшов до старого столика на колесах, заставленого пляшками. На нижній поличці стояли два брудні келихи.

— Бар відчинений.

Оскар мріяв про чашку чаю, але розумів, що його надто довго готувати.

— Я б випив віскі. Зовсім трішки. І багато води.

— А для леді?

Збентежена запитанням, Елфріда якусь мить навіть не знала, що відповісти. Вона теж мріяла про чай. Але таки доволі сміливо спитала:

— А мені можна хересу?

— Так, була пляшка. Де ж вона? — Майор підняв пляшку з рештками чогось. — Вам якраз вистачить.

І він почав розливати напої. Оскар і Елфріда чекали біля ледь теплого каміна.

— На жаль, із прибиранням останнім часом складно, — сказав майор. — Дружина померла кілька років тому. Скучив за нею пекельно, але що поробиш? Є жінка, яка тут у мене прибирає.

Оскар спостерігав, як Біллікліфф незграбно вовтузиться із пляшками та склянками, розливає воду на килим, тремтливими руками підіймає келих. Майор Біллікліфф мав не найкращий вигляд. Чимось нагадував стару шкапу, яка плентається на заріз. Тонкі ноги бовталися у величезних чорних брудних брогах. На майже лисій голові виднілося кілька сивих пасемець, очі сльозилися. Під потемнілими від тютюну вусами виднілися нерівні жовті зуби. Аж не вірилося, що колись цей чоловік був мужнім офіцером британської армії.

— Гектор зателефонував і сказав, що ви приїдете. Я дуже радий. Нам не завадить трохи свіжої крові в цьому містечку. Як він узагалі? Дивно, що ми з тобою ніколи не зустрічалися, але ж стільки років… Я тут із шістдесятих живу. Як пішов у відставку, так одразу ж сюди і приїхав. Ну не зовсім зразу… Спершу пройшов курс у Сайренсестері, здобув кваліфікацію управителя. Не для дурня робота. А ще тут хороша риболовля. Щоправда, дружині було трохи сумно. Рибу вона не ловила, зате багато гуляла із собаками. Не з’їхала з глузду тільки завдяки телевізору. — Майор нарешті наповнив склянки та на нетвердих ногах підійшов до Оскара й Елфріди. — Віскі ніби занадто розбавив. Нічого?

— Саме те, що треба, — збрехав Оскар.

Затим майор Біллікліфф повернувся до столика, щоб вгамувати спрагу за допомогою маленької склянки віскі, але значно темнішого відтінку.

— Десь у мене має бути щось із їжі. Щось похрумтіти. Сідайте, влаштовуйтеся зручніше.

— Ми не можемо засиджуватися.

— Та до Крейґана менше п’яти хвилин їхати.

Не маючи вибору, Оскар і Елфріда мусили вмоститися на дивані, від якого тхнуло псом.

Майор Біллікліфф усівся в єдине крісло, що стояло навпроти; крізь поношені твідові штани випнулися його гострі коліна.

— Я зараз на пенсії, звісно. Добре, що Гектор продав мені цей котедж, хоча він усе одно стояв порожній. А Г’ю байдуже. Дні фермерів скінчилися. Тепер усі працюють за контрактом. Бодай лихий узяв би ці машини й технології. Мені подобалося працювати на Гектора, але це тривало недовго. Гектор поїхав, замість нього з’явився Г’ю. А це те саме, що приставити вовка до отари. Він у великому будинку оргії влаштовував. Сороміцькі. Яка неповага. Жахливий подав приклад. Як вам напої? Нічого не міг вдіяти з тим хлопчиськом. На ножах були, як кажуть на флоті. Зрештою мені все остогидло, і я був ладен іти на пенсію. Тепер усе минулося, забулося. Г’ю звалив на Барбадос і продав будинок. Тепер там готель. Ви, мабуть, бачили вивіску. Суцільне скло, все аж сяє. А ціни в барі — просто грабунок серед білого дня. І близько туди не підходьте. Від маєтку лишилася тільки ферма і молодий Томсон. Його батько орендував тут землю і купив невеликий будинок, коли її продавали. У нього ніби все гаразд. Але до готелю я ані ногою. Точно. Тільки в гольф-клуб ходжу. А ви граєте в гольф? У нас там маленька приємна компанія зібралася. Долучайтеся. Запишіться, якщо хочете. І недалеко від вашого Естейт-хаусу. Там багато років жила приємна пара. Кохрани. Потім чоловік зліг і помер, а дружина поїхала на південь до дочки. Пощастило вам… виходить. Є ще місис Снід… Вона там за всім стежить. Приходить час від часу. Гектор, мабуть, платить їй щось. Не говорив?

Оскар кивнув.

— Мила жінка. Дуже мила. Бачив недавно її у м’ясній крамниці. Щось говорила про бойлер. Але це вже не моя справа, інакше я зайшов би, подивився.